Про затишок після бурі

У голові був сумбур.

То радість за п'ять по екзамену, то недостатньо вмотивовані нудьга, сум та відчай.

Я сиджу без мейк-апу, без окулярів, без навушників, без нікого у Віденських булочках. Це так немодно, але мене точно розуміють ось ті два самотні чолов'яги, що снідають навпроти, у цілковитому затишку. О, вони цінують увесь кайф!   Перекусивши смачненьким тепленьким, попиваю чайок зі свіжої м'яти.  Цей аромат мені щось дає. Щось, схоже на спокій та врівноваженість. А легка ненав'язлива музичка наче заколисує і шепоче: "Усе іде на лад, усе монотонно добре, усе стримано і виважено."

Гарна людина, той викладач, що прийняв у мене екзамени. Так невпевнено хотілось йому це сказати, додаючи: "Жаль, таких нормальних людей мало!". Я дійсно дуже звикла до усіляких нестабільних шизіків, котрі якось та свою підлість й покажуть. А тут - ... Приємно.

Зранку я була впевнена, що цей день, як і велика купа інших, нічим не запам'ятається. Як і ті перехожі, з ким випадково і не дуже іноді зустрічаєшся поглядами. Може так і буде. Навіщо закарбовувати в пам'яті кожну мить? А з іншого боку, цей факт не дуже надихає на будь-якого типу подвиги, правда ж?


Це гарно - сидіти і розуміти, що поспішати нікуди. Це приємно - бачити, що усі колишні переживання і тривоги вже ніщо. Це заспокоює - зупинятись і сприймати. Ба навіть і коли біжиш. Ззовні запізнюєшся, а всередині попиваєш чайок з м'яти. Чи дрімаєш на гамаку. Чи чешеш котешточці животик і сама в унісон з нею ніби муркочеш.

Гарно розуміти, що усе в твоїх руках, і нікому ти нічого не винна. Приємно згадувати час від часу, що усе в нормі.

Запам'ятаю цей день митями свого душевного спокою.

А вам - спасибі!

Хіба хтось сказав тобі, що буде легко?

"Я вступила до ВНЗ, але це було дуже просто."

"Я народила дитину, проте це було не досить важко."

"Я виховав сина, не напружуючись."

"Я сам добився успіху і зараз маю власний бізнес, проте я не докладав аніяких зусиль в житті."

"Я врятував сотні життів, це легко."

"Я навіть не помітила, як захистила дисертацію, без ускладнень."




Чи буває таке?


Кожному здається, що він все життя трудиться, а результатів 0. Що це: погана вдача чи нездатність побачити реальність? Засліплені не помічають, що їх зусиль не досить, а плоди праці - ось вони.

Дуже важливо вміти аналізувати свою поведінку, плюси і мінуси подій, можливість ситуацій. Уявіть собі усе життя з цим аналітичним мисленням і самі скажете: "Годі вже! Коли я буду жити?". Якщо в голові немає місця для "трешу", то є ризик померти з серйозності та сконцентрованості. Чи не велика ціна? Кому це потрібно? Навіщо так далі жити? Чи є відповіді на мої питання?

Недосказане

Люди починають цінувати тільки тоді, коли гублять.

І хай би будь-що то не було: від дріб'язкової цяцьки до, на жаль, найближчого родича. Це очевидно, однак ніхто не збирається це змінювати. Збиваючи свого лоба об нещасні граблі, нас тягне до них знову і знову. Природно озиратись назад і розуміти, що все було б краще, аби від самого себе більше зусиль. Однак цілком неясно, навіщо це робити, коли доцільніше було б подумати про майбутнє.

Як багато слів несказаних ми в собі законсервували! Кожен, як останній раб, несе свій важкий мішок тих самих слів, не знаючи, що з ними робити далі. Як використати "Пробач мене, будь ласка"? Як приготувати смачненьке з "Мені дуже приємно"? Який танець піде для "Ти мені подобаєшся"? Чи можна зробити фотосесію з "Я тебе ненавиджу"? Чи потеревениш з "Не чіпай мене зараз"?

В мені такі речі збираються, збираються, ще раз збираються... а потім вибухають у вирі негативу до будь-чого з озвученою зовсім неправдивою причиною. Чи не легше "викидати" слова поступово?

Мамо, я тебе люблю. Я кажу це часто, але не настільки. Для цього випадку ніколи досить не буде. Тому скажу це ще раз і ще раз. За всі рази, що змовчала і за всі, що змовчу.

Мене відвертає від хлопців, що пліткують. Це на підсвідомому рівні, я їх відчуваю якось. Спершу може виникнути симпатія, але, якщо десь я помічу отакі схильності, сама того не розуміючи, я буду відходити далі і далі.

І взагалі я часто собі дозволяю "відходити" від людини. Де таке прийнято? А я собі дозволяю. Пробачте усі, від кого "відійшла".

Я не розумію, чому люди не вміють уявляти себе на місці того, з ким розмовляють. Чи це навколо мене тільки такі? Я так намагаюсь щоразу, як згадаю про це, уявити себе в умовах іншої людини. Хоч виходить кепсько, все ж вірю, що це може перетворитись на звичку.

