Так сталося, що цього року я вирішила не ігнорувати своє іменне запрошення на двох на 16ту загальнонаціональну програму "Людина року". Отож зненацька я схопила подругу і ми з нею пішли смакувати усім тим дійством так, як треба. Я пишу ще по-свіжому, отож приготуйтесь до великої кількості соковитих подробиць і деталей.
Що ж, спочатку скажу два слова про те, як я готувалась до дійства: на ходу. І це дуже буквально. Ледь вийшовши з душу і глянувши на годинник, я трохи задумалась, яким чином мені було фізично можливо потрапити в центр за 15 хвилин. І, ясна річ, це все під гучний супровід моєї крикливої кицюні, яка ніяк досі не заспокоїться. Словом, я рада, що наряд придумала ще в універі - а то б прийшлось пропустити шматочок цього неперевершеного свята розкоші і помпезності.
Якимись незвичними у вечірніх сукнях ми були одна одній з одногрупницею. Але, все ж, з хвацьким запалом рушили змішуватись з найгарнішими і найкращими.
Люди. О, люди там були ну аж занадто різні і шокуючі. Мабуть, у мене досі очі відкриті на повну від подиву - і ще довго будуть такими. Спочатку нам було важко стримувати отой дівчачий рефлекс, котрий спрацьовує зазвичай, коли гортаєш журнал і когось впізнаєш чи висловлюєш своє захоплення/своє "фе" - і все це вголос. Так само і тут на автоматі:
"О, а це що за тітонька? Якась знайома така. І що вона на себе нап'ялила?"
"О, дивись, це ж Осадча!!"
"А ось оця от, ну як її..." і так далі.
У найпишніших сукнях, з найтугішими корсетами, з найдовшими шлейфами, з найбільшими вирізами, на найвищих підборах, і - всі поруч.
Загалом було досить цікаво глянути на все це зсередини. Дійство саме по собі також досить цікаве. Перша частина не давала нудьгувати ні секунди, а от під час другої вже стала відчутна втома. Виступи усіляких там співаків не давали заснути. На кшталт Костянтина Ріттель-Кобилянського. Ульотний дядько, вперше в житті його побачила, а стільки емоцій спровокував, що навіть запам'ятався гарно. Або ще виступ Лободи. Чесно скажу, я чекала його, щоб гарно посміятись і познаходити фейлів. Але на великий подив, мені її виступ сподобався. Може то мене хтось причарував, та на фоні усього іншого, Лобода була дійсно нормальна. Не те що Камалія, у дуже дивному сценічному наряді, яка співала не менш дивні і навіть банальні речі. Я досі не визнаю Лободу як творчу особистість чи щось таке, але я просто щиро вдячна їй, що під час її виступу я була спокійною.
Що усе це мені дало?
Усвідомлюєш, що є люди, для кого усе це - реально професія: півдня наряджатись, півдня показувати себе людям. Розумієш, що існує якась велика прірва між тобою і ними, розміром з тонни пудри, помад різноманітних, рівного загару, якихось пліток та інтриг, дорогих авто і секретної інформації про їх особисте життя.
Переді мною сидить тітонька з сережками, повністю засипаними гарними діамантами - чорними та білими; а я сиджу з сережками з дерева і знаєте що? Я цій тітонці симпатизую. Мені здалось, що вона мила. Яка мені різниця, мені ж з нею не пліткувати і не ходити разом на шопінг? Але все-таки приємно, що до тебе ставляться, як до нормальних людей, а не як до непотребу.
За весь вечір у мене був дуже хороший настрій і реально все подобалось. Що смішило, що дивувало, що радувало, що цікавило - але всі ці емоції були зі знаком "+". І на мить я задумалась: мабуть, добре, що я не пристосована до усієї такої тусні. Інакше б я пізнала усю ту грандіозну розкіш купи бруду, яку так старанно приховують.
П.С.: Просто не можу вам не показати цих красенів.
Усім дякую! :)
Що ж, спочатку скажу два слова про те, як я готувалась до дійства: на ходу. І це дуже буквально. Ледь вийшовши з душу і глянувши на годинник, я трохи задумалась, яким чином мені було фізично можливо потрапити в центр за 15 хвилин. І, ясна річ, це все під гучний супровід моєї крикливої кицюні, яка ніяк досі не заспокоїться. Словом, я рада, що наряд придумала ще в універі - а то б прийшлось пропустити шматочок цього неперевершеного свята розкоші і помпезності.
Якимись незвичними у вечірніх сукнях ми були одна одній з одногрупницею. Але, все ж, з хвацьким запалом рушили змішуватись з найгарнішими і найкращими.
Люди. О, люди там були ну аж занадто різні і шокуючі. Мабуть, у мене досі очі відкриті на повну від подиву - і ще довго будуть такими. Спочатку нам було важко стримувати отой дівчачий рефлекс, котрий спрацьовує зазвичай, коли гортаєш журнал і когось впізнаєш чи висловлюєш своє захоплення/своє "фе" - і все це вголос. Так само і тут на автоматі:
"О, а це що за тітонька? Якась знайома така. І що вона на себе нап'ялила?"
"О, дивись, це ж Осадча!!"
"А ось оця от, ну як її..." і так далі.
У найпишніших сукнях, з найтугішими корсетами, з найдовшими шлейфами, з найбільшими вирізами, на найвищих підборах, і - всі поруч.
Що усе це мені дало?
Усвідомлюєш, що є люди, для кого усе це - реально професія: півдня наряджатись, півдня показувати себе людям. Розумієш, що існує якась велика прірва між тобою і ними, розміром з тонни пудри, помад різноманітних, рівного загару, якихось пліток та інтриг, дорогих авто і секретної інформації про їх особисте життя.
Переді мною сидить тітонька з сережками, повністю засипаними гарними діамантами - чорними та білими; а я сиджу з сережками з дерева і знаєте що? Я цій тітонці симпатизую. Мені здалось, що вона мила. Яка мені різниця, мені ж з нею не пліткувати і не ходити разом на шопінг? Але все-таки приємно, що до тебе ставляться, як до нормальних людей, а не як до непотребу.
За весь вечір у мене був дуже хороший настрій і реально все подобалось. Що смішило, що дивувало, що радувало, що цікавило - але всі ці емоції були зі знаком "+". І на мить я задумалась: мабуть, добре, що я не пристосована до усієї такої тусні. Інакше б я пізнала усю ту грандіозну розкіш купи бруду, яку так старанно приховують.
П.С.: Просто не можу вам не показати цих красенів.
А ось цей на Кузю схожий:
Усім дякую! :)
Published with Blogger-droid v2.0.4
Немає коментарів:
Дописати коментар