Кокіс, пам'ятаєш?

Якось на уроці української мови ми грали з Кокісом в гру. Вчителька, думаю, одразу це виявила і тихенько хіхікала з нас собі під ніс. Або ще краще - вгадувала, хто переможе. Так от, нудячись від конспектування, я придумала гру. Значить, стоїть на парті олівець. Саме стоїть, тобто перебуває у вертикальному положенні сам, без чиєїсь допомоги. Коли хтось занадто рухається, олівець від того падає. Задача гравця: якнайменше рухатись. Написані мною у записці правила гри Кокісу визвали у нього прилив сарказму щодо фрази "Mr. Карандаш". А я посміялась.
Так от, нескладно помітити, що спочатку рахунок писався тільки однією пастою - моєю, звісно. Проте потім щось певно погане трапилось, бо Кокіс втрутився. Тому є купа перекреслених своїх і дописаних чужих паличок у колонках "М" і "С".
А оте "примечание" я дописала, коли потрібно було покористуватись олівцем, а 'опонент' до мене при цьому так лукаво всміхнувся, мовляв, от ти програла, олівець аж геть впав.

*жах, якесь фе завиває в мене під вікнами!!*

Про що кажу?
Я хотіла нагадати всім, що такі от милі спогади дуже часто бувають. Коли враз - і все, як вчора. Стає смішно, дивно і приємно. А згодом - наче трохи й жаль, що то було дійсно не вчора.


Начебто й те, що я кажу - мізерне. Проте такі речі мають неабияку силу. Погодьтесь, якщо кожен з вас згадає щось таке тепле, у світі щось неодмінно переміниться.

Ось я, коли була зовсім малою, мала гарну історію. Був час, що я призабула, як виглядає місце, де живуть бабуся з дідусем. Ну, в кого не буває? :) Так цікаво, що я так сильно напружувалась згадати картинку, що пам'ять видала мені все уві сні. Правда, то було зовсвм неправдою, але... Через те, що я пам'ятала, що бабуся з дідом живуть на хуторі, я й собі уявила широченне поле, а посередині маленька хатинка, куди мене запрошують. І таааак страшно ставало!

А ще пам'ятаю, як батьки ховали від нас з сестрою подарунки. Напередодні нового року, наприклад. Ми вляглись типу "спати" 31-го, а вони там шарудять, подарунки запаковують і начебто старанно ховають за ялинку. І кажу вам, ніразу вони якісно цього не зробили, я кожнісінький раз перевіряла!


Або ще одне. В нашій сім'ї є надприємна традиція, яку я б хотіла "забрати" і в свою майбутню. Те, що це традиція, а не норма поведінки, ну по меншій мірі традиція українців, я зпозуміла по програмах Mtv "Sweet 16". У них так не роблять. А у нас в сім'ї, коли чийсь день народження, всі інші співжителі встають спеціально раніше трохи, збирають подарунки, квіти, і йдуть делегацією вітати сонного іменинника. Насправді той винуватець свята може, по секрету, прокинутись від шуму, все зрозуміти, і ледве заставити себе чекати на делегацію. Лежиш, ждеш. А всередині так лоскотно!! Хочеться посміхатись і трохи плакати. Лежиш, уявляєш, як вони прийдуть. Як співатимуть пісеньку, ти сміятимешся і сонно відкриватимеш очі. А потім вони так одним ніжним пластом на тебе накинуться, обнімуть, і зацілують. Бажатимуть усього, даруватимуть подарунки. А в голові в тебе єдина думка - Як же все прекрасно!!!! Щоб ви знали, такі ранки перемогли в номінації "найкращий початок дня". Чогось мені здається, що сестра, прочитавши це, трохи засумувала за нашими день-народженськими привітаннями зранку. Я мабуть теж так сумуватиму!

Гарно, коли є, що згадати. Пам'ятаю, як кожну чужу тітоньку порівнювала з мамою і співчувала, що жодна з них не така гарна, як вона. А сестра в мене була ідеалом не тільки краси, а й взагалі всього. Все рівнялась на неї. А двоюрідного брата так любила(досі ще дужче люблю!), що аж боялась його. А бабуся мене постійно з хвороб "витягувала".


Згадала такий епізод. Якось мамі розповідала, що їхала того дня в трамваї з бабусею, я навіть пам'ятаю, де то було. І побачила через вікно, що там якась парочка цілується. Я тоді спитала у бабусі, що то вони роблять, а вона нічого не сказала. І от, питаю я маму, що ж то вони дійсно робили там?
Мама відповіла, що кіно знімали.
Я повірила.

Я легко вірю взагалі.

Аня мене колись обманула... стерла все, що хтіла написать. Мало там чого мені Аня казала чи робила. Сенс в тому, що я вірила всьому.

А колись я з'їла цілу коробку Рафаело самотужки. Ні з ким не поділилась, упаковку сховала. Дивно, але весь вечір я сильно мучилась, сказати мамі чи ні. Але посміливішала, розплакалась і зізналась. Ще більш дивно, мама зреагувала спокійно.
Сказала, що я молодець, що розповіла.
Я повірила.

Одного разу я жила зі зведеною племінницею, легше назвати сестрою. Вона сама з Якутії, тому дуже здивувалась, зокрема, що в нас є послуга дізнатись час по телефону, тоді це було 060. Так от, я їй розповіла, що поки грає музика треба обов'язково встигнути сказати 'Алло, здрастуйте, а скільки годин?'. А після отриманної інформації неодмінно впихнути 'Дякую, до побачення'.
Вона повірила.


Гарні в мене ще є спогади. Приходьте якось на посиденьки, розповім ще!)

Published with Blogger-droid v1.6.8