Нічого з собою не вдію - часто буває паршивий настрій.
Починається банально - з причини. До того додається вмотивоване підґрунтя і вуаля! готові котячі кігті казяться на ковзанці - моїй душі. Добре, коли є можливість провідчувати той настрій. Я наче його перетравлюю і потім посмішка сама собою повертається. Ну, то я так думаю.
Лягаю і натягаю навушники. Пісеньки самі такі сумні грають. Медитую, ні краплини не сонна. А потім мене як током вдаряє. Враз підіймаюсь і вирішую провести більшу частину тої ночі втикаючи у вікно. Давно так, до речі, не робила.
Всідаюсь на стільчик коло вікна, ноги вмощую на диван. А якщо холодно, то плед завжди напоготові.
Починаю дивитись на світ крізь віконну раму. А та картина, от чесне слово, не змінювалась пару віків вже. Ті самі тьмяні ліхтарі. Те саме романтично-прохолодне віддзеркалення в озері. Старі, знайомі, ледь помітні дерева знов заколисують своїми плавними рухами. Давно відомі мені поодинокі примари людей, котрі повільно зникають. Досить рідко помітні фари машин, що кудись несуться. Все я знаю, і дуже давно.
Було колись, гадала, що саме то за люди, що проходять час від часу нічними доріжками. Чи що то за авто, навіщо їм оце ганяти вночі замість сну. Чи чому ось саме в тому вікні навпроти досі не вимикають світла.
Все було. І наївні вірші, і обдумані триста разів тупі смс, і звичайнісінькі слова в прозі. Було й болючіше - думки. Думки про ніщо.
Я сиджу з таким зацікавленим виразом обличчя, ніби про мене десь говорять. А ніде.
Дивлюсь собі, а нічого ж не бачу нового. І так шалену кількість часу. Та до чого там час?! Якось навчилась його вимикати у такі самотні ночі.
Невимушено ковтаю вагони такого, як я, самотнього повітря. А сама перебуваю у найдивнішому з усіх своїх, стані. Я водночас жалюгідна і лірична. Люблю себе такою. Люблю себе будь-якою, аби щирою.
В голові таке лячне відбувається. Це, мабуть, єдиний мій стан, коли думки гублять конкретику. Отак сиджу і насолоджуюсь. Мені здається, що це і є моєю мулькою. Отак виходити в астрал. Чи то я так енергію отримую, не знаю.
Сама собі дивуюсь, якою іншою я буваю в ті дні зранку чи вдень, словом, раніше. Абсолютно весела та безтурботна.
А чого воно так кардинально все змінюється, не скажу.
Як я без цього далі житиму? Ніяк.
На ранок все чудово. "И судьбы всей земли вершат они порой," - це про мене в такі часи.
Починається банально - з причини. До того додається вмотивоване підґрунтя і вуаля! готові котячі кігті казяться на ковзанці - моїй душі. Добре, коли є можливість провідчувати той настрій. Я наче його перетравлюю і потім посмішка сама собою повертається. Ну, то я так думаю.
Лягаю і натягаю навушники. Пісеньки самі такі сумні грають. Медитую, ні краплини не сонна. А потім мене як током вдаряє. Враз підіймаюсь і вирішую провести більшу частину тої ночі втикаючи у вікно. Давно так, до речі, не робила.
Всідаюсь на стільчик коло вікна, ноги вмощую на диван. А якщо холодно, то плед завжди напоготові.
Починаю дивитись на світ крізь віконну раму. А та картина, от чесне слово, не змінювалась пару віків вже. Ті самі тьмяні ліхтарі. Те саме романтично-прохолодне віддзеркалення в озері. Старі, знайомі, ледь помітні дерева знов заколисують своїми плавними рухами. Давно відомі мені поодинокі примари людей, котрі повільно зникають. Досить рідко помітні фари машин, що кудись несуться. Все я знаю, і дуже давно.
Було колись, гадала, що саме то за люди, що проходять час від часу нічними доріжками. Чи що то за авто, навіщо їм оце ганяти вночі замість сну. Чи чому ось саме в тому вікні навпроти досі не вимикають світла.
Все було. І наївні вірші, і обдумані триста разів тупі смс, і звичайнісінькі слова в прозі. Було й болючіше - думки. Думки про ніщо.
Я сиджу з таким зацікавленим виразом обличчя, ніби про мене десь говорять. А ніде.
Дивлюсь собі, а нічого ж не бачу нового. І так шалену кількість часу. Та до чого там час?! Якось навчилась його вимикати у такі самотні ночі.
Невимушено ковтаю вагони такого, як я, самотнього повітря. А сама перебуваю у найдивнішому з усіх своїх, стані. Я водночас жалюгідна і лірична. Люблю себе такою. Люблю себе будь-якою, аби щирою.
В голові таке лячне відбувається. Це, мабуть, єдиний мій стан, коли думки гублять конкретику. Отак сиджу і насолоджуюсь. Мені здається, що це і є моєю мулькою. Отак виходити в астрал. Чи то я так енергію отримую, не знаю.
Сама собі дивуюсь, якою іншою я буваю в ті дні зранку чи вдень, словом, раніше. Абсолютно весела та безтурботна.
А чого воно так кардинально все змінюється, не скажу.
Як я без цього далі житиму? Ніяк.
На ранок все чудово. "И судьбы всей земли вершат они порой," - це про мене в такі часи.
Немає коментарів:
Дописати коментар