Мої улюблені вірші

Щось захотілось поділитись тими римами, 

котрі часто згадуються в моїй голові. 

Окрім рядків з пісень, 

ними можуть бути шматки наступних поезій. 

***

Ну скажи - хіба не фантастично, 

Що у цьому хаосі доріг

Під суворим небом,

Небом вічним,

Я тебе зустрів і не зберіг?

Ти і Я - це вічне, як і небо.

Доки мерехтітимуть світи,

Буду Я приходити до Тебе,

І до інших йтимуть 

Горді Ти.

Як це все буденно!

Як це звично!

Скільки раз це бачила Земля!

Але ми з тобою...

Ми не вічні,

Ми з тобою просто - ти і я...

І тому для мене так трагічно

Те, що ти чиясь, а не моя. 

   Василь Симоненко

***

Страшні слова, коли вони мовчать, 

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучився, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди, і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти і спориші. 

Поезія - це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

Ліна Костенко

***

Тільки тобою білий святиться світ,

тільки тобою повняться брості віт,

запарувала духом твоїм рілля, 

тільки тобою тішиться немовля.

Спів калиновий піниться надо водою

тільки тобою, тільки тобою.

Тільки тобою серце кричить моє,

тільки тобою сили мені стає

далі брести хугою світовою - 

тільки тобою, тільки тобою.

    Василь Стус 

***

Коли до губ твоїх лишається півподиху,

Коли до губ твоїх лишається півкроку –

Зіниці твої виткані із подиву,

В очах у тебе синьо і широко.

Щось шепчеш зачаровано і тихо ти,

Той шепіт мою тишу синьо крає,

І забуваю я, що вмію дихати,

І що ходити вмію, забуваю.

А чорний птах повік твоїх здіймається

І впевненість мою кудись відмає.

Неступленим півкроку залишається,

Півподиху у горлі застрягає.

Зіниці твої виткані із подиву,

В очах у тебе синьо і широко,

Але до губ твоїх лишається півподиху,

До губ твоїх лишається півкроку.

Але до губ твоїх лишається півподиху,

До губ твоїх лишається півкроку.

Грицько Чубай

***

Вона була задумлива, як сад.

Вона була темнава, ніби сад.

Вона була схвильована, мов сад.

Вона була, мов сад і мов не сад.

Вона була урочиста, як ніч.

Вона була одненька, ніби ніч.

Вона була в червоному, мов ніч.

Вона була, мов ніч і мов не ніч.

Вона була, що наче й не була.

Але вона була! Була!

Любове, ні! не прощавай!

Непевний крок свій не збивай.

Непевний крок свій в ніч і в сад...

Сердець розбитих серцепад...

Непевний кроче мій, іди!

Непевний кроче мій, іди!!

Непевний кроче мій, іди!!!

Непевний кроче мій, не йди...

Страждаю я, страждає труд,

А хмари небо труть і труть,

І дні, мов коні вороні,

Дорогоцінний час несуть.

Вона була, вона була!

Вона була, як світ, як гори!

І її гори - моє горе,

В її краю мені хула.

Але вона - жона. Вона -

самозбереження народу.

І мову, кров його і вроду

Її доля зберегти дана.

Ну що ж тепер мовчиш, мій вік

Цивілізованих калік?!

Вітчизно-сльозе-мріє-сну,

Прийми болінь моїх весну.

Бо наче я вже не живу,

Свою надію неживу

Приспав під серцем і не сплю...

Двадцятий вік, як я люблю.

Вона була за всі віки...

В прощальнім слові до руки

Схилялись їй і ніч, і сад...

Сердець розбитих серцепад.

Микола Вінграновський

Суперники

І
Вітер пісню співав стоголосо,
Але раптом в екстазі німім
Зупинивсь біля тебе і млосно
Зазітхав у волоссі твоїм.

І підслухали зорі і трави,
І підслухали ріки й мости,
Як шептав тобі вітер ласкаво:
«Я такої не бачив, як ти...

Хочеш — хмари для тебе розвію?
Хочеш — землю в дощах утоплю?
Тільки дай мені крихту надії,
Тільки тихо шепни — люблю...»

І хоч ти не сказала нічого,
Бо не слухала вітрових слів,
Він, забувши солодку знемогу,
Розганяти хмарки полетів.

А як глянуло сонце із неба
Через сині зіниці ніш,
Закохалося сонце у тебе,
Засіяло іще ясніш.

ІІ
Вітер в небі за хмарами гониться
І про тебе складає пісні,
Почалася у сонця безсонниця —
І подовшали раптом дні.

І обоє тобі заходились
Говорити у всякий час:
«Ми по вуха в тебе влюбились,
Усміхнися ж хоч раз до нас...»

ІІІ
Тож послухайте, сонце і вітре!
Перестаньте скиглить на мить!
Маю річ я до вас нехитру,
Ви послухайте, помовчіть.

Я б хотів, щоб мені ви сказали
Без брехні, без ридань і виття:
Скільки раз ви уже кохали
За своє безконечне життя?

У скількох у волоссі мліли,
У скількох іще будете мліть?
Ви всіх разом так не любили,
Як одну її треба любить!

Я для неї хмар не розвію
І дощами землі не заллю.
І хвалитись, як ви, не вмію,
Але я її дужче люблю.

Те, що кидали ви, як намисто,
Міліонам красунь до ніг,
Я в душі недоторкано чистим
Для одної для неї зберіг.

Василь Симоненко

Прохожий

Идешь, на меня похожий,

Глаза устремляя вниз.
Я их опускала — тоже!
Прохожий, остановись!

Прочти — слепоты куриной
И маков набрав букет,
Что звали меня Мариной,
И сколько мне было лет.

Не думай, что здесь — могила,
Что я появлюсь, грозя...
Я слишком сама любила
Смеяться, когда нельзя!

И кровь приливала к коже,
И кудри мои вились...
Я тоже была, прохожий!
Прохожий, остановись!

Сорви себе стебель дикий
И ягоду ему вслед,—
Кладбищенской земляники
Крупнее и слаще нет.

Но только не стой угрюмо,
Главу опустив на грудь,
Легко обо мне подумай,
Легко обо мне забудь.

Как луч тебя освещает!
Ты весь в золотой пыли...
— И пусть тебя не смущает
Мой голос из-под земли.

Марина Цветаева

Світлий сонет

Як пощастило дівчині в сімнадцять,
в сімнадцять гарних, неповторних літ!
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Вона ридає, але все як слід.

Вона росте ще, завтра буде вищенька.
Але печаль приходить завчасу.
Це ще не сльози – це квітуча вишенька,
що на світанку струшує росу.

Вона в житті зіткнулась з неприємістю:
хлопчина їй не відповів взаємністю.
І то чому: бо любить іншу дівчину,
а вірність має душу неподільчиву.

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

Ліна Костенко

Сподіваюсь, вам сподобалось. 

Дякую!