Blog Battle: історія, яка одного разу трапилась зі мною в метро.

Починалось все, як в звичайнісінький день, коли ми великою компанією йшли до найближчої станції метро. Люблю коли нас отак багато: сміх, хороший настрій та щирі посмішки. Поки ми йшли, то згадали, що один з нас, Паша, має опитать 50 перехожих, скільки їм років, і зробить потім статистичне дослідження тих даних. А чому б не зробити це саме тоді? От і прийнялись за роботу. Дістали ручку з клаптиком паперу; я записувала, а Паша, так би мовити, власне діяв. Ох і радості у нас, спостерігачів! Не приховуватиму, було пару відвертих невдач. Проте були і цікавинки. Це коли одного разу працівниця метро, контролерша, на пашине питання сказала таке: "А на скільки я виглядаю?". Деякі довго торгувались, усі без винятку стрємались. Багато миловидних тітоньок, почувши правдиве "мені для домашки треба", щиро зізнавались. Через що потім ми їх підтримували з подругою нашими найправдивішими словами подяки.
Що й казати, емоції супер.
Та таке трапляється майже щоразу, як їдемо разом в метро. Пару років назад то були славнозвісні Дні сорому. Зараз це дурощі, "маньяки", вмовляння однокласника щоб не проводжав:), оцінювання перехожих від 1 до 10, словом, повна маячня!
Та коли їду сама, то теж маю про що роздумувати. Пісні різні, люди кожного разу нові, от чого б не подумати про все?

Я спочатку хтіла вигадати якись випадок. Але потім зрозуміла, що кожна з 'метрівських' історій - реальна. В кожного з нас вона є, і в кожного своя.
Тому я напишу, що мене дійсно приємно дивує в цьому всьому. В метро завжди є про що думати. Щоразу. Це як інакший світ, де є найрізноманітніші думки про все. Я не знаю, мабуть то я його так люблю, але й є за що. За зручність, швидкість, ще й я так звикла до нього!



Тому от таке зі мною трапилось в метро - купу разів щось нове. :)

Published with Blogger-droid v1.6.7