Приємно, коли люди, котрі тебе мало знають, говорять усю правду. Так вже виходить, що сенсу казати мені брехню вони не бачать, бо його й нема. Виходить, що то саме вони тебе мотивують чи підіймають зі скрути, а не кращі друзі. 

Що таке "кращий друг"? О, для мене то страшні слова: тільки назву у підсвідомості будь-кого так, одразу тієї людини поруч майже не бачу. Мені набридає гратись у "кращий друг", "трошки гірший, ніж кращий, друг" і т.д. Набагато приємніше звучать слова "розсудливий друг", "вірний", "турботливий", "той, що підтримає"..., чи не так? Так.

Є моменти, о страшні моменти, коли мене краще не зачіпати. Причину шукати марно, адже це надто відносно. Зазвичай це видно ззовні, ну, для мене точно видно. Я так старанно маскуюсь, що мабуть інші й не помічають. Хм, може говорити все, як є?

Я не знаю, що робила би без своїх родичів. "Пам'ятай своє коріння" - ці слова звучать у моїй голові так часто, що я навіть не зважаю. Ах, яка велика подяка цим найпрекраснішим людям за усю турботу, допомогу і переживання. Мені пощастило.

Часто вважаю, що я - лузер. А може, може мені все ж навпаки пощастило десь у житті? Чи пощастить? Інакше ж нечесно. Інакше ж не хочеться, щоби було. Хай пощастить.

   
I'm a hug-addict. Правда. Мені  страшенно важко в компанії, де я не можу отак просто підійти і обійняти когось. Це як своєрідний жест довіри для мене. Саме тому серед малознайомих людей чи серед не надто добре знайомих - відчуваю себе як з мішком на спині. Набагато простіше було б з обіймами.

Мене тягне до тих, котрі не бояться змінитись та легко сприймають життя. Зовсім не варто пристосовуватись під усе на світі, але й бути містером-ніколи-не-зміню-свої-принципи - теж не завжди виграш. Це щось таке у погляді, чи в атмосфері при спілкуванні, чи у посмішці. Перше бажання, ясна річ - пізнати. А от чи буде далі те, що втримає - то вже абсолютно на підсвідомому рівні. 

А насправді (О, класичний мотиваційній висновок), усе те, що я вимовила - я мала б вимовити. Усе те, що залишилось "у мішку" - йому там місце. Ти промовляєш те, що вважаєш доцільним. І якщо щось таки замовчуєш, то за власним бажанням. Єдине, що ніколи не буде вимовлено забагато разів - це слова подяки найближчим людям. 

Дякую!!

Про те, чого не вистачає

Часом буває чогось не вистачає.


Катастрофічно.

Спілкування з ось тим моїм другом. Так давно його бачила, і наче десь-там переписуємось, час від часу бачимось. А спілкування мало. Завжди хочеться поговорити ще, обійнятись ще разочок, посміятись, пожартувати ще трошки, словом, відчути те, на чому базується довіра та симпатія в наших стосунках. Зажди залишається недосказане, недопобачене, недообіцяне, недовідчуте.

Змін. Чомусь їх постійно мало. Відбулась одна - а прагнеш ще одної. З чим пов'язана така ненаситність?

Теплого одягу на собі. Одягаюсь як можу тепло, але завжди відчуваю холод. Хто його знав, що два світери - це недостатньо? А там тоді і до чотирьох недалеко.

Відпочинку. Скільки не відпочиваєш, а завжди хочеться ще. От дивина! Ну не відпочивати ж тобі вічно?!

Дійсно гарних, навіть не так, улюблених, сережок. Скільки б їх не було, а я хочу ще он ті. Одненьку пару, що тут страшного? А потім стає смішно, я ж їх всі за раз не начіплю! ...Чи начіплю?

Грошей. Одвічна проблема людства. А ти, як завше, думаєш, що тебе це омине. Але ні, це стосується кожного. Скільки б не було грошей, завжди їх на щось не вистачатиме.

Місця в зошиті.  Коли дописуєш щось, і тулиш його, тулиш, а місця не вистачає. Дрібниці, а дискомфорт.


Часу. Прочитати, довчити, розповісти, побачити послухати, поспати, помріяти, посміятись, дописати, договорити найважливіше.

"З усіх утрат втрата часу найтяжча." (Г.Сковорода)

                                                                Тільки подумаєш, що часу мало - а його ще менше стає.

Смачного чаю в чашці. Якимось загадковим чином, скільки чаю не роби, а його все не досить, завжди хочеться більше. Уже й хитруєш, береш щоразу більшу чашку. Так і до каструлі скоро дійде, але й тоді, щось підказує, теж буде не ідеально.

Досвіду. Це того, що прибудь-якій потребі інтуїтивно вкаже правильне рішення. Де ж його набрати, того досвіду? Більше жити? Більше вирішувати? Чи менше думати, бо досвід сам прийде, з часом?

Щось мені підказує, що усього того, чого мені зараз час від часу катастрофічно не вистачає, скоро буде вдосталь. І не тому, що його стане більше. Просто з часом, з тим самим досвідом, я зрозумію, що та кількість, якої раніше було не достатньо, і є тією, яка якраз зараз потрібна.

Адже швидкоплинність часу має і свої плюси: швидку зміну свого ставлення до деяких речей, котрі зовсім недавно ми бачили інакше.

Дякую!