Бачу, як маленькі, але такі зайняті люди поспішають. А коли видихають повітря при цьому, іде такий кумедний пар.
Я зустрічаю помаранчевий, безсумнівно теплий, світанок через вікна маршрутки. І десь собі думаю: все буде добре.
Ранок - це чудова пора. Забути про всі неприємності і казуси на кшталт випихування з метро, штовхання, удари локтем, спізнення, грубощі та мокру погоду, - буде зовсім казково!
А все ж прекрасна пора. Бо кожен зранку перебуває думками у своєму світі. Прокидуючись, вони думають про хатню роботу, родину, майбутні зустрічі. Часом кортить залізти всім у голову і дізнатись, про що ж вони думають. І одразу ж відмовляюсь від такого бажання, бо думаю: а нащо? Хай кожен залишиться при своєму.
Ось, що непокоїть. Стою біля задніх шести місць в маршрутці. Як чудово, всі вони зайняті чоловіками. І якими різними: молодими, старими, пузатими, вихованими на вид, грубими на вид, сумними і сонними. А поруч ми, дівчата, бабусі, жіночки, на підборах, з важкими сумками, із зачіскою, котру хтось зачепив. О ні, зовсім не страшно постояти трохи часу в складних умовах. Всяке буває, жінки звикли, пристосувались. Мене інше непокоїть, дещо глобальне.
Знаєте, страшно, коли люди стають схожими на тварин. Коли вони ведуть себе, як бики, корови, курки, віслюки, козли, вівці, кози, собаки, щури і т.д. Але буває й гірше. Це коли чоловіки уподібнюються жінкам і навпаки. Тоді відбувається абсолютна підміна понять. І страшно те, що процеси взаємопов'язані, тобто має місце ланцюгова реакція. Чоловік не взяв на себе відповідальності - жінка має це зробити за нього. І навпаки. Далі все трапляється по інерції. Жахливо це знати, розуміти і помічати.
Так же набагато простіше, жити у суспільстві, де є якісь закони, устої прийнятної поведінки. Нащо ускладнювати, виправдовуючи це лиш власним егоїзмом? Та я, наївна, вірю: якщо хтось все ж не буде забувати про такі мізерні, але надто суттєві деталі, то воно піде на краще. Так, процес глобальний, неможливо зовсім нейтралізувати його, проте можна хоча б налагодити своє оточення тією самою ланцюговою реакцією. Не складно зовсім змінитись самому, важко втриматись таким, зміненим, згодом.
Якраз пригадую мамині слова про те, як вона добиралась до пологового будинку зі мною у животі. Каже, що прийшлось їхати трамваєм, бо грошей на таксі не було. І от вона, з животом на найбільшій своїй стадії розвитку, стояла усю дорогу, бо, бачте, їй навіть не додумались запропонувати своє місце. Мене чогось це більше засмучує, ніж дивує.
Ранок, як будь-який початок чого-небудь, має бути гарним. Таким, щоб коли задумуватись, який же в тебе сьогодні день- хороший чи не дуже - одразу пригадувати свій настрій зранку. І хай що би там не сталось, статус настрою дає виключно наша реакція на все.
Що не кажіть, а я люблю ранки. Зі своїми типовими звичками (включно зі звичкою оновлювати звички:) ), з теплим смачним чайком, з підфарбовуванням очей, з вітаннями з Масею, батьками. З якимись інколи жартами. З цим таким неперевершено приємним холодом, коли щоки мерзнуть і тобі від цього добре. Бо ж вечірній та ранковий холоди - зовсім різні. Ще я люблю ходити. Так, це дуже погано, коли спішиш, і треба частину маршруту подолати пішки. Але я це люблю. Зазвичай біля мене нікого нема, дуже навколо красиво, та ще й посміхатися кортить само собою.
Ранок - гарна пора. І від нього дійсно залежить весь день потім. Тому я думаю варто сприймати усе чудове зранку перебільшено, а усі негаразди недооцінювати. Тоді кожен день буде приємнішим.
Бажаю чудових ранків!
Я зустрічаю помаранчевий, безсумнівно теплий, світанок через вікна маршрутки. І десь собі думаю: все буде добре.
Ранок - це чудова пора. Забути про всі неприємності і казуси на кшталт випихування з метро, штовхання, удари локтем, спізнення, грубощі та мокру погоду, - буде зовсім казково!
А все ж прекрасна пора. Бо кожен зранку перебуває думками у своєму світі. Прокидуючись, вони думають про хатню роботу, родину, майбутні зустрічі. Часом кортить залізти всім у голову і дізнатись, про що ж вони думають. І одразу ж відмовляюсь від такого бажання, бо думаю: а нащо? Хай кожен залишиться при своєму.
Ось, що непокоїть. Стою біля задніх шести місць в маршрутці. Як чудово, всі вони зайняті чоловіками. І якими різними: молодими, старими, пузатими, вихованими на вид, грубими на вид, сумними і сонними. А поруч ми, дівчата, бабусі, жіночки, на підборах, з важкими сумками, із зачіскою, котру хтось зачепив. О ні, зовсім не страшно постояти трохи часу в складних умовах. Всяке буває, жінки звикли, пристосувались. Мене інше непокоїть, дещо глобальне.
