Про зустріч Бук клабу

Ну, спочатку напишу, що жаль, що нас була не повна кількість, багато хто просто так пропустив, хтось по самопочуттю - лікуйтесь!

Так от, а тепер про саму зустріч. Для мене вона була першою, хоч технічно приєдналась до клубу ще вкінці червня. Тому не знаю, чи це бук клаб завжли такий прикольний, чи то тільки цей раз. Трохи нових знайомств, завжди приємних, були дуже в тему. Прийшли в парк Шевченка, впали на траву під "високим деревом". Нанесли з собою junk food, Наталка принесла смачнюшу піцу (скажем, сама готувала;), Ярік приніс homemade пирога з яблуками та сливами, Аня - лукум з Болгарії, а Надя - homemade печиво. Наш клуб скоро перетвориться на кулінарний, зокрема пекарський.
Посиділи, гарно обговорили "Тигроловів" Багряного. Власне, ми це й читали. От.

Порозказували, що кому сподобалось, що ні. Я, можна сказати, виступила з промовою:) - розповіла про Багряного, тобто Лозов'ягу. Насправді цей роман взагалі був в перших позиціях рейтингу 'Книги, прочитані мною найшвидше'. А ще він найбільше мені сподобався з усіх творів української літератури, котрі прочитала.
Словом, "Тигролови" сподобались. І нашим буквормам теж: кому Наталка, кому осуд тодішнього режиму, кому ну дуже реальне порівняння потяга й дракона, кому стрімкий розвиток подій, кому фауна, кому гостинність родини Сірків, кому описи полювання. Словом, дійсно сподобалось. Більшість з читачиків навіть здивувались, як так вони мали те читати в школі, а якось і не дійшли.

Були й речі, котрі не сподобались. Ми дізнались, що роман був написаний за два тижні, тому прослідковувались "провисання сюжету". Потім ще були різні погляди на однакові імена головних героїв. А ще ну дуже налякало фото самого автора на книзі.
Потім після обговорення всі з чистим сумлінням почали свої теревені. А після трави для сидіння вибрали стільці, і так загалом пролетіли три з половиною години. І одним словом можна охарактеризувати зустріч як круту!

Проте це не кінець. Далі весь бук клаб, з восьми зменшившись до п'яти людей в ньому, побрів на восьму до байк рок-н-ролл клубу Route 66. І чомусь, коли чую назву, не згадую Чака Бері і його "Well it goes from St Louis, down to Missouri Oklahoma city looks oh so pretty..."
А згадується от що.

Сіли за зарезервований попередньо столик, замовили собі хто що, а я "бахнула" коктейль "Арбузная корочка". Скажу вам, не часто таке роблю, та треба ж колись відриватись?!
Почався виступ. Група на розігріві, я вибачаюсь за таку прямоту, була повний відстій. Навіть не дивлячись на чудову назву "Ошибки". Самі подумайте - геніальна назва!! Ну потім почалось дійсно щось варте уваги - виступ групи COOLMANUL. От давали жару хлопці! Офігезно було!!! Не втримавшись за столиком, я, Аня і Надя вискочили на міні-танцпол (я б сказала це був прохід) і почали дригатись. Це вам не сільські танцюльки! Тут дригання інакше. Тут нормально залізти на лавочку за нашим столиком і трясти дупою перед нами всіма (була там одна така, було нам з чого поржати). Концерт закінчився о десятій, ми вискочили з клубу, там нас чекав Льоня, слова якого ми не чули зовсім - приглохли від гучності всередині Route 66. Спасибі йому окреме величезне за те, що порозвозив нас усіх, трохи пришелепкуватих і занадто збуджених.

Так що на цьому й все. Зустріч Бух клаба на цьому закінчилась, наступна буде за два тижні.
Були розмови стати муві клабом, чи театральним клубом. Чи навіть почати писати щось самому. І, хто знає, можливо на наступну зустріч хтось з нас прийде з романом чи хоча б з оповіданнячком, Багряний же встиг за два тижні:)

Published with Blogger-droid v1.7.4

Про поїздку у Львів

Одним словом, було класно.


Хотілось би так і залишити, але ні, я таки напишу повноцінний пост про це чудове місто і про те, як двоє дівчат "дірвались" до нього!

