Буває й таке.
Часом відчуваю себе звичайнісіньким Х'ю Грантом, котрий під Ain't No Sunshine повільно бреде по вулиці, думаючи про своє.
Отак ідеш собі, у вухах якісь пісні, а ти, не втрачаючи власного ритму, сприймаєш усе, що трапляється навколо. Виглянуло сонечко - знімаєш верхній одяг, повіяв вітер - назад одягаєш, пустився дощ - чимось себе закриваєш, сніг - закутуєшся. Так багато крокуєш, що твоє взуття стає таким, яким би Форрест Гамп точно зацікавився.
"Людина здатна звикнути до будь-чого." - Чули таке? Я впевнена, що не тільки чули, а й відчували на собі.
Я писала минулого разу, що життя - це послідовність везінь та нещасть. І от ми вміємо пристосуватись до будь-чого такого. На ходу вчимось, на ходу посміхаємось і сміємось, на ходу й сумуємо. Помиляємось, йдемо далі. Шукаємо, знаходимо, йдемо далі. Розчаровуємось, дивуємось, йдемо далі. Знайомимось з кимось новим - пізнаємо його, спілкуємось, забуваємо, і все це, не втрачаючи ритму. Так, наче існує лиш одне правило: "Не зупиняйся!". Зустрічаєш симпатичну собі людинку - беретесь за руки, йдете далі разом. Набридає - припиняєте йти поруч, знову крокуєш один. Іноді здається, що й перекусити можна, йдучи. Відпочиваєш в своєму ритмі, читаєш на ходу, вчишся та дивишся фільми, і знову не зупиняєшся. А головне - все встигаєш, все виходить як слід і все чудово.
Іду, не зупиняюсь, залишаю позаду усіх тих, кому цікаве щось інакше. Отак сама собі будую свій світ і розвиваюсь.
От я проживаю свою вісімнадцяту осінь, і відчуваю, що не просто іду-живу, а прямо змінююсь, щось усвідомлюю, вдосконалююсь. І мені так зручно, бо все ж на ходу, і я завжди в своєму ритмі.
Але ж не знайдеться того, хто спокійно зупинить мене і скаже: "Хей, маленька, зажди трохи. Спробуй забути про свій шалений ритм. Налаштуйся не тільки на сприймання усього, що відбувається, а ще й на свою відповідь усьому цьому. Бо так ти нічого не помічаєш, нікого не бачиш, а мене не впізнаєш... Припини уникати всього, що здається тобі складним, перестань кидати те, що не вийшло з першої спроби. Жити можна й інакше, не "крокуючи у ритмі". Це просто. Зупинись."
Виходить, ніфіга я не змінююсь, а просто шалено жену вперед, обманюючи себе, що відкрила "друге дихання". Чи є в цьому хоч трохи сенсу? Не думаю.
На щастя, таке буває лиш інколи і я все ще вважаю себе здатною тверезо оцінити стан навколо і вміти зупинитись, все зважити.
Головне - щоб було, куди повернутись.
Усім дякую!
Часом відчуваю себе звичайнісіньким Х'ю Грантом, котрий під Ain't No Sunshine повільно бреде по вулиці, думаючи про своє.
Отак ідеш собі, у вухах якісь пісні, а ти, не втрачаючи власного ритму, сприймаєш усе, що трапляється навколо. Виглянуло сонечко - знімаєш верхній одяг, повіяв вітер - назад одягаєш, пустився дощ - чимось себе закриваєш, сніг - закутуєшся. Так багато крокуєш, що твоє взуття стає таким, яким би Форрест Гамп точно зацікавився.
"Людина здатна звикнути до будь-чого." - Чули таке? Я впевнена, що не тільки чули, а й відчували на собі.
Я писала минулого разу, що життя - це послідовність везінь та нещасть. І от ми вміємо пристосуватись до будь-чого такого. На ходу вчимось, на ходу посміхаємось і сміємось, на ходу й сумуємо. Помиляємось, йдемо далі. Шукаємо, знаходимо, йдемо далі. Розчаровуємось, дивуємось, йдемо далі. Знайомимось з кимось новим - пізнаємо його, спілкуємось, забуваємо, і все це, не втрачаючи ритму. Так, наче існує лиш одне правило: "Не зупиняйся!". Зустрічаєш симпатичну собі людинку - беретесь за руки, йдете далі разом. Набридає - припиняєте йти поруч, знову крокуєш один. Іноді здається, що й перекусити можна, йдучи. Відпочиваєш в своєму ритмі, читаєш на ходу, вчишся та дивишся фільми, і знову не зупиняєшся. А головне - все встигаєш, все виходить як слід і все чудово.
Іду, не зупиняюсь, залишаю позаду усіх тих, кому цікаве щось інакше. Отак сама собі будую свій світ і розвиваюсь.
От я проживаю свою вісімнадцяту осінь, і відчуваю, що не просто іду-живу, а прямо змінююсь, щось усвідомлюю, вдосконалююсь. І мені так зручно, бо все ж на ходу, і я завжди в своєму ритмі.
Але ж не знайдеться того, хто спокійно зупинить мене і скаже: "Хей, маленька, зажди трохи. Спробуй забути про свій шалений ритм. Налаштуйся не тільки на сприймання усього, що відбувається, а ще й на свою відповідь усьому цьому. Бо так ти нічого не помічаєш, нікого не бачиш, а мене не впізнаєш... Припини уникати всього, що здається тобі складним, перестань кидати те, що не вийшло з першої спроби. Жити можна й інакше, не "крокуючи у ритмі". Це просто. Зупинись."
Виходить, ніфіга я не змінююсь, а просто шалено жену вперед, обманюючи себе, що відкрила "друге дихання". Чи є в цьому хоч трохи сенсу? Не думаю.
На щастя, таке буває лиш інколи і я все ще вважаю себе здатною тверезо оцінити стан навколо і вміти зупинитись, все зважити.
Головне - щоб було, куди повернутись.
Усім дякую!
Жизнь - это движение. В нем и есть ее смысл. Просто хочут прийти первым и взять гран-при, оставив далеко позади и друзей и врагов. А кто-то хочет на маршруте развлечься с теме же друзьями. И в том, и в том есть смысл. Каждый делает так как ему больше нравиться. =)
ВідповістиВидалити