Мої думки про невеселе.

Їду в метро, а думаю про що? Звичайно про щось велике. Про те, де саме я буду через років так з десять. Хмм. І де ж я буду?

-Далі пишу через добу.-


Знов їду в метро. Чогось так важкувато стало, ще й це щире втомлене маля навпроти, гарніших якого не бачила в житті. Закрила очі та враз побачила наступну картину. Наш хутір, я залізла на самий верх автобусної зупинки і вляглась на підмощену солому. На нашій Богданівці це не так, але от я глянула наліво чи направо - а там геть нічого нема. Вірніше, може й є, але тааааак далеко! А я отак дивлюсь і дивуюсь, бо ж гарно мені стало. Без галасу і метушні. Лежу я так багато дуже. Думаю про своє про велике. І враз на кульмінації моїх думок десь з-за дерев так наче підіймається музика. Така надихаюча, неймовірно гучна та все ж приємна. Нехай це буде пісня "Мой рок'н'ролл" Би-2 та Чичеріної. Бо саме вона зараз на таке наштовхнула.

Ненавиджу, коли люди, котрі знають мої слабкі місця, маніпулюють ними. У ту саму мить я ж не просто відчуваю відразу і біль, мені вмить здається, що образила не та одненька людина, а увесь світ одразу зрадив. У той нещасний момент моя свідомість молить лише про одне: поскоріше забути той жах, як страшне маріння. Намагаючись всередині себе знайти втіху і якесь полегшення брехнею, я зовні виглядаю максимально стримано. А щоб, блін, не видати своє по-справжньому слабке місце. Проте є й такі, котрі таку мою поведінку вже знають. І тоді у цих людей на руках повний вибір того, як найболючіше мене зітерти.



Та й взагалі. Саме страшне, як на мене то от що.
Коли така ситуація, де викрутили руки і я ледь терплю. Оця фраза мами "Нічого. Закрийся, зберись і будь сильною. Ти це вмієш." Вона не бачить, як ці слова спершу обпалюють. Ще й так, ніби це перевага: "Ти ж вмієш..." Жаль, ніхто от не знає, які це реально муки, "закриватись".



Ой, пробачте за меланхолію. Мені вдруге, мабуть, в житті стало ніяк.




- Той, кому погано, - плаче.
- Той, кому добре, - сміється.
- ...що робити тому, кому ніяк?

Published with Blogger-droid v1.7.2