"Не хочу ничего решать."

Хтось погладшав, а хтось інший схуд. І думати, що це єдине, що в нас змінилось, - недоречно. Хоч і все в якийсь момент здається тим самим, як колись, це авжеж не так.


Так хвилююче - писати після такої довгої перерви. Але страшенно приємно! І хочеться, як я це часто роблю, не називати нічого і нікого з мого особистого життя в цьому пості.


Метро, як завше, надихає. Чому в арт-майстернях нема кімнат, стилізованих під вагон метро? З цим запахом, легеньким вітерцем, відчуттям руху, з рекламою усюди, ну і звісно з набором 'повних странніків' (complete strangers), який би постійно змінювався.

Люблю завтичувати свої зупинки! Так завжди інтригує! Однак, ось зараз ранок вівторка, я поспішаю на пари, їду собі на станцію Виставковий центр. Їхала, та й проїхала! Тепер я вже рухаюсь у напрямку від універу. Чудово!


Так ось. Усі навколо позмінювались - такі у мене свіжі новини. Якщо так думати, цей процес неперервний і відмічати щоразу те, що він відбувається ще й з усіма навколо, - невелике діло. Та все ж.

А часом хочеться просто зупинитись. (О, нарешті мені пора виходити).


-------------------


Начебто й нічого не доведено до кінця, ба навіть не розпочато, як слід; а вже кортить геть опустити руки, зникнути, все забути. Уявити, що все відбувається з кимось іншим, і це просто не для тебе. Бо ж воно не те, чого ти хотів.


А потім думаю (бо ж у цьому весь кайф і вся складність): переступити через свої дурні заморочки, зайнятись нарешті справою, подолати чи то страх, чи то огиду; та й їхати далі.

Якщо відчуваєш хоч якусь відповідальність, та навіть і за себе, - опускати руки зовсім не можна. Дозволяється лиш пригальмовувати для того, щоб набрати побільше повітря у груди, а потім спішити надолужувати втрачене.


Ось такий розмитий у мене перший пост після довгої перерви. Що ж тут можна було хотіти ще під плейлист 'On-the-go 5'.


Однак, я занадто щаслива, що знову пишу.
А вам - дякую!!

Published with Blogger-droid v2.0.6