Новий пост

Усяке в житті час від часу трапляється.

Хтось хворіє, комусь усе просто враз набридає, а хтось завжди сам по собі злий.
І що з того? Дивно лиш, чому люди навколо повинні з усіма цими фактами миритись.
А й не повинні.

Буває часом дуже страшно. Коли з'являється думка, що все втрачено і нічого вже не повернути, - от тоді і страшно. Але ж воно проходить згодом.

Буває і самотньо. І нема з ким поговорити, з ким чимсь своїм таким важливим поділитись. Але ж нічого, зажди десь поруч є люди, котрим ти дуже важливий.

І як часто буває складно! Проте у цьому ж і весь сенс. Складнощі вони теж для чогось потрібні.


Мені чомусь останнім часом здається, що принцип скидання проблем зі своїх плеч на плечі іншої людини став занадто популярним. Це ж гидко! Сам факт того, що перший псує настрій другому, другий - третьому, ..., (н-1)-ий - н-тому, - жалюгідний. Бо далі трапляється таке: поки перший вже забувся за все і знову радіє життю, до нього приходить н-тий і доміношки падають заново. Як же тоді зупинити цей процес? Вийти з ланцюга чи просто не передавати негатив далі? Мабуть, способів є й більше. А якщо вони існують, то це вже не так погано. Для початку можна принаймні побільше стримуватись. Бо насправді ніхто ніколи в житті не допоможе тобі з твоїми власними проблемами так добре, як ти сам.


Ну то таке.

Усе просто чудово! Хоч і сесія, зате лиш три тижні напруги - і потім здаравєнні три місяці відпочинку. І погода пречудова; у повітрі перманентний запах шашличків, час від часу - свіжості і прохолодного дощу, а іноді й запах конвалій пробирається. І кому ті проблеми потрібні?
Точно не мені! :)




Набагато краще віддавати максимум позитиву з себе оточуючим, чим "зганяти злість" на них.
Ось це гарний приклад для "БРО - НЕ БРО"!

Зрозуміло, що за такої залежності від своїх близьких, набагато раціональніше продукувати навколо гарний настрій, котрий, не складно перевірити, потім до тебе ж і повернеться. Все ж так закручено.

Отож, усе ясно: розбирайся зі своїми тарганами самостійно, а іншим віддавай лиш гарні емоції.
І відчуття таке, ніби усі світові проблеми вирішила! Хоч і не так, але, здається, усе поволі встає на свої місця.









Ну і трохи ні про що.


Найбільш за все люблю засинати у такі вечори, як зараз. Коли трошечки прохолодно, зовсім не душно, а дуже свіжо. Ідеально, щоб отримувати багато повітря, і щоб ніхто творчі вечори не влаштовував під вікнами. Згодом стає дуже тихо, автомобілів зовсім не чутно, і глухо квакають жаби. Мені чомусь дуже приємні ці звуки. І я мала б до них звикнути, але кожного разу - щире захоплення! Словом, дуже люблю такі вечори.
Ось що знайшла:

На останньому фото навіть себе бачу! :)

Усім дякую!