Досить довго вважала, що блогер в мені зараз має законну відпустку. А що, як це розуміти: стільки днів хочу писати, а воно ніяк не пишеться? Страшно це, не бути спроможним робити те, що тобі приносить насолоду.
Але ж пишу, і якщо опублікую, то все пішло на лад. Бо варто ж просто почати, а там саме піде.
Розпочався lazy day, навіть не уявляю, що робитиму далі. Сонце жарить, а вітер заставляє мурашки бігати по шкірі. І шо його за таке? Я б позагоряла, та де там роздягатись в таку холоднечу. А вчора он ввечері приймала душик на дворі. Ще б трохи, точно, заклякла льодовою скульптурою! Але я якось не переймаюсь через погоду. Зовсім. Мене інше турбує. От Ipod'ик мій захворів, не працює автономно, вимикається постійно, єдиний вихід - слухати ввімкненим у мережу, але ж, блін, це зовсім не вихід! Сподіваюсь, колись-скоро він прийде до ладу.
Маю час поколупатись в своєму світі. Який вже раз?!
От хтось заглиблюється в себе разів так з десять за життя. Інші це роблять майже щосекунди. Але нащо? Невже це щось дає? Чи може в кожного по-різному? Ну, авжеж, без сумнівів.
Може зануритись у власну психіку- це банально побути на самоті зі своїми роздумами? Хоча ні. Буває, от в мене, часом і в людних місцях, з компанією, так пробиває на німі монологи. Та що я вдію? Я ж цього, виходить-таки, хочу...
Вже скільки про це не думаю, от стільки і підтверджую думку, що деяким людям, майже усім, іноді буває складно догодити. Ну, банально, з погодою, наприклад. Йде тиждень дощ, - вже розмови, що вони, бачте, потребують сонечка. Якщо ж тепло стає, то вже й вологи враз хочеться. Так і з порами року: "Ох, скоріш би осінь! Набридло літо!" і т.п. Але можна й взяти щось таке поцікавіше. От, наприклад, коли людина у відпустці. З часом відпочинок вже набридає і вона буквально благає оточення якось розпорядитись її вільними годинами. Структурувати справи, створити хоч якийсь розпорядок дня, хоч що-небудь, здатне нагадати про буденність. Дивина! То спочатку благаєш хоч тиждень пробуджуватись тоді, коли схочеш, а то раптом вже бажаєш будильник на шосту. Якось ще не зустрічала людей, повністю усім задоволених. Чи існують такі?
От моя мала сестра постійно вередливо кричить: "Я хоооочу!!", "Я не хоооочу!!". Невже ми всі такі? Просто з часом навчились маскувати слова, але так само егоїстично вважаєм за найголовніше виключно свої бажання. Ми з Максом вже й казали їй, буцім, не кажи слово "хочу", та де там, все дарма. Руки опускаються.
Та досить про таке. Адже мені добре, вам, впевнена, теж, так що ідемо далі! живемо далі.
Нє, я вибачаюсь за повтори, але Ipod необхідно лікувати. Це ж чи не головніше за якийсь там мобільний. Ах, муки, муки.
Блін, на рибалку піти, чи що.
Але ж пишу, і якщо опублікую, то все пішло на лад. Бо варто ж просто почати, а там саме піде.
Розпочався lazy day, навіть не уявляю, що робитиму далі. Сонце жарить, а вітер заставляє мурашки бігати по шкірі. І шо його за таке? Я б позагоряла, та де там роздягатись в таку холоднечу. А вчора он ввечері приймала душик на дворі. Ще б трохи, точно, заклякла льодовою скульптурою! Але я якось не переймаюсь через погоду. Зовсім. Мене інше турбує. От Ipod'ик мій захворів, не працює автономно, вимикається постійно, єдиний вихід - слухати ввімкненим у мережу, але ж, блін, це зовсім не вихід! Сподіваюсь, колись-скоро він прийде до ладу.
Маю час поколупатись в своєму світі. Який вже раз?!
От хтось заглиблюється в себе разів так з десять за життя. Інші це роблять майже щосекунди. Але нащо? Невже це щось дає? Чи може в кожного по-різному? Ну, авжеж, без сумнівів.
Може зануритись у власну психіку- це банально побути на самоті зі своїми роздумами? Хоча ні. Буває, от в мене, часом і в людних місцях, з компанією, так пробиває на німі монологи. Та що я вдію? Я ж цього, виходить-таки, хочу...
Вже скільки про це не думаю, от стільки і підтверджую думку, що деяким людям, майже усім, іноді буває складно догодити. Ну, банально, з погодою, наприклад. Йде тиждень дощ, - вже розмови, що вони, бачте, потребують сонечка. Якщо ж тепло стає, то вже й вологи враз хочеться. Так і з порами року: "Ох, скоріш би осінь! Набридло літо!" і т.п. Але можна й взяти щось таке поцікавіше. От, наприклад, коли людина у відпустці. З часом відпочинок вже набридає і вона буквально благає оточення якось розпорядитись її вільними годинами. Структурувати справи, створити хоч якийсь розпорядок дня, хоч що-небудь, здатне нагадати про буденність. Дивина! То спочатку благаєш хоч тиждень пробуджуватись тоді, коли схочеш, а то раптом вже бажаєш будильник на шосту. Якось ще не зустрічала людей, повністю усім задоволених. Чи існують такі?
От моя мала сестра постійно вередливо кричить: "Я хоооочу!!", "Я не хоооочу!!". Невже ми всі такі? Просто з часом навчились маскувати слова, але так само егоїстично вважаєм за найголовніше виключно свої бажання. Ми з Максом вже й казали їй, буцім, не кажи слово "хочу", та де там, все дарма. Руки опускаються.
Та досить про таке. Адже мені добре, вам, впевнена, теж, так що ідемо далі! живемо далі.
Нє, я вибачаюсь за повтори, але Ipod необхідно лікувати. Це ж чи не головніше за якийсь там мобільний. Ах, муки, муки.
Блін, на рибалку піти, чи що.
Published with Blogger-droid v1.7.4
А мені завжди вільного часу мало.Кайфуй поки ти на роботу не пішла...бо потім часу буде меньше.От я зараз вільний час дуже ціную,завжди стільки напланую,але не все встигаю,і не всі люди, мої плани можуть підтримати,хтось зайнятий,у когось настрою в той день нема...А поколупатись у своєму світі я теж люблю,але не дуже часто,бо іноді так доколупаюсь,що себе шкода стає і хочеться,щоб хтось пожалів;( Гарного вам там відпочинку!!!!:))))) п.с. чогось не можу писати тобі комент як Ольчик,бо немає вибору у "коментувати як.." Чого так?
ВідповістиВидалити