Про ранки

Бачу, як маленькі, але такі зайняті люди поспішають. А коли видихають повітря при цьому, іде такий кумедний пар.

Я зустрічаю помаранчевий, безсумнівно теплий, світанок через вікна маршрутки. І десь собі думаю: все буде добре.

Ранок - це чудова пора. Забути про всі неприємності і казуси на кшталт випихування з метро, штовхання, удари локтем, спізнення, грубощі та мокру погоду, - буде зовсім казково!
А все ж прекрасна пора. Бо кожен зранку перебуває думками у своєму світі. Прокидуючись, вони думають про хатню роботу, родину, майбутні зустрічі. Часом кортить залізти всім у голову і дізнатись, про що ж вони думають. І одразу ж відмовляюсь від такого бажання, бо думаю: а нащо? Хай кожен залишиться при своєму.

Ось, що непокоїть. Стою біля задніх шести місць в маршрутці. Як чудово, всі вони зайняті чоловіками. І якими різними: молодими, старими, пузатими, вихованими на вид, грубими на вид, сумними і сонними. А поруч ми, дівчата, бабусі, жіночки, на підборах, з важкими сумками, із зачіскою, котру хтось зачепив. О ні, зовсім не страшно постояти трохи часу в складних умовах. Всяке буває, жінки звикли, пристосувались. Мене інше непокоїть, дещо глобальне.


Знаєте, страшно, коли люди стають схожими на тварин. Коли вони ведуть себе, як бики, корови, курки, віслюки, козли, вівці, кози, собаки, щури і т.д. Але буває й гірше. Це коли чоловіки уподібнюються жінкам і навпаки. Тоді відбувається абсолютна підміна понять. І страшно те, що процеси взаємопов'язані, тобто має місце ланцюгова реакція. Чоловік не взяв на себе відповідальності - жінка має це зробити за нього. І навпаки. Далі все трапляється по інерції. Жахливо це знати, розуміти і помічати.
Так же набагато простіше, жити у суспільстві, де є якісь закони, устої прийнятної поведінки. Нащо ускладнювати, виправдовуючи це лиш власним егоїзмом? Та я, наївна, вірю: якщо хтось все ж не буде забувати про такі мізерні, але надто суттєві деталі, то воно піде на краще. Так, процес глобальний, неможливо зовсім нейтралізувати його, проте можна хоча б налагодити своє оточення тією самою ланцюговою реакцією. Не складно зовсім змінитись самому, важко втриматись таким, зміненим, згодом.

Якраз пригадую мамині слова про те, як вона добиралась до пологового будинку зі мною у животі. Каже, що прийшлось їхати трамваєм, бо грошей на таксі не було. І от вона, з животом на найбільшій своїй стадії розвитку, стояла усю дорогу, бо, бачте, їй навіть не додумались запропонувати своє місце. Мене чогось це більше засмучує, ніж дивує.


Ранок, як будь-який початок чого-небудь, має бути гарним. Таким, щоб коли задумуватись, який же в тебе сьогодні день- хороший чи не дуже - одразу пригадувати свій настрій зранку. І хай що би там не сталось, статус настрою дає виключно наша реакція на все.

Що не кажіть, а я люблю ранки. Зі своїми типовими звичками (включно зі звичкою оновлювати звички:) ), з теплим смачним чайком, з підфарбовуванням очей, з вітаннями з Масею, батьками. З якимись інколи жартами. З цим таким неперевершено приємним холодом, коли щоки мерзнуть і тобі від цього добре. Бо ж вечірній та ранковий холоди - зовсім різні. Ще я люблю ходити. Так, це дуже погано, коли спішиш, і треба частину маршруту подолати пішки. Але я це люблю. Зазвичай біля мене нікого нема, дуже навколо красиво, та ще й посміхатися кортить само собою.

Ранок - гарна пора. І від нього дійсно залежить весь день потім. Тому я думаю варто сприймати усе чудове зранку перебільшено, а усі негаразди недооцінювати. Тоді кожен день буде приємнішим.

Бажаю чудових ранків!