Ну, відзначити треба, що перед самою поїздкою дуже не вірилось, що ми все ж рушимо. Навіть у потязі не вірилось. Навіть у самому місті. І навіть у потязі до Києва. Здається, почало віритись вже після деякого часу піся поїздки. І вже воно перейшло в щось таке приємне. В таке, про що згадуєш і посміхаєшся!

Перший день нашого туру був надто хаотичним! Дві дівчини, котрі бігають по центру, іноді з картою, фоткають і постять в твітер ледь не все на світі і купують усі ласощі Львова - оце, мабуть, химерні кадри якогось комедійного фільму. Ми побували майже всюди, де хотіли, та ще й заскочили в пару спонтанних місць. Наприклад, захотілось в ще одну арт-галерею. І дуже логічним методом вибрали це місце: "Пішли в Дзиґу - прикольна назва!". Сказати чесно, часто ми від подиву і захвату робили такі дивні речі, які й пояснити складно вже тепер. Але то ж круто! За той день я прожила стільки всякого, що й в місяць не вмістилось би в нормальному житті.
Другого дня, втім, було досить круто теж. Хоча кудись зник той подив і все сприймалось, як треба. Було багато ходіння і втоми, але також була купа всякого смачного. Взагалі, по витраченим грошам здається, що у Львів ми приїхали поїсти. От голодні люди, вдома не наїлись! Але варто написать, що одна навіть страва в Найдорожчій ресторації Галичини - то щоооось! Така смакота, що точно закарбувалась в пам'яті - неодмінно хочу саме туди ще!

Напишу трохи й про місто. Гарне воно. Отак просто бродити вуличками дуже в кайф, таке все автентичне кидається в очі, як дерев'яні будки для телефонів, чи майже всеньке місто в бруківці, чи вишукані ліхтарі, чи місцеві музики, які влаштовують вуличні виступи. Але мушу й написати дещо про повітря. Наперед прошу пробачення за цю ложку дьогтю. Якесь воно там занадто пильне та здавлене. Якось й не дихнеш на повні груди толком. Місцями важко дихати. Хіба що це я розбещена міським повітрям, та хіба ним можна розбещитись? Це ж не те, що село - посеред самої природи. Так ось. Повітря у Львові отримує мій жирний мінус.

Загалом поїздка була ну дуже крутою, я задоволена, все чудово! У нашому Страннічному плані ще довгенький список усіляких місць, де побувати. Тому тримайтесь, усі немейнстрімні і не дуже міста світу!!

А зараз улюблені наші твіти:
http://twitter.com/#!/TheStranniks/status/106617170976440320
http://twitter.com/#!/TheStranniks/status/106445433357873152
http://twitter.com/#!/TheStranniks/status/106569555631030272
http://twitter.com/#!/TheStranniks/status/106639060751220736
http://twitter.com/#!/TheStranniks/status/106660815687524352
http://twitter.com/#!/TheStranniks/status/106750122813169664

Published with Blogger-droid v1.7.4

Ну і трохи про мене

А в мене все отак.

Вчора здивувалась з себе - дуже рідко таке відбувається. Навіть не знала, що можу так сильно шифруватись. Всередині творилось щось грандіозно страшне, а на вигляд я б сама не сказала. Це мабуть був мій максимум, коли отак беру і закриваюсь у собі. Мало того, ще й вдаю, буцім все чудово і так, як треба. Ах, як прикольно це аналізувати. Але прикольно тільки потому, а уявити, наскільки все по-жорстокому в муках тоді, мені дуже складно.
Оце і все, про що хотіла написати. Якщо побачите мене такою усміхненою і життєрадісною - мабуть, я вміло приховую свій жахливий настрій.


А, і ще дещо. Боюсь зараз сказана фраза "Мене ніхто не розуміє" буде якраз правдивою. Що дуже боляче. Я так часто дарма сподіваюсь, що близька людина все зрозуміє по погляду - так ні, по натяку чи жестам - де там, коли й прямим текстом не спрацює. Таке відчуття, що я якась інша істота абсолютно, наче люди просто не можуть зрозуміти таку оце, як я.

І ще страшне. Я дивуюсь, як сильно можу ненавидіти когось, при цьому мило йому посміхаючись. Мені неприємно таке, жахливо. Але на захист скажу дещо. Так сильно не співпадають емоції і зовнішня маска тільки тоді, коли дійсно вимушена так приховувати. Зазвичай я просто замовчую і перериваю зв'язки. От зараз відчуваю, як же складно ненависть подавати як щось інше.

