Маленька казочка із закрученими словами

Пролог.

Йшла друга година, як я лежала на сонечку. Здається, я навіть трохи заснула. Температура тіла піднялась, стан шкіри потроху благав тіні. Людей було не так багато, словом, відчуття блаженства.

І тут враз, не пойми як і звідки, з'явився свист. Такий легенький і приємний, як вітерець. О, вітерець теж відчувся. Він ніжно окутував розпашіле гаряче тіло, немов спасаючи мене від жари. А потім я зрозуміла, що то все не просто так. Коли почула голос. І стало ясно, що то за вітер, the wind of change. Він проникнув крізь кожну клітиночку мене, рятуючи не тільки від тої спеки, а й від буденності. Трохи не зрозумівши спочатку, що то, на приспіві я вже раділа тому моєму wind of change. А далі...










Давайте пограємось з уявою. Не так вже й складно.
Намалюйте собі наступний момент. Коли раптом ніде не стало людей.
Зовсім ніяких. Ба навіть згадок про них нема. Ні фільмів, ні професій. Поруч нема людських звуків чи запахів.
ТИ - єдина людська істота на планеті. Цікаво, як же тобі?




Чудово. Прекрасно. Як ніби ті залізні лещата нарешті зникли і чуєш тільки "роби, що хочеш!". І ти слухняно вивільнюєшся, розкидаєш все навкруги, кричиш і падаєш. Це час для тебе. І ні для кого більше.



Великий шмат мене залежить від людей. Від того, що вони скажуть, подумають, зроблять. Я залежу від тих, хто поруч, і від тих, хто аж задалеко. Їхні слова часом замінюють мій власний внутрішній голос. А їхні погляди завше заважають самій приймати рішення. Майже кожен мешканець нашої планети якось на мене впливає.
Саме тому випадок, коли навколо не стане людей, у моїй підсвідомості прирівнюється до цілковитої свободи. І те, чим самим буду займатись тоді, в моїй голові вимальовується гарними рухами і вчинками, котрі описати нереально.

Проте повернемось до ситуації, коли не стало інших людей. Спочатку ж не віриться. А потім так по-лячному приємненько і по-лоскотному гарно стає!


Так проходять дні, місяці, роки... Для кожного з нас, насправді, цей час фіксований і прихований.
Але одного дня...
Одного дня з'являється вона- людина... Така щира у виключно своїх звичках. А з чого б то брехати, ти ж пам'ятаєш, вона в таких самих умовах - нікого навкруги нема. Ти помічаєш нову людину, точніше єдину. І враз таке оце часом ніби зрадницьке відчуття шаленющої симпатії захоплює тебе. "Еее-ні, тримайся!!" - кажеш собі і стримуєш себе почуттєлещатами. Потім згадуєш, що причини приховуватись нема. Ондо та твоя людина, он, вона єдина, котра тобі так потрібна.


І блін як одразу забуваються усі ті привілеї життя на самоті.


"Кайф наодинці? Пхе! Он же ж єдина інша людинка з'явилась на горизонті! Ви як хочте, а я - на вихід!"


Але... куди його на той вихід? Де хоч він?
Словом, а що ж його робити?


Відчайдушно хочеш сподобатись ще одному мешканцю планети, та все марно. Збоку виглядає так: 

Але ось. Ви разом. Щирими словами та людина звернула на тебе увагу і ви разом. А що тепер з вами двома?


Уявляємо, що вас знову закидують в консервну банку з людьми у неймовірній кількості. А ту вашу "єдину іншу" людинку ви загубили. Ну отак. Може й забули. І не того, що егоїст, а просто так вийшло. Маса вплинула, ну, як завше.
І чи знайдеш тепер того соулмейта? Де його шукать?!
А вам же, блін, було так разом добре, коли вам не заважав натовп. А зараз- все.


І помираєте ви наодинці з самим собою.
Кінець.





Всі мої казочки закінчуються трагічно, це щоб ви знали собі.


Епілог.

Після тої миті, як відчула the wind of change, стало, чесно, легше. Не обдумую всіляке лайно знов і знов. Легше дихати.
І все мрію, що в мене таки буде сил знайти того соулмейта, якого, вочевидь, загубила у миті свого найсоковитішого щастя.

Published with Blogger-droid v1.7.2