Яке це страшне слово - "назавжди".
Воно придає обіцянкам мінливої довготривалості, а розлукам - грізної рішучості.
А головна ідея цього слова - це невідомість. Саме вона, замаскована під часову характеристику, і добивається залякувань.
Але як же кайфово хотіти перебороти невідомість, тримаючись за руки, і разом досягати спільних мрій/бажань. Тоді оте "назавжди" - татуюванням лягає на твою шкіру уже з зовсім не лякаючим значенням.
Часом не можу збагнути усього того, що привело мене сюди. Вагон почуттів? Таксі бажань? Маршрутка фантазій?
Якось вночі піднімалась у ліфті з Емкою додому. Зайшов з нами мужчинка напідпитку, геть не злий, як то завжди у моїх уявленнях про таких. Я ж то була в одному зі своїх настроїв "хочу втекти" чи "не чіпай бо вибухну". Емма, залежна від людських емоцій (can you blame her?), дуже рвалась до чолов'яги. На мій подив, він чи не так само рвався до неї. Я на автоматі - "Емма, не можна. Сидіти." Але лиш вона сідає, знову починає скакати до нього, а він - до неї. "Що, вона кусається?" - "Та ні, просто нестримана, лізе до всіх."
"То нехай... Можна, будь ласка?"
І я пом'якшую ланцюжок.
Емка і чолов'яга, щасливіші за усіх на світі, зустрічаються в ледь не споріднених обіймах. Пару секунд, як мужчинка гладив Емму, я, як завше - як губка, вбирала ці емоції. Ось ліфт приїхав на десятий, усі усміхнені, я та Емка виходимо. І чолов'яга нам услід "Дуже вам дякую!" - так щиро.
Що я кажу?
Я живлюсь людськими емоціями.
На світі мільярди людей, і всі мені такі емоційно різноманітні і різноманітно емоційні.
А скільки з них людей-халеп, людей-підстав, людей-самодурів, людей-обломів?
Проте усі ті, що поруч, - мені як цілий світ.
Воно придає обіцянкам мінливої довготривалості, а розлукам - грізної рішучості.
А головна ідея цього слова - це невідомість. Саме вона, замаскована під часову характеристику, і добивається залякувань.
Але як же кайфово хотіти перебороти невідомість, тримаючись за руки, і разом досягати спільних мрій/бажань. Тоді оте "назавжди" - татуюванням лягає на твою шкіру уже з зовсім не лякаючим значенням.
Часом не можу збагнути усього того, що привело мене сюди. Вагон почуттів? Таксі бажань? Маршрутка фантазій?
Якось вночі піднімалась у ліфті з Емкою додому. Зайшов з нами мужчинка напідпитку, геть не злий, як то завжди у моїх уявленнях про таких. Я ж то була в одному зі своїх настроїв "хочу втекти" чи "не чіпай бо вибухну". Емма, залежна від людських емоцій (can you blame her?), дуже рвалась до чолов'яги. На мій подив, він чи не так само рвався до неї. Я на автоматі - "Емма, не можна. Сидіти." Але лиш вона сідає, знову починає скакати до нього, а він - до неї. "Що, вона кусається?" - "Та ні, просто нестримана, лізе до всіх."
"То нехай... Можна, будь ласка?"
І я пом'якшую ланцюжок.
Емка і чолов'яга, щасливіші за усіх на світі, зустрічаються в ледь не споріднених обіймах. Пару секунд, як мужчинка гладив Емму, я, як завше - як губка, вбирала ці емоції. Ось ліфт приїхав на десятий, усі усміхнені, я та Емка виходимо. І чолов'яга нам услід "Дуже вам дякую!" - так щиро.
Що я кажу?
Я живлюсь людськими емоціями.
На світі мільярди людей, і всі мені такі емоційно різноманітні і різноманітно емоційні.
А скільки з них людей-халеп, людей-підстав, людей-самодурів, людей-обломів?
Проте усі ті, що поруч, - мені як цілий світ.