Published with Blogger-droid v1.7.4

Про нові ідеї, переваги пофігізму та продуктивність

Давно хотіла писати блог на пару. Це зменшує ймовірність відсутності ідей, бо ж завжди є поруч людина, котра робить те ж, що й ти, тобто нових думок, натхнення та кайфу від писання вдвічі більше. Хоча, з іншого боку, і набриднути може вдвічі швидше. Але, що це я, ще нічого не почала, а вже пишу погане? Нє-нє,цей пост, прямо відчуваю, буде приємним, легким, веселим; таким, як я зараз є. Так  ось, поки що все обдумується і розробляється, обговорюється. Проте вже можу сказати пару слів реклами: там буде все доступніше, легше і швидше для читання, абсолютно найбанальніший дизайн, хто любить blogger - ця штука зветься "режими динамічного перегляду". У ньому ще й читачі мають можливість змінювати ці самі режими, в залежності, що їм більше до вподоби. Отож, чекайте, зовсім скоро все це запрацює.

І ні, це авжеж не означає, що власний блог закину. Це ж моє, ріднесеньке, де можу розкидатись словами, потім їх старанно позбирати, всунути відео, зображення будь-якого змісту, та все, що завгодно! Маю повну свободу вибору: від заголовку блогу до дизайну бокової панелі і кольору посилань, при наведенні на них вашим курсором. Ні, все ще публікуватиму тут свої найприватніші думки.  Але я, безсумнівно, рада новим ідеям у голові!




Значить, пофігізм.
Чи може це бути чимось хорошим?

Це навіть буває прекрасним життєвим кредо. Залежить від того, на що не звертаєш увагу, як часто ти це робиш, що тоді для тебе головне і т.д. Для мене такий час буває іноді дійсно рятівним - бо я занадто багато чого вважаю надзвичайно важливими. Важко навчитись мудро розставляти пріоритети, але коли це вмієш, то й приємніше живеться. Як я там колись казала? З "відчуттям вдалого інвестування"? Саме так і живеться. Неперевершене відчуття, коли ти спостерігаєш свій прогрес на шляху до певної мети.


Отож, попереду у мене є багато часу. А ще більше, мабуть, важливих речей, котрі треба встигнути зробити. Звичайно, дівчачо-котячі дебоші з Маською будуть мати місце, але я впевнена, що зможу продуктивно використати цей час.
До речі, екстернат - така хороша штука. Дуже вчить самостійності. Дізнався що вчити - вивчив - прийшов - здав. І все. Нікому не цікаво, знав ти коли-небудь ту латинську мову чи ні, просто здавай її.
Ну, я поки що на другому етапі цього логічного ланцюжка.


Наразі це все, дякую всім.

Про зміни та танці

Шоста тридцять, я щойно прокинулась. От тільки це не ранок, а вечір вже. Прокинулась від холоду, вікно було відчиненим. Біля мене декілька разів пробіглась Маська, потім вона заскочила на стіл і почала щось там гризти, гратись, словом. Після чого я на неї крізь сон гримнула, тому котешточка втікла. Далі спати було неможливо, бо холод став ще більш відчутним, і навіть те, що я завернулась у ковдру, не допомогло ані краплини. Згодом згадались усі ті справи на сьогодні, котрі ще не починала робити і ось тобі на - я повністю прокинулась. Тепер сподіваюсь продуктивно використати свій час, грію носа і саму себе теж.
Влаштувала собі прогулянку на півгодини сьогодні, просто насолода! Можливо то я так скучила за свіжим повітрям і спекою, в порівнянні з тим місцем, де проводжу свої будні з восьмої до другої. Думала, в основному, про зміни. Про те, що це - найкраща штука, яка може статися в житті. Зміни, вони і в Африці змінами залишаться, і завжди будуть хорошою штукою. Саме крутецьке в них - це те, що ти вчишся справлятись з усім, що вони провокують. А ще це допомагає побачити те, чого раніше не помічав. Наприклад, є така типова молода сім'я. Нічого особливого, хороша пара, сперечаються іноді, але взагалі все наче нормально. А головне - всі до всього звикли вже. І от сталось дивне - хтось із подружжя палко відчуває, що прагне повернути забуту пристрасть чи хоча б трохи внести теплоти в стосунки. Як це відбудеться, якщо обидва вони повністю занурились в рутину, щодня все одноманітне; щось за таких умов теплоти не мало б буть і в думках.  Відповідь банальна: їм потрібні зміни. Тільки змінивши хоч мізерну частину свого життя десь виникає (але обов'язково при бажанні) така потрібна здатність бачити речі, до котрих звикнув, такими, якими вони насправді є. А тоді вже варто лиш взяти і виправити те, що давно хотів.
От тому зміни - це добре.