Але ні, я зняла окуляри - вмить навколо самі красунчики. І отак собі довгенько вже йду. Я в шоці - стільки закриватись, можна й себе закрити!! Коли вже буду себе вільно почувати, щоб показати справжні відчуття?! Сумно.

Published with Blogger-droid v1.7.4

Усім великий привіт!

Чомусь скучила за постами про не надто важливі речі, про буденність і мої звичайні думки. Скучила за тим, щоб перейти на пусту сторінку, почати друкувати і не знати, про що саме цей, власне, текст. Отож готуйтесь читати отаке далі.

Приїхала вчора додому, а післязавтра знову їду. Мабуть дуже ціную цей час, воно ж суцільна насолода. Останні дні літечка, так не схожі на спеку і духоту, вже більш цінуються, бо наче хочеш встигнути доробити свій список "Що зробити цього літа". Та ще й впевнено знаєш: будуть речі, які так і не встигнеш доробити. Але все ж гарний зараз час.
Хочеться й окунутись в буденність, як я писала в попередньому пості. Відчути себе частиною механізованої системи, відредагованого суспільства (якісь дивні слова лізуть, переписувати принципово не буду). Проте повертатись до старого колективу завжди якось не так. Ні, спершу все чудово, ця мить лячності і новизни проходить, ти ностальгуєш по своїм знайомим і радієш, що от ви разом. Але варто промайнути тим хвилинам насолоди, як бачиш, чому вони всі так тебе дратували ще перед відпочинком. Згадуєш, від чого ти тікав, що так сильно набридло, чого так більше не хотів бачити. От така буря емоцій переповнює, не знаєш, чого в тобі більше: щастя від зустрічі чи огиди до неї.  Добре, коли колектив повністю новий, он як мені. А може й ні. Дізнаюсь - розкажу, як там.


Знаю-знаю, забагато уваги Ipod-у, але просто уявіть: річ, якою ви користувались щодня, по декілька разів на день, ваше основне, можна сказати, заняття, і тут БАЦ і нічого не працює. Ще й часу немає полагодити. Ще й слухаю на телефоні музику, а там її в порівнянні з тими 40 гігами на айподі її геть мало. От що за життя таке - постійно терпи. Складно ж!


Привезла від бабусі купу купезну яблук, от тільки що зробила гарний стакан фрешу з них, так це ж, скажу вам, справжня насолода!

А ще післязавтра їду до Львова з однією гарною хорошою дівчинкою. Насправді це тур одного відомо гурту, The Stranniks. Думаю, буде круто. Хоч і проведу свято 20-річчя незалежності України вдома за збираннями і приготуваннями. Але ж як же сильно воно того варте! Про цю поїздку, впевнена, ще прочитаєте на сторінках, як мого, так і Сашиного, блогів ( ось її).

Настрій хороший, хоч фізично - ну дуже. Крепатура ще з суботи, коли ми цілий день родиною копали картоплю, було так тяжко, але, все ж, ми впорались за однісінький день, так що все гарно. А крепатура пройде, варто лиш себе заставити піти в зал, що я неодмінно зроблю сьогодні, даю собі слово.

Не можу не повикладати фоток. От, наприклад, мого брата з бородою, зацініть:

Отак було спочатку йому(без бороди): 

   А тепер він такий:                  

 

А оце один з видів, які можна побачити, ідучи з села Балабанівка на хутір Богданівка(де я, власне, була):

А оце було якось ввечері:

Моя сестра :) :

Ось так ми ловили інтернет:)

Отак ми дуріли:

А це вже ми маємо їхати:

Я з братиками:

Але це, мабуть, і все. Більше таких вільно плаваючих в голові думок немає, так що й писати вже нічого. Сподіваюсь, ні, впевнена, поїздка буде кльовою. І все вдасться. Тому кажу всім поки що "До побачення!", повертаюсь і йду. І оглядаюсь

Роздуми

Досить довго вважала, що блогер в мені зараз має законну відпустку. А що, як це розуміти: стільки днів хочу писати, а воно ніяк не пишеться? Страшно це, не бути спроможним робити те, що тобі приносить насолоду.
Але ж пишу, і якщо опублікую, то все пішло на лад. Бо варто ж просто почати, а там саме піде.


