Життя не закінчується на досі недосягнутому

Їду в метро. Спускаючись по ескалатору, побачила рекламку нового ток-шоу з ведучим Нагієвим "Всі свої". Внизу підпис "Чужого горя не існує". Знаєте, а я думала, що такі штуки у нас час вже нереальні. Ну нащо деградувати, альо, коли можна якось вдосконалити себе? Дивина, а не суспільство. Хоча воно не винне. Відповідати мають ті, хто нас подібним "кормить". Адже, думаю, ми відповімо продюсерам оцього жорстким ігнором.
Я от думала, що такі речі мали вимерти. Наче все мало стати кращим і зрозумілішим поступово, разом з моїм дорослішанням. А ні. В дитинстві, коли хто пам'ятає, на ТЕТі були "Окна" з тим самим Нагієвим. Бабуся дивилась часто, а я з нею. От я собі аналізувала: чомусь бабуся постійно дивувалась тільки та сміялась сильно. По задуму то наче ж така програма, яка має пробудити якісь почуття в кожного, змінити нас та ще й чомусь навчити. Ну то в ідеалі. Хіба сміх та дивування - основна мета проекту? Бачте, теорія з практикою пішли окремо.

В мене болять очі:(( Їду оце зараз, без окулярів. Одну заміну сьогодні майже всеньку проспала. Так от, коли стояла на пероні, дивилась довкола... а мені ж всі лиця як розмазані плями, то така дивина в голову полізла. А які ж усі гарні, коли не вдивлятись!!! Нє, а ви що, цього не помічали? Дивишся на отого хлопця, ну красень красенем!, а от якщо погляну блище - що й казати, не те..
Хоча я буду рада, якщо хтось з вас з самого початку зрозумів, що фраза метафорична. Це по типу, от з першого погляду всі нам милими здаються. А поглянеш глибше, себто у душу, - от і потворою стає. До речі, не люблю таких задавак, котрі з першого погляду начебто вміють визначати характер людини. Часом противно з ними балакать.

А я сьогодні з дітками працювала!! П'ятий клас, репетирували сценку та пісеньку. Вони такі чудові, хоч бери й тони в їх малесеньких, але таких вже закручених, світках. Одненьке розумне, інше дуже соромиться, ще одне надулось. І кожне таке миле, що вмить хочеться його наче чогось навчити, щось передати, хоча сама ще толком нічого не знаю.
Я коли мала була іноді дивувалась, що всі дорослі щось говорять, кожен обіймає і розпитує, спостерігає, любить. "Чого всі до мене причепились?" А воно ж ясно тепер чого:)
Я не знаю, чи є щось на цій планеті приємніше за довіру, відданність, прихильність, повагу і любов малої дитини до тебе. Відчуваєш себе досвідченим і здатним захистити; хочеш це довести.

Йшла, а на зустріч - симпатичні хлопці. Посміхнулась і на мілімить зніяковіла, наче наперед. Потім щось згадала - знову оте :) на обличчі. Як ото ніби кричу всім оточуючим: "Прочитайте мене, як відкриту книгу!! В мене чудовий настрій!!"

Published with Blogger-droid v1.6.7