Про розуміння (2)

Тільки що опублікувала пост на цю саму тему у блозі "Три абзаци". І зрозуміла, що трьох абзаців мені мало. Це як страшний фонтан слів і обурення, котрий насильно засипали всі дні чи, хто зна?, місяці й роки.


Дивні люди. Одні кажуть, що, поглянувши на будь-кого, в перші декілька секунд формуєш свою остаточну думку про особу. А інші кричать, що це неможливо, і що для заяви такого характеру потрібно багато часу та сил, щоб "вивчити" один одного. Чекайте, а чи дійсно це є нашою метою в житті - пізнати когось? А нащо? Невже від цього стає тепліше чи холодніше?


А мені важко додумувати. Вірніше, важко від додумувань. Від цих таких першокласно точних передбачень, на кшталт, наскільки цей хлопець надійний чи як довго я буду спілкуватись з тією дівчиною. А потім, ясна річ, величезний експрес з вагонами розчарувань прибуває на мою станцію. У голові тільки: "Ніколи б не подумала, що людина, котра виглядає настільки впевненою у собі, буде мати комплекси таких масштабів." Навіщо думати зайвий раз про такі дрібниці? Не варто вважати себе таким вже психологом, у інших людей все рівно інакші, чим в тебе, думки, змирись вже.




Блін, я тащусь зі своєї цієї прив'язаності надумувати зайвого і, головне, у це вірити.
Вам нудно читати оці шалені тексти про те, бачте, як люди один одного недорозуміють? Знаєте, мені нудно це писати. А думати про це мені  взагалі набридло.
І я геть не зрозумію, чому так важко взяти і забути про якісь нікому не потрібні дрібниці. А тим більше, коли цього хочеш.


І, хей, що за фігня, я не відчуваю кайфу від того, що без усілякої причини радію, як дитя. 
А мала б. 


Я знайшла проблему, більш того, її вже ∄.


Спасибі.