Про затишок після бурі

У голові був сумбур.

То радість за п'ять по екзамену, то недостатньо вмотивовані нудьга, сум та відчай.

Я сиджу без мейк-апу, без окулярів, без навушників, без нікого у Віденських булочках. Це так немодно, але мене точно розуміють ось ті два самотні чолов'яги, що снідають навпроти, у цілковитому затишку. О, вони цінують увесь кайф!   Перекусивши смачненьким тепленьким, попиваю чайок зі свіжої м'яти.  Цей аромат мені щось дає. Щось, схоже на спокій та врівноваженість. А легка ненав'язлива музичка наче заколисує і шепоче: "Усе іде на лад, усе монотонно добре, усе стримано і виважено."

Гарна людина, той викладач, що прийняв у мене екзамени. Так невпевнено хотілось йому це сказати, додаючи: "Жаль, таких нормальних людей мало!". Я дійсно дуже звикла до усіляких нестабільних шизіків, котрі якось та свою підлість й покажуть. А тут - ... Приємно.

Зранку я була впевнена, що цей день, як і велика купа інших, нічим не запам'ятається. Як і ті перехожі, з ким випадково і не дуже іноді зустрічаєшся поглядами. Може так і буде. Навіщо закарбовувати в пам'яті кожну мить? А з іншого боку, цей факт не дуже надихає на будь-якого типу подвиги, правда ж?


Це гарно - сидіти і розуміти, що поспішати нікуди. Це приємно - бачити, що усі колишні переживання і тривоги вже ніщо. Це заспокоює - зупинятись і сприймати. Ба навіть і коли біжиш. Ззовні запізнюєшся, а всередині попиваєш чайок з м'яти. Чи дрімаєш на гамаку. Чи чешеш котешточці животик і сама в унісон з нею ніби муркочеш.

Гарно розуміти, що усе в твоїх руках, і нікому ти нічого не винна. Приємно згадувати час від часу, що усе в нормі.

Запам'ятаю цей день митями свого душевного спокою.

А вам - спасибі!