Про мехмат та інші дивацтва

На моєму факультеті усі дуже дивні, навіть трошки "звихнуті", як на мене. Геть у кожного не все ок з психікою - від студента до викладача. Відмінності лише у тому, які саме відхилення і наскільки вони сильні.

Ну і? Так же можна сказати про кожну людину на планеті: "свої таракани". Але, кажу вам, на мехматі ці відхилення настільки різноманітні, оригінальні, виразні та збочені - що часом це все діло стає схожим на величезний букет вишуканої шизи. Наче і не психлікарня, але щодня маєш бути готовим до супер вибриків.
Лагідні буфетчиці посміхаються дівчині, котра купляє вже п'яту булочку за день. Дивакуваті преподи продовжують розкидати свої перли, даючи мені чим заповнити останні сторінки усіх зошитів. А місця під партами продовжують жерти наші речі, які так і губляться кожен день.

Ти ідеш по коридору, а тобі назустріч увесь етнос, усі форми та розміри; Боже, де тільки взялось стільки різних людей, котрих поєднують одні звички і вподобання? Обличчя, такі різні й знайомі, налітають на тебе з усіх боків, а ти відбивайся ледь здивованим покерфейсом.

Я люблю на мехматі те, що завжди є хтось такий, кого вперше бачиш, ну чи помічаєш. Жаль тільки часом так дивуєшся, що аж страшно стає.
Сусанна, Дівчина з пістолетом, Хіпстер, Паша Гудімов, блондинка в рожевому, Китайчик, дівчина з довжелезними віями, Джастін Бібер чи хлопець з товстезними окулярами.
То мініатюрні, то громадні, то страшні, то красиві, то криві, то високі і худі, то прозорі і розмиті, то чіткі, то грубі, то милі, то справжні чуда чи виняткові козли. Усі тут є.

Стратегія стара: хочеш - пристосовуйся, не хочеш - роби, що хочеш.

Проте як же нестерпно приємно серед цього хаосу неформалів-страшнорозумничків знаходити когось на себе схожого. З подібними комахами в голові.

Це в усьому світі червона підошва асоціюється з лабутенами, а у нас - з нашою оригінальною червоною підлогою. Усі інші не сміятимуться від замалювання значка у формулі на дошці, чи від знаходження "найбільшого фейлу в усьому матані"; а нам такі речі продовжують життя ще на трошки. Це в усіх інших будівлях внутрішні дворики використовуються для того, щоб туди проникали люди, а у нас - це просто вікно, щоб повтичити чи позагоряти (і не дивно що після таких сонячних ван через вікно у нас аристократичний блідий "загар").

Страшно чи навпаки приємно - але назад дороги немає. Мехматівські таракани проникають у твої мізки, з'їдаючи можливі залишки здорового глузду. І ти не маєш іншого вибору, аби що тільки зробити це своєю унікальною перевагою.






Світ взагалі став дивним.

Дівчатка співають на всю: "I'm bulletproof". Просто цікаво - а хто ж у них так багато стріляє і головне - навіщо? Вони молодчинки, звичайно, що відбиваються, але чи дійсно варто тримати удар такою ціною?

Чи так важко буває нам щось банальне зробити? Привітатись, поцікавитись, як день, вислухати і поділитись своїм.
Це ж безплатно, хлопці й дівчата, а ви досі скупитесь на подібні дрібнички.

Не нормально казати, що хтось тобі непотрібен. "У мене свої справи, а у нього - свої" - ну що за дитячі відмазки?

Варто щось змінювати. Якщо вас стало занадто багато речей дивувати у житті, то повернути нормальність можна лиш гарним струском, тільки не мозку.


І все стане в кайф, рідненьким і звичним. І речі свої губитимеш-знаходитимеш. На різноманітність облич не так зважатимеш, бо що воно тобі? І не звертатимеш уваги на невдалі жарти викладачів.


Я рада, що воно все є, як є: так по-приємному дивно.

Дякую!!!

Published with Blogger-droid v2.0.4