Про все потроху

Чому ніхто не сказав, що на вулиці так парко? Бачили б ви мене в зимовій куртці! Все! З завтрашнього дня з одягу - тільки купальник. Я серйозно! Набридло це міжсезоння, давайте літо!

Тільки хтіла написати, як повно в нас БіберопОзерів, з їхньою оцею стандартною причею, огромними кросівками ще й з різнокольоровими шнурками, одежою такою стильною, цією пафосщиною і т.д., як плеєр видав мені сюрприз. Ну і хто мені кинув туди того Бібера, ну скажіть? Мало того, - а хто ж мені якусь пісеньку під назвою Never let you go оцінив у п'ять зірок?! Чесно кажу вам, не пам'ятаю хто таку капость натворив! Це, мабуть, були миті моєї найглибшої дипресії. Ну або це - чийсь вдалий жарт. Поскоріше б забути. Кажу вам, на моєму айподі купа такого, за що комусь могло б бути соромно, а мені нє; проте за біберщину зовсім не по собі.

Прошу наперед вибачення у тих, кому мої страхи в печінках сидять. З недавніх пір в голові час від часу проявляється думка про теракти в метро. (НЕ ЗРОБИТИ)
І відколи я вже їду в маршрутці, а не в метро, то мені менш страшно про таке говорити. Я дивилась пару днів назад по телику сюжет про Мінськ. Одну жительку міста запитали про те все. Вона казала: "Страшно. Ніколи не думала, що таке може статись в нас". Я погано вмію співчувати, але зараз дійсно мені щиро жаль всіх тих, хто якось причетний до того страшного дійства. :(
З іншого боку, ніколи не має гарантії. От блін!




Хто ходив зі мною на The social network? Серйозно, не можу згадати.


Я зрозуміла, чому в маленьких дітей такі великі, виразні й гарні очі. Та й самі вони милі не тільки бо ще не видно зовні усього емоційного відбитку і усіх думок. Справа у тому, що при народженні орган зору має найбільший розмір з усіх своїх можливих, тобто більше впродовж життя не росте. Ну це на відміну від вух чи носу, які ніколи не перестають рости. Справа не тільки в великому розмірі очей(в порівнянні з іншими органами), а й вій також! Такі виразні, разом створюють чудову красу, якою милуєшся і думаєш: "Ой які великі розумні очки!".


Жарт для розрядки.

Випадок в кіоску:
Дядечко: "Дайте Приму срібну, будь ласка".
- Якого цвєта?
- Срібну.
- Так якого цвєта?!

Правда, сміятись жалко. Мабуть попросити в тої тітоньки щось малинове з золотавими вкрапленнями призведе до страшного.


Люблю, щоб все першонеобхідне, на кшталт телефона, айпода, учнівського, дрібних грошей, блисків для губ, ще чогось, було під руками. А саме - в карманах. Тут така жирна горизонтальна стрілочка і фраза "Колись повідпадають усі кишені" і моє підхихикування-докір.


Осьо їду в метро і тут переді мною парнішки у динамівській формі. "Хохо," - звучить в мене в голові. Ги! З дівчатами іноді такі дивацтва бувають:D


Ви мабуть помітили, що намагаюсь в постах мінімізувати кількість кокретних імен з мого оточення.
Гииии! Вибачте, тут один на мене глянув, ой як я шаленію від таких чувачків "з мульками"! І хоч би яке воно не свиня, глупіян чи ще хтось - я цього не знаю і зараз тану. Знаєте, часто деталі і умови не мають значення. Важливо тільки те, що на даний момент у тебе в серці чи голові. А ще вартує на як довго ти затримуєш в собі оті думки. Ех!

Так от, конкретика. Тобто неконкретика імен. Я роблю властиву мені рекламу майбутніх повідомлень і пишу, що в голові все яснішають плани поста про мій клас. Тобто, як хтось вже зрозумів, неконкретика там не прокатить. Готуйтесь;)
(Інтригує така, а в голові й першого абзацу нема).


Мабуть це все. Бачте, це повідомлення характерне 'обривчістю'. Бо проблема в тому, що хтіла дуже писати, а конкретного скелета поста в уяві не було.



Ну що, досить вже цих словечок і цього дуже приємного емоційного зв'язку, котрий і заставляє мене писати. Тепер я закінчу, засуну телефон в кишеню, закрию її, бо стрьомно, і буду либитись усім навколо. І цьому миловидному, що сидить праворуч:)

-----
От дибіл! Нє, ви чули таке, я вийшла на станцію раніше! І хто тепер глупіян?

Published with Blogger-droid v1.6.8