Короткий пост про несумісні поєднання

Іноді здається, що я + деякі люди
- таке ж вдале поєднання, 

як і зефір + грубе, важке і брудне чоловіче зимнє взуття.

Таких прикладів повно, несумісних пар.

Взяти хоча б щире бажання усе на світі змінити та шалену грандіозну втому.

Чи полуниця і гниле листя.

Ще відсутність можливості помилитись та дислексія - не надто гармонійний союз.

Понад 8 тисяч пісень і Ipod, що постійно вимикається з таким зрадливим звуком досади і відчаю, - це не кайф, друзі.

Ось цей зрадливий холод + бажання скинути кілограми одежі = ну що за таке?..

Цікаво, комусь смакує червона риба і зачерствілий хліб?

А як воно, ввімкнути шансон і транс водночас?

Wanna brain explosion? Візьміть похідну 48-го порядку від функції, заданої параметрично непривабливими громіздкими закарлюками, при цьому пританцьовуючи джаз-фанк.

Як воно, читати Ірену Карпу і ... ну, будь-що інше разом?

Чи можна одночасно приймати ванну і боксувати?

Однією рукою писати шпори, а іншою вистукувати ритм пісні Jamiroquai досить важко.

Уявити собі магазин одежі для немовлят і шмат болота на тілі заразом - неприємно.

Писати "Три абзаци" незалежно від інших авторів і в той же час мислячи, як кожен з них, здається нереальним.

Щойно помите волосся, досі вологе, + сидіння під відкритим вікном може викликати хаос у світі.

Творчість гурту Bend Like Branches і здорове бажання не збожеволіти тяжко уявити разом.

Перегляд фільму Revolutionary Road та паралельне переклацування кадрів на фотику - несумісні. 

Вища освіта на мехматі і тривіальні (high five, bros!!) навички усного рахунку часом одне від одного самі "відштовхуються".

Нарешті, сильне бажання виспатись і якісь зерна миттєвого натхнення у формі угрупувань слів та ідей в голові, не здатні вступати у реакцію.



Словом, багато чого такого існує поодинці, чого краще з дечим іншим не змішувати.

А надто коли це стосуються людей.

Ти експериментуєш, часто насолоджуючись проміжними результатами. А потім раз! і розбіглись дві колись ледь поєднані особистості. І от не розумію - що тут страшного? Не кожна окрема людина на планеті буде "твоєю". Keep on trying and you'll succeed.

Дякую!

Published with Blogger-droid v2.0.1

Втомлені роздуми, метафори і поради.

Я тут подумала.
І вирішила, що мені трохи набридло бути собою. Я не в тому сенсі, що хочу якось змінитись чи що. А от в дитинстві, наприклад, я часто питала себе: "А що, якщо би я народилась у дуже бідній сім'ї і скоро померла б з голоду? А що, якщо би народилась у дуже багатій сім'ї і жила б у цілковитому достатку?" Цікаво подумати таке ж, беручи за критерій не тільки матеріальний статок. Що, якщо б я була нещаснішою чи щасливішою?    розумнішою чи дурнішою?    красивішою чи страшнішою?     слабкішою чи сильнішою?    злішою чи добрішою?    черствішою чи доброзичливішою?     обачнішою чи необережнішою?    впертішою чи м'якішою?    І що, якщо б я народилась геть інакшою? Яким би було моє життя?
Чесно, я не люблю слово 'якби'. Але визнаю, що немає кращого способу пізнати власне 'я', аніж поставити себе на місце іншого. Що б я зробила в будь-якому іншому випадку, у будь-якому іншому житті?

'Нема нічого неможливого,' - скажете ви. Хочеш змінитись - окрім самої себе ніхто не заважає.


----------------------

Each morning I get up, I die a little.

Цікаво, навіщо переслуховувати пісні раз за разом? Одні й ті ж самі, їй-Бо, ніби є якись від того ефект. Слова завчаються підсвідомо, і у будь-який випадковий момент вони випливають самі по собі. Неначе власна мудра думка, яка колись так натхненно тебе просвітила. Але, як завше, - то лише чиїсь чужі слова, раніше вже використані.

Схоже, що життя у нас - це по-емоційному пишна, нетерпляча, груба і сліпа штовханина. І неважливо, куди саме ти прямуєш: до ескалатора в метро чи до своєї чіткої мети. Важливо ось що - усім не в кайф.

І так часом спостерігаю дивні речі. Як хлопчина чимдуж кидається до дверей вагону, а вони півмиті назад вже зачинились. Нащо було перейматись? Адже неважливо, як сильно ти намагаєшся бігти поперед батька в пекло. Усе одно кожен далі матиме свій унікальний шлях.