Знаєте, страшно, коли люди стають схожими на тварин. Коли вони ведуть себе, як бики, корови, курки, віслюки, козли, вівці, кози, собаки, щури і т.д. Але буває й гірше. Це коли чоловіки уподібнюються жінкам і навпаки. Тоді відбувається абсолютна підміна понять. І страшно те, що процеси взаємопов'язані, тобто має місце ланцюгова реакція. Чоловік не взяв на себе відповідальності - жінка має це зробити за нього. І навпаки. Далі все трапляється по інерції. Жахливо це знати, розуміти і помічати.
Так же набагато простіше, жити у суспільстві, де є якісь закони, устої прийнятної поведінки. Нащо ускладнювати, виправдовуючи це лиш власним егоїзмом? Та я, наївна, вірю: якщо хтось все ж не буде забувати про такі мізерні, але надто суттєві деталі, то воно піде на краще. Так, процес глобальний, неможливо зовсім нейтралізувати його, проте можна хоча б налагодити своє оточення тією самою ланцюговою реакцією. Не складно зовсім змінитись самому, важко втриматись таким, зміненим, згодом.
Якраз пригадую мамині слова про те, як вона добиралась до пологового будинку зі мною у животі. Каже, що прийшлось їхати трамваєм, бо грошей на таксі не було. І от вона, з животом на найбільшій своїй стадії розвитку, стояла усю дорогу, бо, бачте, їй навіть не додумались запропонувати своє місце. Мене чогось це більше засмучує, ніж дивує.
Ранок, як будь-який початок чого-небудь, має бути гарним. Таким, щоб коли задумуватись, який же в тебе сьогодні день- хороший чи не дуже - одразу пригадувати свій настрій зранку. І хай що би там не сталось, статус настрою дає виключно наша реакція на все.
Що не кажіть, а я люблю ранки. Зі своїми типовими звичками (включно зі звичкою оновлювати звички:) ), з теплим смачним чайком, з підфарбовуванням очей, з вітаннями з Масею, батьками. З якимись інколи жартами. З цим таким неперевершено приємним холодом, коли щоки мерзнуть і тобі від цього добре. Бо ж вечірній та ранковий холоди - зовсім різні. Ще я люблю ходити. Так, це дуже погано, коли спішиш, і треба частину маршруту подолати пішки. Але я це люблю. Зазвичай біля мене нікого нема, дуже навколо красиво, та ще й посміхатися кортить само собою.
Ранок - гарна пора. І від нього дійсно залежить весь день потім. Тому я думаю варто сприймати усе чудове зранку перебільшено, а усі негаразди недооцінювати. Тоді кожен день буде приємнішим.
Бажаю чудових ранків!
Published with Blogger-droid v1.7.4
Я теж люблю ходити пішки))Але самому сумно =( Ранок - чудова штука, з музикою і сподіваннями на щось нове ти починаєш щось робити. Час, коли ти ще не встигаєш розчаруватися, отримати дозу негативу. Час, коли ти можеш щиро посміхнутися природі, не думаючи про дурні дрібниці)
ВідповістиВидалития тоже люблю утро. Утро - это весело. Сначала ты встречаешь рассвет. А потом приходишь на остановку и пропускаешь свой автобус СПЕЦИАЛЬНО! чтобы посмотреть как злые, сонные и матерящиеся люди дерутся за быстро стремящееся к нулю пространство в автобусе. Потом проезжает еще несколько маршруток, с которым происходит тоже самой и только потом я сажусь на свой полупустой автобус, где хоть сесть и не получиться, но зато будет свободно стоять )))
ВідповістиВидалитиА на счет уступания места - я лично уступаю только тогда когда меня просят. Человек он ведь создан как ни как социальным существом. И если ему что-то надо, то можно попробовать попросить, или я не прав?
А мужчины - они вообще прямолинейны и зачастую не понимают намеков, им надо говорить прямо, чего ты от них хочешь, иначе или поймут не правильно или вообще не поймут и слушать перестанут. =)
Я поступюся місцем без натяків чи проханнь, коли бачу, що стоїть якийсь пернсіонер чи дитинка. Але якщо попросить хтось інший, я теж поступлюся. Так, ми - чоловіки - таки доволі прямолінійні.
ВідповістиВидалитиПроте я люблю хамити людям у транспорті. Хтось матюкається на водія, а я йому цілу промову про те, яке він бидло))) Транспорт - чудове місце для комунікацій)))
ВідповістиВидалитиДык, обычно если меня в чем-то транспорте упрекают (это как правило то, что я слишком громко разговариваю), то я даже не обращаю внимания. В конце-концов в стране какая-никакая демократия. Не нравиться что и как я говорю - может выйти. =)
ВідповістиВидалити