Розпочався lazy day, навіть не уявляю, що робитиму далі. Сонце жарить, а вітер заставляє мурашки бігати по шкірі. І шо його за таке? Я б позагоряла, та де там роздягатись в таку холоднечу. А вчора он ввечері приймала душик на дворі. Ще б трохи, точно, заклякла льодовою скульптурою! Але я якось не переймаюсь через погоду. Зовсім. Мене інше турбує. От Ipod'ик мій захворів, не працює автономно, вимикається постійно, єдиний вихід - слухати ввімкненим у мережу, але ж, блін, це зовсім не вихід! Сподіваюсь, колись-скоро він прийде до ладу.


Маю час поколупатись в своєму світі. Який вже раз?!
От хтось заглиблюється в себе разів так з десять за життя. Інші це роблять майже щосекунди. Але нащо? Невже це щось дає? Чи може в кожного по-різному? Ну, авжеж, без сумнівів.
Може зануритись у власну психіку- це банально побути на самоті зі своїми роздумами? Хоча ні. Буває, от в мене, часом і в людних місцях, з компанією, так пробиває на німі монологи. Та що я вдію? Я ж цього, виходить-таки, хочу...


Вже скільки про це не думаю, от стільки і підтверджую думку, що деяким людям, майже усім, іноді буває складно догодити. Ну, банально, з погодою, наприклад. Йде тиждень дощ, - вже розмови, що вони, бачте, потребують сонечка. Якщо ж тепло стає, то вже й вологи враз хочеться. Так і з порами року: "Ох, скоріш би осінь! Набридло літо!" і т.п. Але можна й взяти щось таке поцікавіше. От, наприклад, коли людина у відпустці. З часом відпочинок вже набридає і вона буквально благає оточення якось розпорядитись її вільними годинами. Структурувати справи, створити хоч якийсь розпорядок дня, хоч що-небудь, здатне нагадати про буденність. Дивина! То спочатку благаєш хоч тиждень пробуджуватись тоді, коли схочеш, а то раптом вже бажаєш будильник на шосту. Якось ще не зустрічала людей, повністю усім задоволених. Чи існують такі?
От моя мала сестра постійно вередливо кричить: "Я хоооочу!!", "Я не хоооочу!!". Невже ми всі такі? Просто з часом навчились маскувати слова, але так само егоїстично вважаєм за найголовніше виключно свої бажання. Ми з Максом вже й казали їй, буцім, не кажи слово "хочу", та де там, все дарма. Руки опускаються.

Та досить про таке. Адже мені добре, вам, впевнена, теж, так що ідемо далі! живемо далі.

Нє, я вибачаюсь за повтори, але Ipod необхідно лікувати. Це ж чи не головніше за якийсь там мобільний. Ах, муки, муки.


Блін, на рибалку піти, чи що.

Published with Blogger-droid v1.7.4

Як я відпочиваю

Все почалось зненацька, взяли і вирішили поїхати. І поїхали. Я поспала тоді годинки три, зраночку прибули до автостанції. Всілась і одразу намостила собі навушники, щоб дрімать. А за день до цього ж накачала всілякого музла собі. Першим пішов дебютний альбом Бумбокса. Слухала, кайфувала і дивувалась: "Чому ж вони зараз такого не створюють?". Ото ж як почуєш перші нотки свисту і ось це "Свій захисний екрааан, ти вмикаєш коди я проходжу поооруч..." то одразу стає чудово. Все погане забувається, стає легко і приємно. А "Бобік" чого вартий?! Жаль. Такого більше нема.

А потім увімкнувся Армстронг. Під нього спати, скажу вам, - така насолода! І сни неперевершеної краси. Ось так майже всі чотири години пробула, у солодких снах. Бо ніколи не розуміла, коли бажають солодких снів. Нарешті провідчувала, що воно за таке.

Потім прибули, зайшли до прабабусі. Так гарненько, коли в тебе така хороша родина, як у нас. Не велика, не відома чимсь, а от саме хороша. Поясню примітивно. Це коли хочеться бути з родиною. І подовше.

