Майже ніколи не назавжди

Яке це страшне слово - "назавжди".
Воно придає обіцянкам мінливої довготривалості, а розлукам - грізної рішучості.
А головна ідея цього слова - це невідомість. Саме вона, замаскована під часову характеристику, і добивається залякувань.

Але як же кайфово хотіти перебороти невідомість, тримаючись за руки, і разом досягати спільних мрій/бажань. Тоді оте "назавжди" - татуюванням лягає на твою шкіру уже з зовсім не лякаючим значенням.





Часом не можу збагнути усього того, що привело мене сюди. Вагон почуттів? Таксі бажань? Маршрутка фантазій?





Якось вночі піднімалась у ліфті з Емкою додому. Зайшов з нами мужчинка напідпитку, геть не злий, як то завжди у моїх уявленнях про таких. Я ж то була в одному зі своїх настроїв "хочу втекти" чи "не чіпай бо вибухну". Емма, залежна від людських емоцій (can you blame her?), дуже рвалась до чолов'яги. На мій подив, він чи не так само рвався до неї. Я на автоматі - "Емма, не можна. Сидіти." Але лиш вона сідає, знову починає скакати до нього, а він - до неї. "Що, вона кусається?" - "Та ні, просто нестримана, лізе до всіх."
"То нехай... Можна, будь ласка?"
І я пом'якшую ланцюжок.
Емка і чолов'яга, щасливіші за усіх на світі, зустрічаються в ледь не споріднених обіймах. Пару секунд, як мужчинка гладив Емму, я, як завше - як губка, вбирала ці емоції. Ось ліфт приїхав на десятий, усі усміхнені, я та Емка виходимо. І чолов'яга нам услід "Дуже вам дякую!" - так щиро.

Що я кажу?
Я живлюсь людськими емоціями.
На світі мільярди людей, і всі мені такі емоційно різноманітні і різноманітно емоційні.
А скільки з них людей-халеп, людей-підстав, людей-самодурів, людей-обломів?
Проте усі ті, що поруч, - мені як цілий світ. 

Це не я?

Це не я.
Це хтось інший.

Це хтось інший їде додому і стирає сльози.
Це хтось інший має стільки фігні, котру не знає як пофіксити.
Це хтось інший не знає, як посміхнутись зараз так, щоб не боліло. Чи як взагалі зробити так, щоб не боліло.
Це хтось інший чекає чогось, що би помогло.
Це хтось інший говорить сам з собою.
Це хтось інший не баче щирості чи правди навколо.
Нарешті,
це хтось інший уявляє себе кимось іншим.





How to disappear completely?
- не тільки пісня, а й книга. І все воно лише про те, як сховатись. Як сховатись від самого себе?



Треба повернутись до того, де було останній раз добре.
Де останній раз було добре?

Треба припинити запитувати себе про все і сумніватись. Сумніватись?..


Чи знали ви, що дивитись у вічі стільком людям і зчитувати їх емоції, співчувати і розуміти, - то фігня?


От і все.






Все?

Про бійку та фідбек

Ти - супер сучасний чувак, оптимізуєш усе навколо і витрачаєш ще менше часу, грошей та емоцій на всяке недостойне, ніж раніше.
Але раптом якийсь дурбело підрізає тебе на перехресті і ти, не продумуючи сценарію наперед, споглядаєш на бійку себе з тим негідником. Посеред дня і дороги, поки свідки губляться у відшуканні мети вашої сутички.


Що не так?
Що зламалось?


Страшне - це коли людина не бачить своїх помилок і не відповідає за них.



Я дуже залежна від людських емоцій, від їх реакції та віддачі.
Щира посмішка студента на занятті може зарядити мене сильніше за перший теплий день після холоднечі. Сміх сестри від мого жарту дає мені шалені порції впевненості та любові. Пришвидшений стукіт серця коханої людини від мого дотику чи слова надихає мене на грандіозні речі.



Цей блог уже знає про "ніяк". А скільки було такого "ніяк", чого тут і не опишеш?

Проте фідбек - це емоційні фарби мого життя, що додають глибини звуку та соковитості смаку. 

Чути себе

Один з ключових факторів щасливого буття для мене - це відсутність системи. Водночас я не вмію швидко та безболісно адаптовуватись до змін, тому підсвідомо уникаю їх.
Ось так і живу - на фоні часом мовчазної та компромісної, а часом і безжалісної та впертої боротьби старих звичок та експериментів.


Вкотре впевнююсь, що злитись на щось та винити когось так само корисно і результативно, як і сідати на вільне місце на осокорках, коли їдеш до позняків.


[далі очевидні речі]

А ще, перш ніж ти навчишся домовлятись з іншими, маєш зрозуміти, як ти погоджуєш свої думки/вчинки/плани сам з собою.

Як часом порушуєш власні ж правила. Як десь стримуєшся, щоб досягнути бажаного. Як десь ну зовсім не стримуєшся. Як чітко і прозоро відчуваєш невагомість десь всередині від слів когось важливого. Як усі аналізатори передають інформацію, щоб склеїти картину реальності, а усвідомлення нема. Як виникають непорозуміння у власних думках.

"Знати себе" передбачає прогнозування своєї поведінки. Набагато влучнішим буде "чути себе", як на мене. 

Саундтрек моєї подорожі

Я стою перед відчиненими дверима потягу метро, переповненим охочими поскоріш   дібратись до того місця, де можна буде трошки перепочити до наступного робочого дня.

За мить зайде останній пасажир і потяг рушить, формуючи з наступним потягом інтервал у хвилин десять. Дивний гуркіт нагадує залізничний вокзал, і думки переносять мене туди.
А далі я відчуваю приємний захват від початку подорожі, саундтрек до якої - неодмінно гурт Колдплей.

А це всього лиш метро о 22:30, вівторок. На дворі звичайнісінька погода, це середина семестру і ні, я не вигравала у лотерею.



Я все так само мислю планетами, досі остерігаюсь темноти та щодуху танцюю під голосну музику, коли мені добре.