Про фобії, підтримку та пару слів про Гагу

Нарешті я можу писати про те, що хочу. Ніхто мені не задає тем(я в тому числі). От просто сіла і пишу про те, що в голові. Власне, блог для цього і створювався.
Маю на столі каледарик з Мілану і на місяць березень там отаке:


І от я собі подумала. Що, якщо уявити цю картину перед собою по-реальному?.. От ти - на сцені. Величезна кількість людей(я не вмію так приблизно визначати кількість) дивиться на тебе і чогось чекає. Поки ти повільно і боязко, але впевнено, набираєш в себе якнайбільше повітря, у твою голову лізуть різноманітні думки. Я себе уявляю на цьому місці і ось що з'являється в голові: а от що там за люди, от хоча б на балконі третього ярусу, ложа, ну наприклад, десята? Там може бути мій друг. Або отам в партері сидить людина, котра мене давно знає. А ще отой чолов'яга, що підвівся, бо не бачить, може вперше на подібному присутній. Безліч думок і я - в центрі уваги. Насправді, це досить дієве випробування для особистості. Знаєте такі висловлювання на кшталт "Якщо хочете найбільше дізнатись про людину, роздратуйте її." або ж "I've learned that you can tell a lot about a person by the way (s)he handles these three things: a rainy day, lost luggage, and tangled Christmas tree lights." (Maya Angelou).  Я вважаю, так само легко можна сказати "дайте їй цю картинку і хай уявить себе на сцені". Так от. Після того, як я набрала в себе підбадьорюючого повітря, я... розгублююсь. Не знаю, на як довго, але мені стає страшно. Всі нормальні думки пропали, тіло заніміло. Пауза затягується, я в розпачі. Ооооой!! От саме тут настає момент, коли я знаходжу вихід і беру ситуацію в свої руки. Потрохи, уривками, бачу близьких людей в уяві і згадую їх підбадьорювання. І мені, от диво!, стає легше. Я починаю тверезо оцінювати ситуацію; ще мить - і проблема вирішена! Я роблю свою справу, словом, все йде, як треба. Так, як я сама почала говорити про страхи, хочу цю тему трішки продовжити. Почну одразу! Моя найбільша фобія, отак не задумуючись, - це бути поміченою власною дитиною в нетверезому стані. Я рада, бо поки що це нереально, але ж свідомо готую себе до моменту, коли буду вберігать себе від подібного. Не хочу довго розмусолювати. Мають бути цілком зрозумілими мотиви цього мого страху.
Пару годин назад була складна штука. І хоч, здається, лексики вже було більше достатнього на сьогодні, я все ж продовжу далі писати. Було все: від страшенного гуркоту серця(здавалось, що люди навколо помічали, як часто воно билось) і до абсолютної втоми і незмоги і два слова зв’язати після закінчення штуки.
 Перша ситуація у нас, уявляєте, була про блоги. Питали, чи пишете ви блог, нащо це взагалі і т.п. І всі 8 з 9 учасників відповіли, що блог не ведуть. А потім деякі з них додали свої роздуми щодо мотивів ведення блогу. Хтось казав, що блог ведуть самотні люди. Чи ті, в кого проблеми у спілкуванні в реальному житті. Один сказав, що в блозі жалієшся на своїх батьків і що він боїться, щоб таке не прочитали його батьки. Інший додав що в блозі весь час кажеш яка нудна школа чи щось таке. Одна висловила думку, що записи у щоденнику - це щось її дуже особисте, і вона не хоче ні з ким ділитись цим. ЙОЛКИПАЛКИ! Такі різні емоції були в мені!!! Особливо, коли казали, що блог заводять ті, в кого якісь проблеми. Які це такі проблеми, а? Дурня якась.
Ну, я остання була і сказала, що вже місяць пишу блог(зі святечком:). І що мені це подобається. І що є й негативні сторони, але є й явні переваги. Потім сказала, що справляюсь з різними challenges тут, наприклад, написати хлопчачий пост. Один хлопчик, якого я знаю ще з минулого року, дуже різко на це відреагував. Тю.
Коротше, відбулось ще одне самоствердження щодо того, вести це діло далі чи ні. Вестиму!
А ще я не можу не написати про те, яку підтримку я відчула від моїх близьких. Оце вранішнє "На хр*на воно тобі треба?!" і потім ці знаки і повітряні поцілунки від абсолютно різних людей... це тримає мене, як ніщо інше! Все, що я хочу сказати, це що не важливо, як ваші стосунки називаються, чи цілуєтесь ви з цією людиною в щоку коли вітаєтесь чи ні. Важливо тільки те, як вона до вас ставиться от в таких от ситуаціях. Коли вам потрібна допомога навіть у вигляді найменшого прояву безцінної і щирої підтримки. Оце невербальне пару-секундне спілкування, чи найміцніші обійми, чи найсправжніша посмішка. На себе ніколи не можна покладатись в усьому. Тому спасибі вам велике, за те, що завжди підтримаєте мене, що б там не сталось!


На останок хочу викласти новий кліп Гаги. Ну, пару слів про нього накалякаю. Кгем, чесно, кадри народження нею не пойми чого досить-таки противно вразили. Оці штуки на їх плечах і обличчях в перші секунди лякали, потім я звикла, а потім почала взагалі дивуватись: "А як ото їх зробили?..". А ще танці - ну, тут їй з балетом немає рівних! А загалом: вражаюче, по-новому, стрьомно і незрозуміло. Як завжди, Гага, роби так і далі!