Про бійку та фідбек

Ти - супер сучасний чувак, оптимізуєш усе навколо і витрачаєш ще менше часу, грошей та емоцій на всяке недостойне, ніж раніше.
Але раптом якийсь дурбело підрізає тебе на перехресті і ти, не продумуючи сценарію наперед, споглядаєш на бійку себе з тим негідником. Посеред дня і дороги, поки свідки губляться у відшуканні мети вашої сутички.


Що не так?
Що зламалось?


Страшне - це коли людина не бачить своїх помилок і не відповідає за них.



Я дуже залежна від людських емоцій, від їх реакції та віддачі.
Щира посмішка студента на занятті може зарядити мене сильніше за перший теплий день після холоднечі. Сміх сестри від мого жарту дає мені шалені порції впевненості та любові. Пришвидшений стукіт серця коханої людини від мого дотику чи слова надихає мене на грандіозні речі.



Цей блог уже знає про "ніяк". А скільки було такого "ніяк", чого тут і не опишеш?

Проте фідбек - це емоційні фарби мого життя, що додають глибини звуку та соковитості смаку. 

Чути себе

Один з ключових факторів щасливого буття для мене - це відсутність системи. Водночас я не вмію швидко та безболісно адаптовуватись до змін, тому підсвідомо уникаю їх.
Ось так і живу - на фоні часом мовчазної та компромісної, а часом і безжалісної та впертої боротьби старих звичок та експериментів.


Вкотре впевнююсь, що злитись на щось та винити когось так само корисно і результативно, як і сідати на вільне місце на осокорках, коли їдеш до позняків.


[далі очевидні речі]

А ще, перш ніж ти навчишся домовлятись з іншими, маєш зрозуміти, як ти погоджуєш свої думки/вчинки/плани сам з собою.

Як часом порушуєш власні ж правила. Як десь стримуєшся, щоб досягнути бажаного. Як десь ну зовсім не стримуєшся. Як чітко і прозоро відчуваєш невагомість десь всередині від слів когось важливого. Як усі аналізатори передають інформацію, щоб склеїти картину реальності, а усвідомлення нема. Як виникають непорозуміння у власних думках.

"Знати себе" передбачає прогнозування своєї поведінки. Набагато влучнішим буде "чути себе", як на мене. 

Саундтрек моєї подорожі

Я стою перед відчиненими дверима потягу метро, переповненим охочими поскоріш   дібратись до того місця, де можна буде трошки перепочити до наступного робочого дня.

За мить зайде останній пасажир і потяг рушить, формуючи з наступним потягом інтервал у хвилин десять. Дивний гуркіт нагадує залізничний вокзал, і думки переносять мене туди.
А далі я відчуваю приємний захват від початку подорожі, саундтрек до якої - неодмінно гурт Колдплей.

А це всього лиш метро о 22:30, вівторок. На дворі звичайнісінька погода, це середина семестру і ні, я не вигравала у лотерею.



Я все так само мислю планетами, досі остерігаюсь темноти та щодуху танцюю під голосну музику, коли мені добре.