Я не знаю, щось мені хочеться писати короткі пости, це ж веселіше.



Damn Dirty dancing scenes in my head!

І ще я дуже серйозно захопилась ідеєю почати займатись латиноамериканськими танцями. Цікавить сальса, реггетон, бачата, більше назв поки що не пам'ятаю. Я в принципі не проти двох разів на тиждень, навіть згодна на центр, не обов'язково Позняки. Потрібен партнер. Пишіть, якщо зацікавитесь.


Це все. 

Спонтанні думки, записані в мить їх виникнення

10.10

12:53 мехмат, ауд.305, лекція аналітичної геометрії

Захотілось страв, котрі зазвичай готують до столу на зимні свята. Щось на кшталт олів'є, тільки вишуканого, грінок зі шпротами, крекерів з червоною ікрою чи навіть шуби. Аж запахи примарились.

17:13 ескалатор на станції метро Золоті Ворота

Стою. Досить вільно. Через пару сходинок бачу перед собою на одній намальовано "18". "Як символічно," - думаю я. Це ж майже мій вік, до якого мені "пару сходинок". А потім вище за цей напис бачу "17". От тобі й символіка!

20:15 фітнес-клуб "Раунд"

Задумалась, що за три з гаком місяці регулярних відвідувань зали я ні разу не бачила тут молодших за себе. Стало приємно!

11.10

18:29 моя кімната

Слухаю Гала радіо, дуже за ним скучила. Захотілось обіймів, бо дуже вже холоднеча страшна!

12.10

15:27 спорткомплекс КНУ

Занадто швидко пливуть хмари. Я не спец, але зазвичай це відбувається повільніше.

17:00 маршрутка №595 

Сплю на останньому сидінні, переді мною 11 пасажирів і ніхто мене не бачить! Ну і я їх - теж. Бо сплю.

13.10

00:15 моя кімната

Дуже сподіваюсь, що ці мої шість годин сну хоч якось мене розслаблять. І ще відчуття таке, буцім завтра вже п'ятниця. Навушники поламались, копитиму на нові. Добраніч, Масік!

9:11 мехмат, ауд.508, семінар з історії України

Кожного ранку все більше хочу не запізнитись, все більше лінюсь прокидатись, все тяжче дається добігти до універу. Станція метро ВДНХ, будуйся і відкривайся швидше, будь ласка!

9:16 мехмат, ауд.508, семінар з історії України

Захотілось млинців. Жаль, Масляна не скоро.

14:57 метро Золоті Ворота

Як фонову музичку пустили спів солов'я. Здивувало!

14.10

11:36 вул. Червоноармійська

Мені дуже подобається волосся моєї довжини, пряме, але шалено чорнюще. Перефарбовуватись не хочу, мені просто це подобається.

11:58 вул. Червоноармійська

Люди біжать, запізнюються. І всі вони - геть різні. Тільки от в КНЛУ всі, як один(одна) - гарні. Пригадую, кібернетики в КНУ ледь не всі по нулям. А у тому КНЛУ і підборища по сходам на сьомий поверх шкребуться, і у хлопців вибір величезний, і страшні неформали, а може і формали, то з якого боку глянути.

12:07 Львівська майстерня шоколаду

Як же чудово, що ми з Сашуньою "вибороли" по картці Локаль. Вийшла на вулицю, а тут так моросить! Нічого, зараз мамуню пригощу "смачненьким зі Львова"!

