Чи було у вас таке, що знайомились з кимсь і думали, що таку людину зустрічаєте вперше? Думки на кшталт "О, і як я не зустріла цю людину раніше?" часто виникають? Чи там, людина виявилась дуже розумною і приємною у спілкуванні. Дивуєтесь з того, як раніше ви були незнайомі? Це ж гарний аспект кожного знайомства. Зачарований кимсь новим, думаєш, що от він - твій новий хороший друг. А насправді ж ти не відчуваєш нічого іншого, крім банального інтересу. Таке зазвичай буває до всього нового, так що, самі розумієте, перші враження зазвичай дуже перебільшені, вірніше, перші сподівання.
От я легко налагоджую нові контакти. Ще легше захоплююсь людьми, вважаючи, що от - моя нова краща подруга чи такий вірний і надійний друг - ось він. Та, на щастя, з часом ще більше набуваю досвіду і вмію вже не так метушитись а спокійно далі пізнавати отих самих "нових людей".
Ну, штука занадто великих сподівань від першої зустрічі і симпатії, думаю, трапляється у всіх досить часто. Але ж, зауважте, вона прогресує! Наприклад, коли знаходимо нового начебто найкращого соулмейта. Втім забуваючи, скільки саме їх було до того. Чи, що гірше, закохуючись у нову людину, думаємо, що на цей раз - все серйозно. Проте все зовсім не так виходить. Адже якби ми дійсно могли розбиратись в людях, ми б таких помилкових тверджень не робили подумки. На днях дізналась, що в Top 100 lies є фразочка "Він лиш друг". Почувши це, щось наче вкололо. Бо я ж сама так часто себе обманюю.
Не знаю, як далі все перевести і почати розповідь про отриманого листа, тому банально почну писати про це.
Останнього разу отримувала листа, мабуть, років з 6-7 назад. Я й забула, як приємно читати усі ті карлючки, бачити настрій, натиск ручки на папір, швидкість почерку, ммм, неперевершено. Читаєш це і віриш у справжність всього. Не те що віртуальне спілкування. Коротше, листування - то гарна штука. Раджу вам спробувати поскоріш.
Все було б тільки так, якби то був самий звичайний лист від друга. Але ні. То щось геть інше. Чи то щось в мені, але я занадто близько сприйняла того листа. Така щирість, безсумнівно давно мені вже знайома, така природність і відверта радість, це все заставило завмерти, читаючи, ні, проковтуючи ті слова так швидко, що й іноді приходилось перечитувати. І геть зараз намірена перечитати листа ще раз. Еге, ще й свого маю написати!
Втім діло не в тім. (Дивіться, як гарно вийшло:)
Діло в тому, що останній, такий чарівний, абзац, геть мене розчулив. Якщо метафорично перенести те все на приклад, то я б сказала, що то було як вибух в пустелі. Чи ніби коли ти вперше відкрив книгу за декілька років. Чи коли тебе обійняли ті, хто давно поруч. Чи ніби наснилось щось неймовірно казкове і прокидаєшся з думкою, що сьогодні - твій найкращий день. Щось зі мною на тому абзаці сталось.
А останній листок з присвяченим мені віршем, таким без перебільшення довершеним і гарним, таким, що посміхаюсь і досі від нього.... То було щось .... словом, не описати..
Я знаю, що ти зараз читаєш це. Я знаю, що тобі приємно, що ця річ принесла мені стільки щастя. Повір, тут я написала набагато менше, ніж то було в мене насправді.
Хочу лише подякувати.
Знаєш, що б воно не було, як би воно там не було, але.... є речі, котрі роблять людей щасливими. Дякую тобі, що більшість речей, котрі роблять саме мене щасливою, зробив саме ти.
От я легко налагоджую нові контакти. Ще легше захоплююсь людьми, вважаючи, що от - моя нова краща подруга чи такий вірний і надійний друг - ось він. Та, на щастя, з часом ще більше набуваю досвіду і вмію вже не так метушитись а спокійно далі пізнавати отих самих "нових людей".
Ну, штука занадто великих сподівань від першої зустрічі і симпатії, думаю, трапляється у всіх досить часто. Але ж, зауважте, вона прогресує! Наприклад, коли знаходимо нового начебто найкращого соулмейта. Втім забуваючи, скільки саме їх було до того. Чи, що гірше, закохуючись у нову людину, думаємо, що на цей раз - все серйозно. Проте все зовсім не так виходить. Адже якби ми дійсно могли розбиратись в людях, ми б таких помилкових тверджень не робили подумки. На днях дізналась, що в Top 100 lies є фразочка "Він лиш друг". Почувши це, щось наче вкололо. Бо я ж сама так часто себе обманюю.
Не знаю, як далі все перевести і почати розповідь про отриманого листа, тому банально почну писати про це.
Останнього разу отримувала листа, мабуть, років з 6-7 назад. Я й забула, як приємно читати усі ті карлючки, бачити настрій, натиск ручки на папір, швидкість почерку, ммм, неперевершено. Читаєш це і віриш у справжність всього. Не те що віртуальне спілкування. Коротше, листування - то гарна штука. Раджу вам спробувати поскоріш.
Все було б тільки так, якби то був самий звичайний лист від друга. Але ні. То щось геть інше. Чи то щось в мені, але я занадто близько сприйняла того листа. Така щирість, безсумнівно давно мені вже знайома, така природність і відверта радість, це все заставило завмерти, читаючи, ні, проковтуючи ті слова так швидко, що й іноді приходилось перечитувати. І геть зараз намірена перечитати листа ще раз. Еге, ще й свого маю написати!
Втім діло не в тім. (Дивіться, як гарно вийшло:)
Діло в тому, що останній, такий чарівний, абзац, геть мене розчулив. Якщо метафорично перенести те все на приклад, то я б сказала, що то було як вибух в пустелі. Чи ніби коли ти вперше відкрив книгу за декілька років. Чи коли тебе обійняли ті, хто давно поруч. Чи ніби наснилось щось неймовірно казкове і прокидаєшся з думкою, що сьогодні - твій найкращий день. Щось зі мною на тому абзаці сталось.
А останній листок з присвяченим мені віршем, таким без перебільшення довершеним і гарним, таким, що посміхаюсь і досі від нього.... То було щось .... словом, не описати..
Я знаю, що ти зараз читаєш це. Я знаю, що тобі приємно, що ця річ принесла мені стільки щастя. Повір, тут я написала набагато менше, ніж то було в мене насправді.
Хочу лише подякувати.
Знаєш, що б воно не було, як би воно там не було, але.... є речі, котрі роблять людей щасливими. Дякую тобі, що більшість речей, котрі роблять саме мене щасливою, зробив саме ти.
Немає коментарів:
Дописати коментар