Якось спокійніше треба бути. Жити місцями, як робот, бо перенасиченість емоціями знищить будь-кого. Наприклад, неприємна розмова, тобі непотрібна, а фізично уникнути її неможливо. Моя порада: відключись. Це легко. Зовсім трохи уяви і відчуєш, що ти вже деінде. Включайся, коли вважатимеш за потрібне. А як інакше навчитись не перейматись дарма?


Щодо порад, то не залишайте цінних речей перед зеркалом у холі мехмату. Ну це так, про всяк випадок. Ну, і якщо вже залишите, то не відходьте задалеко.


----------------


Ще мені так набридла моя буденність. У голові більше ста ідей, як витратити гроші і повністю відірватись, чи хоча б трошки розім'ятись, ну щоб хоч якісь зміни відчути.

Дякую!!

Published with Blogger-droid v2.0.1

Про відпочинок і подарунок

Ніколи так сильно не хочеться запланованої зміни, як за пару днів до неї.

Усі діти страшно хочуть канікул, і не розуміють, навіщо їм останні дні навчання. Вижимають із себе залишки сил, підбадьорюючи себе лиш думкою про те, що відпочинок буде "от-от". Пишуть контрольні, а самі подумки вже в кучугурах снігу роблять snow-angels чи там катаються на хвилях, жадібно поглинаючи екзотичне  повітря.
Так само і 31-го грудня: де би ти не був, з ким би ти не був, яким би ти не був, а все рівно хочеться скоріше переступити межу і опинитись у чомусь новому. І хоч лізуть думки, що буде все, як і раніше, але ти не підпускаєш їх близько.

Але, здавалось б, - звичайнісінька пора. Нічого особливого не відбувається. Це раніше була купа подарунків, така собі приємна тривога: "А що ж подарують?". А зараз ми більше переживаємо, де і з ким святкувати, як назбирати грошей на те. Раніше новорічні бажання були наскрізь пронизані щирою вірою у їх можливе здійснення, а зараз, якщо й бажаємо, то це спокійного ще одного року, без грандіозних зсувів, і щоб кількісний склад близьких тільки збільшився. Все вірно, ніхто ж не буде деградувати. Проте чомусь хочеться чогось такого, що б заспокоїло і по-щирому розслабило.

Якщо спитаєте мене, який подарунок я хочу більш за все отримати у новорічну ніч - то я вам швиденько відповім з такою тінню смутку на обличчі - на день поїхати у Богданівку. Хай там йому усьому поганому, тяжкому, втомлюючому грець, а я хочу відпочити. Хочу забрести якнайдалі від людей, і щоб мене ніхто не шукав. Боже, як же хороше буває в такі миті! І ти там стоїш, посеред того здаравєнного поля, дихаєш, як ніби більше не дадуть, озираєшся навкруги - а там нікого.... геть нікого! Через сто років повертаєшся додому, а там - рідні. Купа обіймів, незліченна кількість непідробної любові, співпереживань, радості, щастя...
Так!!
От блін, невже я далі матиму в житті щодня можливість поїхати туди?!!!!
Все нафіг.
Поїду.



Вам дякую!

Думки про втрачені знайомства і забуті відчуття

Колись, давно, ви усі були поруч. Ви, усі мої забуті знайомства. Стільки імен, стільки облич, стільки характерів, слів-паразитів, поганих звичок і особливих прикмет. Моя пам'ять тримає ваші образи у своїх цупких долонях; але дещо викинула вже давно. Вас мільярди.

Від дівчинки у дит-садку, котра показувала, як шнурувати взуття, до тебе, придурок з універу, до котрого не бажаю промовляти і звука. Від тебе, хлопчик Рома з двору на Лепсе, котрий у 5 років щось від мене хотів, до тебе, тренере з мого вже зачиненого спортзалу. Від тебе. . . і до тебе. . .



Я ненавиджу себе і водночас знаю, що не змінюсь.


Колись я дуже боялась ліфтів. Тому мене мама весь час у ліфтах пригортала до себе, а я рахувала секунди до падіння. А ще колись вона зачинила мене умашині, пішла в магазин, залишила ввімкненою аварійку. Але я останнього не знала. Думала, то бомба тікає, ревіла, підсумовуючи усі роки життя. Я розповідала сестрі про все. А зараз ми зустрічаємось раз на століття. Тяжко так жити.

Мені дуже не подобається, що я стала страшенно багато звертати на себе увагу. Мені так незручно за це.

Я не хочу вас повертати. Мені банально не вистачає підтримки.
Мені набридло затикати пустоту всередині новими людьми.

