Думки про втрачені знайомства і забуті відчуття

Колись, давно, ви усі були поруч. Ви, усі мої забуті знайомства. Стільки імен, стільки облич, стільки характерів, слів-паразитів, поганих звичок і особливих прикмет. Моя пам'ять тримає ваші образи у своїх цупких долонях; але дещо викинула вже давно. Вас мільярди.

Від дівчинки у дит-садку, котра показувала, як шнурувати взуття, до тебе, придурок з універу, до котрого не бажаю промовляти і звука. Від тебе, хлопчик Рома з двору на Лепсе, котрий у 5 років щось від мене хотів, до тебе, тренере з мого вже зачиненого спортзалу. Від тебе. . . і до тебе. . .



Я ненавиджу себе і водночас знаю, що не змінюсь.


Колись я дуже боялась ліфтів. Тому мене мама весь час у ліфтах пригортала до себе, а я рахувала секунди до падіння. А ще колись вона зачинила мене умашині, пішла в магазин, залишила ввімкненою аварійку. Але я останнього не знала. Думала, то бомба тікає, ревіла, підсумовуючи усі роки життя. Я розповідала сестрі про все. А зараз ми зустрічаємось раз на століття. Тяжко так жити.

Мені дуже не подобається, що я стала страшенно багато звертати на себе увагу. Мені так незручно за це.

Я не хочу вас повертати. Мені банально не вистачає підтримки.
Мені набридло затикати пустоту всередині новими людьми.

Чи не можна це вирішити або кимсь одним таким великим(здаравєнним) або чимсь неживим?

О, ще одного згадала.

Ви всі були. Були. Були.
Спасибі.

Published with Blogger-droid v2.0.1