В нас було все. Чи не вперше зібраламь чудова компанія: бабуся, дідусь і всі їх п'ять внуків. Зараз згадую про ті дні як про ідеальний час.
Якесь чарівне місце - ніхто тебе не тримає і не силує. Моральна і фізична абсолютна свобода.

В нас дійсно було все. І рибалка (вдала й не дуже), і банька, і голосні співи, і сюрпризи бабусі з дідом, і фотки на зеніт, і рахування зірок лежачи на даху, і величезне багаття, і посиденьки, і походеньки, і поцілунки, і обійми, і песик-найкращий друг, і охапка худих малих кошенят, і величезні прийоми їжі, і спогади, і привітання, і мрії, і ржака ("Сільські забави"), і гучна музика, і спільна праця, і палюче сонце, і вітерець, і ранкові приємненькі "доброго ранку", і нічні лагідні "добраніч", і ігри, і масове післяобіднє валяння-дрімання, і польові найніжніші квіти, і пізнавання, і радість, і кайф. Ні з чим не зрівняти оце відчуття, що ти є частиною одного цілого. Що ти важливий і потрібний.
А з іншого боку, мобільні телефони ніде не пашуть, зв'язку аніякого нема. Всі оці нитки, за які смикали тебе всі навколо, зникли. Для мене це звучить райською насолодою, бо часом так кортить кудись втікти. Раз я от взяла і пішла. Взяла телефон, нащо не знаю, потім увімкнула там музичку. Зайшла вже далеченько, потім враз зупинилась і почала рвати квіти. Такі наймиліші. Боже, як же це офігезно, без думок під голосну музичку формувати букетики, думати про ніщо і про все водночас. Така терапія, що ого-го!! Або ще гарно просто так наодинці бродити по величезному вільному простору. Так ціную ці миті щастя!!!

Гарно одній. А потім повертаєшся назад, а там твої рідні, милі, хороші.


Хочу туди ще.

Published with Blogger-droid v1.7.4

Про happy end та літо

Я тут подумала. А який сенс шукати в житті ідеальний happy end? Навіщо жити, мріючи, щоб все завершилось, як слід? Хотіти цього - марна справа. Проте всі за цим біжать.
А можна ж просто насолоджуватись. Смакувати, любити життя. Таким, як є. А не таким, яким воно закінчиться. Не сперечатимусь, перспектива померти на самоті, покинутим і забутим, не приваблива зовсім. І це природно - прагнути іншого кінця. Неприродно прагнути його взагалі. Навіщо думати, як помреш? Так, наче маєш владу все змінити. Краще ось змінити щось в тому, як живеш. Наприклад, перестати думати про той happy end.


Гарні дні пішли. Такі швидкоплинні. Навіть нема як все перерахувати. Та й нащо, хай залишається такою цілісною картинкою. Слухаю днями веселі пісеньки. От альбом Міки Life In Cartoon Motion підходить. Як я його пропустила, це ж шмат муз. індустрії повз вуха, це ж торт гарного настрою в кондитерській почуттів, це ж клумба приємностей в бот. саду вражень, це ж томик несподіваних посмішок у бібліотеці міміки. Це, словом, гарний альбом. Послухайте якось, якщо пропустили, як я.


А ще гарні люди влітку коло тебе. Яке б літо не було, коли б воно не було, а люди поруч так привалюють своєю новизною та оригінальністю. Не кажу тільки про нових знайомих. Бо старі друзі також дивують. Літо - найновішо враженнєва пора року, хвала йому!!


І посмішки самі вилазять. Чому влітку все так просто? Ходити в зал, дуріти з друзями, не спати всю ніч? Не задумувались? А чому ще влітку до вас навідуються друзі, котрі живуть далеченько? А чому оце ви здружуєтесь з такими хорошими людьми несамовито приємно, саме коли літня пора? І коли, як не влітку, так жахливо сильно жалієш, що вже цілих два місяці пори пройшло, а ти ще "ніде і нічого" ? Коли, як не влітку, приємніше відчувати симпатію до наче й усіх навколо, хоча водночас до одного-єдиного?

А ще саме влітку вирішуєш всяке.
Кажеш собі змінитись, кажеш, як саме. Даєш обіцянки направо-наліво. "Поїду в Луцьк!", "Піду в аквапарк!", "Загляну до бабусь ненадовго!" . І все марно. А варто ж лише дужче захотіти, як в тебе все вийде.