Недосказане

Люди починають цінувати тільки тоді, коли гублять.

І хай би будь-що то не було: від дріб'язкової цяцьки до, на жаль, найближчого родича. Це очевидно, однак ніхто не збирається це змінювати. Збиваючи свого лоба об нещасні граблі, нас тягне до них знову і знову. Природно озиратись назад і розуміти, що все було б краще, аби від самого себе більше зусиль. Однак цілком неясно, навіщо це робити, коли доцільніше було б подумати про майбутнє.

Як багато слів несказаних ми в собі законсервували! Кожен, як останній раб, несе свій важкий мішок тих самих слів, не знаючи, що з ними робити далі. Як використати "Пробач мене, будь ласка"? Як приготувати смачненьке з "Мені дуже приємно"? Який танець піде для "Ти мені подобаєшся"? Чи можна зробити фотосесію з "Я тебе ненавиджу"? Чи потеревениш з "Не чіпай мене зараз"?

В мені такі речі збираються, збираються, ще раз збираються... а потім вибухають у вирі негативу до будь-чого з озвученою зовсім неправдивою причиною. Чи не легше "викидати" слова поступово?

Мамо, я тебе люблю. Я кажу це часто, але не настільки. Для цього випадку ніколи досить не буде. Тому скажу це ще раз і ще раз. За всі рази, що змовчала і за всі, що змовчу.

Мене відвертає від хлопців, що пліткують. Це на підсвідомому рівні, я їх відчуваю якось. Спершу може виникнути симпатія, але, якщо десь я помічу отакі схильності, сама того не розуміючи, я буду відходити далі і далі.

І взагалі я часто собі дозволяю "відходити" від людини. Де таке прийнято? А я собі дозволяю. Пробачте усі, від кого "відійшла".

Я не розумію, чому люди не вміють уявляти себе на місці того, з ким розмовляють. Чи це навколо мене тільки такі? Я так намагаюсь щоразу, як згадаю про це, уявити себе в умовах іншої людини. Хоч виходить кепсько, все ж вірю, що це може перетворитись на звичку.

Приємно, коли люди, котрі тебе мало знають, говорять усю правду. Так вже виходить, що сенсу казати мені брехню вони не бачать, бо його й нема. Виходить, що то саме вони тебе мотивують чи підіймають зі скрути, а не кращі друзі. 

Що таке "кращий друг"? О, для мене то страшні слова: тільки назву у підсвідомості будь-кого так, одразу тієї людини поруч майже не бачу. Мені набридає гратись у "кращий друг", "трошки гірший, ніж кращий, друг" і т.д. Набагато приємніше звучать слова "розсудливий друг", "вірний", "турботливий", "той, що підтримає"..., чи не так? Так.

Є моменти, о страшні моменти, коли мене краще не зачіпати. Причину шукати марно, адже це надто відносно. Зазвичай це видно ззовні, ну, для мене точно видно. Я так старанно маскуюсь, що мабуть інші й не помічають. Хм, може говорити все, як є?

Я не знаю, що робила би без своїх родичів. "Пам'ятай своє коріння" - ці слова звучать у моїй голові так часто, що я навіть не зважаю. Ах, яка велика подяка цим найпрекраснішим людям за усю турботу, допомогу і переживання. Мені пощастило.

Часто вважаю, що я - лузер. А може, може мені все ж навпаки пощастило десь у житті? Чи пощастить? Інакше ж нечесно. Інакше ж не хочеться, щоби було. Хай пощастить.

   
I'm a hug-addict. Правда. Мені  страшенно важко в компанії, де я не можу отак просто підійти і обійняти когось. Це як своєрідний жест довіри для мене. Саме тому серед малознайомих людей чи серед не надто добре знайомих - відчуваю себе як з мішком на спині. Набагато простіше було б з обіймами.

Мене тягне до тих, котрі не бояться змінитись та легко сприймають життя. Зовсім не варто пристосовуватись під усе на світі, але й бути містером-ніколи-не-зміню-свої-принципи - теж не завжди виграш. Це щось таке у погляді, чи в атмосфері при спілкуванні, чи у посмішці. Перше бажання, ясна річ - пізнати. А от чи буде далі те, що втримає - то вже абсолютно на підсвідомому рівні. 

А насправді (О, класичний мотиваційній висновок), усе те, що я вимовила - я мала б вимовити. Усе те, що залишилось "у мішку" - йому там місце. Ти промовляєш те, що вважаєш доцільним. І якщо щось таки замовчуєш, то за власним бажанням. Єдине, що ніколи не буде вимовлено забагато разів - це слова подяки найближчим людям. 

Дякую!!