12:12 ескалатор на станції метро Олімпійська

Стою поруч з красенем, в якого на спині написано Ukrainian wrestling. Все правильно роблю.

12:16 метро, десь між Олімпійською та Площею Льва Толстого

Якщо хтось хоче мені сподобатись, хай відростить бакенбарди. А я на це погляну.

21:32 метро, між станцією Позняки та Харківською

Жахливо сильно подобається хлопець навпроти. Хорошенький!

15.10

14:54 біля будинку 1-а по вул. Драгоманова

Що за невезуха? Вчора зібралась в зал, вони з якогось дива закриті були. Зараз потрапила на обідню перервув них. Цікаво, чому її все життя по вихідним не існувало, а от саме в цю суботу - на тобі! От іду, і тільки через хвилину помічаю, що сама до себе говорю. Ще й жестами щось доводжу собі. 

15:37 моя кімната

Шалено ностальгую. 

16:10 моя кімната

А потім згадалась піратська вечірка на мій день народження. 

Поки що все.

Ходжу пішки. Подумки пишу прозу

Буває й таке.

Часом відчуваю себе звичайнісіньким Х'ю Грантом, котрий під Ain't No Sunshine повільно бреде по вулиці, думаючи про своє.

Отак ідеш собі, у вухах якісь пісні, а ти, не втрачаючи власного ритму, сприймаєш усе, що трапляється навколо. Виглянуло сонечко - знімаєш верхній одяг, повіяв вітер - назад одягаєш, пустився дощ - чимось себе закриваєш, сніг - закутуєшся. Так багато крокуєш, що твоє взуття стає таким, яким би Форрест Гамп точно зацікавився.

"Людина здатна звикнути до будь-чого." - Чули таке? Я впевнена, що не тільки чули, а й відчували на собі.



Я писала минулого разу, що життя - це послідовність везінь та нещасть. І от ми вміємо пристосуватись до будь-чого такого. На ходу вчимось, на ходу посміхаємось і сміємось, на ходу й сумуємо. Помиляємось, йдемо далі. Шукаємо, знаходимо, йдемо далі. Розчаровуємось, дивуємось, йдемо далі. Знайомимось з кимось новим - пізнаємо його, спілкуємось, забуваємо, і все це, не втрачаючи ритму. Так, наче існує лиш одне правило: "Не зупиняйся!". Зустрічаєш симпатичну собі людинку - беретесь за руки, йдете далі разом. Набридає - припиняєте йти поруч, знову крокуєш один. Іноді здається, що й перекусити можна, йдучи. Відпочиваєш в своєму ритмі, читаєш на ходу, вчишся та дивишся фільми, і знову не зупиняєшся. А головне - все встигаєш, все виходить як слід і все чудово.
Іду, не зупиняюсь, залишаю позаду усіх тих, кому цікаве щось інакше. Отак сама собі будую свій світ і розвиваюсь.
От я проживаю свою вісімнадцяту осінь, і відчуваю, що не просто іду-живу, а прямо змінююсь, щось усвідомлюю, вдосконалююсь. І мені так зручно, бо все ж на ходу, і я завжди в своєму ритмі.


Але ж не знайдеться того, хто спокійно зупинить мене і скаже: "Хей, маленька, зажди трохи. Спробуй забути про свій шалений ритм. Налаштуйся не тільки на сприймання усього, що відбувається, а ще й на свою відповідь усьому цьому. Бо так ти нічого не помічаєш, нікого не бачиш, а мене не впізнаєш... Припини уникати всього, що здається тобі складним, перестань кидати те, що не вийшло з першої спроби. Жити можна й інакше, не "крокуючи у ритмі". Це просто. Зупинись."


Виходить, ніфіга я не змінююсь, а просто шалено жену вперед, обманюючи себе, що відкрила "друге дихання". Чи є в цьому хоч трохи сенсу? Не думаю.


На щастя, таке буває лиш інколи і я все ще вважаю себе здатною тверезо оцінити стан навколо і вміти зупинитись, все зважити.

