Я починаю писати цей пост, і не знаю чим він закінчиться. Та я навіть не знаю про що саме він буде. Тим цікавіше. Єдине, це я хочу щоб тут було трохи вигадки. Ну побачимо.
Їду я собі в метро - нічого буденнішого не придумаєш. На годиннику чи то четверта, чи то вже п'ята. У вагоні не надто тісно, мені поталанило і я опинилась у досить зручному місці. Стою собі, нікого не чіпаю, слухаю музику, починаю потрохи уповільнювати всі думки і невідомим способом починаю релаксувати. В голові часом проявляються картинки сьогоднішнього дня, чиїсь слова, мої найрізноманітніші думки знову вимальовуються в голові. Іноді вони мене заносять так далеко, що якби можна було таким чином мандрувати, то я би опинилась у космосі! Ось тільки-тільки я думаю про панянку переді мною, аж раптом я вже роздумую про сенс кольору її сумки, наприклад. Чи он тільки що я розфасовувала усі плани на вечір, як раз - і я вже думаю про такий самий вечір через 20 років. Чудово - значить, я отак весь час - починаю думати про шкарпетки і закінчую долею людства? То це зі мною щось не так? Дивно.
Отож я собі їду. Аж раптом я задумалась про не надто мені звичне по масштабу: а що якщо дійсно все на світі давно сплановано? Навіть оці мої слова я мала написати, а потім і опублікувати з самого початку. Я в це вірю: все давно вже сплановане. Але це ні краплини не значить, що людина не має нічого робити далі з своїм життям, типу "Нашо щось робить, якщо все продумано". А ось і ні. Ми маємо намагатись щось перевернути, маємо прагнути змінити світ і себе на краще! У цьому сенс самовдосконалення і життя далі. Навіяні думки про один загальний план усього були фільмом "Adjustment bureau".
Знаєте, коли я була мала, ну років так з 6 чи 8, не пам'ятаю точно. Так от, була в мене одна причина дійсно добряче поплакати і пожалкувати. Я задумувалась про те, що буде з моїми рідними після смерті. І от ця невизначеність, пустота, усвідомлення того, що життя закінчене і ніколи все не буде так, як раніше, - це спричиняло в мене такий величезний відчай, смуток та шалене небажання того. І от я починала дуже сильно плакати, мабуть через страх. Потім якось намагалась перемикнутись на щось інше.
Я взагалі ще та боягузка. Часто трапляється таке, що от ні з того, ні з сього починаю думати про якісь жахи і сама на себе наганяю величезний страх. Наприклад, коли йду по вулиці, ну майже завжди, думаю що якісь дядьки-перехожі - то маніяки. Чи коли засинаю можу почати думати про те, що хтось вдерся в квартиру. Або коли приходжу додому, в навушниках, ліфтом приїжджаю на площадку, то зазвичай дуже оглядаюсь, бо здається, що зара на мене накинуться грабіжники і злодії, словом, всі на світі. Я завжди ці речі в уяві перебільшую. Коли я вдома одна і ніде не грає музика, чи хоч щось там не гуде, то одразу стає страшно. Я думаю, саме через це в мене пунктик, що я майже постійно слухаю музику. Навіть зараз. Мабуть мені так спокійніше, і думки зайняті чимсь іншим, ніж усі поганці світу.
До речі, найбільше страхіття мого дитинства(окрім ліфтів, безумовно. і ще загубитись боялась. і незнайомців. і собак, коли ті дуже гавкають. і темноти) коротше, найстрашніший фільм мого дитинства - це Обитель зла, самий перший.
Моя сестра в когось взяла тоді відеокасету і вмостилась зі мною те діло дивитись(знайшла, блін, компанію для ужастіка!). Причому, от що вона хотіла? Ну, якщо чесно, думаю вона зі мною те хотіла дивитись, щоб самій не так стрьомно було. Так от, я пам’ятаю той шок від перегляду, причому фільм я так і недодивилась. Точно не згадаю, скільки днів я не могла тоді прийти в себе. Я навіть тої відеокасети стрємалась. Але на днях я вирішила перебороти той мій давній страх і передивитись кадри ще раз. Знайшла на youtube оцей кліп, з жахом на обличчі переглянула. І що ви думаєте? Знову не могла заснути! Ну от не створена я для фільмів жаху. Мені, знаєте, і своїх домислів вистачає, щоб зашугатись.
Ну, оце й все. Читайте пост Артема на цю саму тему тут.
