Про фільм у мене в голові, купу питань та одногрупників.

Значить так.
Я маю, що сказати.

Якщо уявити один збірний образ мого слухача, то вийде наступне. Усі родичі, близькі друзі, однокласники, одногрупники, люди зі школи, з ВУЗу, мої вчителі, тренери і відвідувачі зали, букклабівці, незнайомці, сусіди, люди, з якими коли-небудь хоч якось перетиналась; всі ті, хто мене знають і не дуже, словом, кожен, хто може виявитись зацікавленим у моїх словах. Так от. Я б цим людям багато б чого розповіла. Дійсно. Бо часом в голові ідеї виникають, а толку з них ніякого - все забувається. То хоч їх запишу, якщо розповісти нікому. ...Згадуються моменти, коли поруч хтось був, а толком важливого чогось розказати не було. Як же хороше було!!


Так ось.

Чи може то без музики, а може то щось таки змінилось, але останнім часом відбувається дивина. Їду собі в метро, чи в маршрутці, роблю щось неважливе, сама в своїх думках і раптом в голові - "Хей, а чи не знаходжусь я всередині одного з модних пост-модерністських фільмів?" Монотонність звуків, час від часу виступають на перший план якісь аномалії, пов'язані з аморальністю чи абсурдом. Потім ритм буденності, мерехтіння картинок, постійно нові обличчя, котрі немає сенсу фіксувати в пам'яті. Взагалі всі оці моменти, котрих стало чомусь дуже багато, схожі на такі, котрі забуваєш. Що робити, коли їх так багато?
- А нічого. Все ж змінюється. От в тому то й фішка, - все змінюється. Ти не можеш звикнути до везіння чи до нещасть, бо сенсу немає - все дуже короткочасне. Тому, думаю, слід просто переключитись, звернути згодом увагу - і вже раз! і все перестане бути таким монотонним.

Я вже часом й не знаю, чи варто кожен момент життя смакувати, як слід, чи все ж чекати на те нове, що приходить на зміну усьому старому??

Забагато питань в моїй голові. Легше ж жити отак просто, не задумуючись, навіщо і як; не продумуючи все по декілька разів, не вагаючись у власних вчинках, не в підозрі, що щось не так. Жити легко. Перешкоди створюємо собі самі.


Не можу не написати про ще дещо. Ось уже 23-ій день навчання у новому середовищі, в нових умовах, з новими людьми. Перші декілька днів були просто медом! Все цікаве, все хочеться поскоріше розпізнати і розгадати. А зараз... чи я вже все так ладненько розгадала, чи що там ще, але ... інтересу геть нема. Всі мені в моїй групі здаються такими егоїстичними. "Своя хата скраю" - ото дійсно про них. А в моїй голові ж геть не так побудована спільнота з декількох ровесників, що навчаються разом. У моєму уявному світі кожен, ні, думає про себе, але, блін, не останній егоїст же, допомагає іншим. Та чим завгодно допомагає! А тут... Таке відчуття, що у всіх одразу не стає настрою, коли ми в універі. Чи що отак раз і всі одразу ображаються один на одного. Чи що взагалі ми вчились вже типу сто років і встигли набриднуть один одному. Капець, це ж ніфіга не так!! Якби в мою групу не потрапили люди з моєї школи, я б собі стала типовою людиною з групи - зацикленою на собі, егоїстичною, ні з ким не розмовляла б, намагалась бути б першою, найкращою, найрозумненькою.
Ах неприємно ж чути, як власні передбачення і сподівання розбиваються об реальність, як тендітне тонке скло об асфальт. Таке життя, що поробиш... От, що поробиш?!

Забагато питань, знову. Тому вимикаюсь.

І ще дещо. Пам'ятаєте пост з обіцянками не планувати нічого? Ага, я так собі тоді й одразу повірила. Наприклад, на завтра в мене був нічогенький такий списочок справ, а тут на тобі: не робитиму нічого! Я розумію, що так краще, але ж коли я навчусь не помилятись в одному і тому ж?

Ну ось і все. Якісь більш розмовні стали в мене пости. Захотілось поменше цієї формальності. Втім, досить реально, що зміню стиль. А може й ні. Хто мене знає.

Published with Blogger-droid v1.7.4