Головне - щоб було, куди повернутись.
Усім дякую!

Про щастя, життя та мої бажання

Так, окей, попишу трохи.

Сьогодні 4  і мені від цього ніяк.

Нічого такого не відбудеться скоро, нічого такого і не відбулось. Все одноманітно.

Лиш часом хмари розходяться і тонесенькими промінчиками моя свідомість сприймає натхнення. У, як солодко тоді! І думки лягають так ясно. І слова складаються так гарно. 

Сміюсь, сміюсь, ще сміюсь; глянувши на мене, точно скажеш: "От щаслива!".

А чи так це?

От ви, 23 з 27, що вибрали "так" справа, чи ви дійсно щасливі?

А може слід визначити це поняття для початку?

Здається, щастя - це не таке, що приходить і зникає. Це не настрій, що змінюється. Це не людина, що залежить від чогось. Це не новина, що вражає. Це не стан, що проходить. Це не слова, що обдумуєш. Це не особиста думка, котра у кожного різна. Але це й не предмет, завжди однаковий. Це не наука, яку потрібно спершу пізнати. Це не книга, бо ніхто не спитає, що ти про неї думаєш. Це не музика, що штовхає на певні вчинки. Це не старий приятель, що "завжди тут". Це не вдача, котру не спіймаєш. Це не одяг, що зношується. Це не враження, що швидко набридають. Це не насолода, що захоплює миттєво.

А звідки мені знати, що це? Проте дещо знаю напевно: Якщо хочеш щось для себе визначити, то з'ясування, чим це не є не досить.



Я, здається, зрозуміла, що собою являє життя. Як виявилось, це - звичайнісінька послідовність везінь та нещасть. Від людини досі залежить все, але є така підступна штука, як випадковість, з якою не посперечаєшся.
Мені залишається, власне, лиш сприймати цю послідовність. Спостерігати, аналізувати, і жити далі. А там як буде. Хіба вплину?


Обіцяла наступний вдумливий пост, а замість того вийшла довга пауза. Вибачайте вже.

Хочу написати про бажання. Взагалі, вважаю, таке робити дуже корисно для самопочуття.

Хочу, значить, десь побігати. Ні, в майже пустому вагоні метро на ходу - замало. Хочу в ліс. В справжнісінький осінній ліс. Оці сезонні кліше так набридли, але хей, без них життя не таке кайфове! Тому, дітки, миріться вже якось зі снігом узимку, розквітом навесні, спекою влітку, та свіжістю і купою листя восени. А невже комусь з вас не подобається? Нісенітниці!

Хочу пошвидше вже на бук-клаб. Один раз пропустила і вже хандра. Добре, що така штука є. Де ніхто ні від кого не залежить, роби собі, що хочеш і те, що подобається.

Ще хочу такі довжелезні теревені з кимось приємним. І щоб потім пішла така серйозна розмова, на тему на кшталт політики, естетики чи стосунків.

Хотілось би ще пописати десь в іншому місці. Ци щось іншого формату. Просто часом тем для блогу не вистачає. Пишу, і така підступна думка: "Ага, повторюєшся. У пості такому-то вже ця сама думка звучала! Уважніше, будь ласка, самій ж нецікаво!". Так що, всі, в кого ідеї є - я готова вас вислухати!

Хочу вже хоч трохи далі просунутись в тому своєму Списку речей, які я б хотіла зробить... якнайшвидше. Бо зараз штук з 6-7 сумлінно виконано, не більше.

Ще б хотілось чогось нового. І так все нове, але, блін, хочеться ще новішого, що вже там казать.

Ну і, нарешті, хочу це опублікувати. Взагалі хочу частіше це робити.

Хоча я цілковито впевнено усвідомлюю, що всі оці бажання запросто можуть залишитись тільки бажаннями. Тому й формлювала їх з якнайменшою конкретикою.

Усім спасибі!

ПС: Не забувайте "thumbs-ать" UP чи DOWN. Мені потрібен хоч якись feedback.