Їду я собі в метро - нічого буденнішого не придумаєш. На годиннику чи то четверта, чи то вже п'ята. У вагоні не надто тісно, мені поталанило і я опинилась у досить зручному місці. Стою собі, нікого не чіпаю, слухаю музику, починаю потрохи уповільнювати всі думки і невідомим способом починаю релаксувати. В голові часом проявляються картинки сьогоднішнього дня, чиїсь слова, мої найрізноманітніші думки знову вимальовуються в голові. Іноді вони мене заносять так далеко, що якби можна було таким чином мандрувати, то я би опинилась у космосі! Ось тільки-тільки я думаю про панянку переді мною, аж раптом я вже роздумую про сенс кольору її сумки, наприклад. Чи он тільки що я розфасовувала усі плани на вечір, як раз - і я вже думаю про такий самий вечір через 20 років. Чудово - значить, я отак весь час - починаю думати про шкарпетки і закінчую долею людства? То це зі мною щось не так? Дивно.
Отож я собі їду. Аж раптом я задумалась про не надто мені звичне по масштабу: а що якщо дійсно все на світі давно сплановано? Навіть оці мої слова я мала написати, а потім і опублікувати з самого початку. Я в це вірю: все давно вже сплановане. Але це ні краплини не значить, що людина не має нічого робити далі з своїм життям, типу "Нашо щось робить, якщо все продумано". А ось і ні. Ми маємо намагатись щось перевернути, маємо прагнути змінити світ і себе на краще! У цьому сенс самовдосконалення і життя далі. Навіяні думки про один загальний план усього були фільмом "Adjustment bureau".
Фільм дивилась вчора з подругами. Не знаю, чи то їх чудова компанія, чи мій настрій, але мені все дуже-дуже сподобалось. А фільм чомусь нагадав Початок. Звичайно ж, він не такий досконалий як той, але мені було цікаво, смішно, страхітно - значить все якнайкраще!
Знаєте, коли я була мала, ну років так з 6 чи 8, не пам'ятаю точно. Так от, була в мене одна причина дійсно добряче поплакати і пожалкувати. Я задумувалась про те, що буде з моїми рідними після смерті. І от ця невизначеність, пустота, усвідомлення того, що життя закінчене і ніколи все не буде так, як раніше, - це спричиняло в мене такий величезний відчай, смуток та шалене небажання того. І от я починала дуже сильно плакати, мабуть через страх. Потім якось намагалась перемикнутись на щось інше.
Я взагалі ще та боягузка. Часто трапляється таке, що от ні з того, ні з сього починаю думати про якісь жахи і сама на себе наганяю величезний страх. Наприклад, коли йду по вулиці, ну майже завжди, думаю що якісь дядьки-перехожі - то маніяки. Чи коли засинаю можу почати думати про те, що хтось вдерся в квартиру. Або коли приходжу додому, в навушниках, ліфтом приїжджаю на площадку, то зазвичай дуже оглядаюсь, бо здається, що зара на мене накинуться грабіжники і злодії, словом, всі на світі. Я завжди ці речі в уяві перебільшую. Коли я вдома одна і ніде не грає музика, чи хоч щось там не гуде, то одразу стає страшно. Я думаю, саме через це в мене пунктик, що я майже постійно слухаю музику. Навіть зараз. Мабуть мені так спокійніше, і думки зайняті чимсь іншим, ніж усі поганці світу.
До речі, найбільше страхіття мого дитинства(окрім ліфтів, безумовно. і ще загубитись боялась. і незнайомців. і собак, коли ті дуже гавкають. і темноти) коротше, найстрашніший фільм мого дитинства - це Обитель зла, самий перший.
Моя сестра в когось взяла тоді відеокасету і вмостилась зі мною те діло дивитись(знайшла, блін, компанію для ужастіка!). Причому, от що вона хотіла? Ну, якщо чесно, думаю вона зі мною те хотіла дивитись, щоб самій не так стрьомно було. Так от, я пам’ятаю той шок від перегляду, причому фільм я так і недодивилась. Точно не згадаю, скільки днів я не могла тоді прийти в себе. Я навіть тої відеокасети стрємалась. Але на днях я вирішила перебороти той мій давній страх і передивитись кадри ще раз. Знайшла на youtube оцей кліп, з жахом на обличчі переглянула. І що ви думаєте? Знову не могла заснути! Ну от не створена я для фільмів жаху. Мені, знаєте, і своїх домислів вистачає, щоб зашугатись.
Ну, оце й все. Читайте пост Артема на цю саму тему тут.
Published with Blogger-droid v1.6.7
еей, не журись по дрібницям, все буде ок!
ВідповістиВидалити)))
ВідповістиВидалитисоррі, не спеціально!