Чи не можна це вирішити або кимсь одним таким великим(здаравєнним) або чимсь неживим?

О, ще одного згадала.

Ви всі були. Були. Були.
Спасибі.

Published with Blogger-droid v2.0.1

Про Катю

Прокидаємось на своїх позняках, затискаємось у метро, дрімаючи їдемо, стрибаємо у маршрутку, там, можливо, зустрічаємось, ідемо пішки до універу. Ти думаєш про те, що у тих пагорбах можна заховати трупи, а я - несамовито радію з усіх сил. Добігаєш до мехмату, заходиш в аудиторію, я вже чекаю з посмішкою, сідаєш поруч, чарівно посміхаєшся у відповідь. Вітаємось, цьомаємось. Дві хвилини потому дістається блокнот чи листочок, і тут починається... Починається ВСЕ! Такі приємні розмови, переживання, страхи, радощі, сюрпризи, відчуття, очікування, минуле. І невідомо як стає набагато легше. А чого б не стати? Що б не було там ззовні, поруч - ти. І все чудово!

Чому ти така особлива для мене?

Мабуть, конкретних слів для відповіді геть не досить. Мало того, я знаю точно, що така особлива ти не лише для мене. І я знаю, що важко в тобі знайти щось таке, щоб не подобалось. Ти просто ходячий чарівний прекрасний і дуже-дуже симпатичний магніт!

Я знаю точно, що ти завжди вислухаєш. Ти зрозумієш і відчайдушно даш пораду, найщирішу. Ти розвеселиш, ти поспівчуваєш. Ти поцікавишся, обіймеш, так сильно показуючи своє ставлення. Ти неперевершено чуйна. Ти розумна, і це занадто очевидно. Ти гарна; - мабуть, очевидніше. Ти несамовито любиш людей і залюбки допоможеш. Ти - неймовірна!

І я довго думала, що ж тобі побажати. Навряд чи тобі потрібно ще щось крім здоров'я та близьких поруч. А інше - чомусь я дуже вперто впевнена, що все інше в тебе і так буде. Можливо, це тому що я страшенно цього хочу.

Боже, ну ти ж знаєш все і так - майже не щодня я кажу, що сильно тебе люблю, що страшенно рада, що ти поруч, і що вдячна.

Але от що ще хочу доказати. Мабуть, щось таки є в тому, що ми 11 років поспіль були так близько, і ще купу будемо. 

Будь такою, як ти є. Бо ти - найкраща!

ПС - йой, у нас з тобою навіть найбільше спільних друзів є. 

ПС2 - а кодових імен?.... оооо!

ПС3 - розумієм одна одну з півслова! Гідро...? 

:)

Про розуміння (2)

Тільки що опублікувала пост на цю саму тему у блозі "Три абзаци". І зрозуміла, що трьох абзаців мені мало. Це як страшний фонтан слів і обурення, котрий насильно засипали всі дні чи, хто зна?, місяці й роки.


Дивні люди. Одні кажуть, що, поглянувши на будь-кого, в перші декілька секунд формуєш свою остаточну думку про особу. А інші кричать, що це неможливо, і що для заяви такого характеру потрібно багато часу та сил, щоб "вивчити" один одного. Чекайте, а чи дійсно це є нашою метою в житті - пізнати когось? А нащо? Невже від цього стає тепліше чи холодніше?


А мені важко додумувати. Вірніше, важко від додумувань. Від цих таких першокласно точних передбачень, на кшталт, наскільки цей хлопець надійний чи як довго я буду спілкуватись з тією дівчиною. А потім, ясна річ, величезний експрес з вагонами розчарувань прибуває на мою станцію. У голові тільки: "Ніколи б не подумала, що людина, котра виглядає настільки впевненою у собі, буде мати комплекси таких масштабів." Навіщо думати зайвий раз про такі дрібниці? Не варто вважати себе таким вже психологом, у інших людей все рівно інакші, чим в тебе, думки, змирись вже.




Блін, я тащусь зі своєї цієї прив'язаності надумувати зайвого і, головне, у це вірити.
Вам нудно читати оці шалені тексти про те, бачте, як люди один одного недорозуміють? Знаєте, мені нудно це писати. А думати про це мені  взагалі набридло.
І я геть не зрозумію, чому так важко взяти і забути про якісь нікому не потрібні дрібниці. А тим більше, коли цього хочеш.


І, хей, що за фігня, я не відчуваю кайфу від того, що без усілякої причини радію, як дитя. 
А мала б. 


Я знайшла проблему, більш того, її вже ∄.


Спасибі.