Про мене, дитинство та крихта про сенс життя.

Симптоми: дурнувата посмішка аж до вух та вихор почуттів всередині. Хоча це триває недовго.
Мій принцип: відноситись до всьо наче воно - not a big deal. Це скоріше сприяє здійсненню бажаного. Навіщо витрачатись на емоції, якщо ту саму енергію можна перетворити на чіткі зважування 'за' і 'проти'? Так простіше і так просто правильно.

Але є й мінуси: ніколи не можу по-справжньому оцінити власні здобутки. Мені просто пофіг.

Та зараз думаю про все на світі і слухаю сумні пісеньки.

Боже, як же в дитинстві було все просто!! Купили смачну цукерку - радієш. Нашкодила і насварили - плачеш. Пам'ятаю, мене через мої бешкетування називали батьки 'шкодницею'. А мені кожна така назва вартувала дійсно тяжких докорів сумління.

Але я не тільки кажу про раннє дитинство. А пару років назад? Купили новий телефон=місяць радощів. Скачала крутий альбом=пару тижнів слухання і кайфу. Закохалась в однокласника=ну може пару тижнів радості та тяжкої думки про своє 'надто швидке дорослішання'. Купили обновку - носиш, радієш. Заборонили щось - засмутилась. Все просто.

А зараз що?..

Трапилось щось - а ти не знаєш, радіти тобі чи ні, бо ніколи немає гарантії, що не станеться за секунду щось новіше і більше. Боїшся радіти завчасно, але одночасно вже й вмієш стримувати душевний біль. Вмієш "закритись", щоб ніхто не побачив справжню тебе. Обдумуєш кожен крок наперед, будуєш складні та заплутані схеми, словом, не даєш собі жити.

А я й не знаю що з цього всього. Я не встигаю зупинитись в шаленій погоні за чимсь. "Поспіши" - з усіх вуст лунає. Пффф, так а сенс є в цьому? Як колись писали в моєму улюбленому журналі, чи там, що слухати музику треба менше, бо не тільки для здоров'я менш шкідливо, а ще раптом ви банально не почуєте комплімент у вашу сторону. Тоді я подумала: 'Ага, комплімент. У наш час.' А зараз я розумію усю метафоричність тої думки.

Чувак, поради якого використала в пості 'Про день моєї мрії', написав одним пунктом таке:
Create a habit of looking at things for ONE MORE SECOND. Spend one more second before taking an important decision. Delay something. Slow it down a little.

От задумалась я. Адже мені більше ніколи не буде 8 років. Мені вже ніколи не буде 15. Я ніколи не стану такою самою, та навіть саме оцю конкретну мить мого писання вже не повернути. (Ти диви, відчуття, як ніби вдало інвестувала свої кошти:))
І що я зроблю?
Ні, жаліти ні про що не можна. Про це ще сам Роббі Вільямс співав, і співає досі. Але й бунтувати і розкидуватись на всі боки високими фразочками охоти нема.

Я от дивлюсь на батьків з їх діточками(вони буквально налетіли у мій мікрорайон, чи то завжди їх така купа була?). Мабуть вони теж відчувають оте 'вдале інвестування' у своїх дітях?
Може сенс життя - вдосконалитись настільки, щоб власне наступне маленьке 'ти' задовольнило тебе по максимуму? Хмммм

Published with Blogger-droid v1.6.7

Про все

Я й не знаю, з чого почати, про що говорити, і чим закінчити.

Мабуть це був найбільш емоційний та непередбачуваний тиждень за все життя. І так приємно про це згадувати. Зараз ще продовжуються у нас ці нескінченні статуси про якісь наші вигадані мульки. А все тому, що ми скучаємо по тому часу. Щиро і сильно. Але в той же час розуміємо, що it's never gonna be the same again. і що треба потроху йти далі. Та щось тримає і так кортить чомусь думати тільки про той дивний і веселий тиждень в Ялті.

Приємно дивує те, який крутий склад команди був. Всі різні, але такі начебто й однакові, коли доходить до веселощів і казіння! Навіть не знаю, емоції нахлинають і не маю що писати. Таке рідко трапляється. Ще дуже хочеться реюніон. Щоб у червні, після всього, зустрітись і … там видно будеJ

Ой. ну то таке.

Щось у мене таке відчуття дивне, що надто вже швидко летить час. Боюсь, не встигну зрозуміти, як здам все те ЗЛО і буду насолоджуватись життям. Більше ніж впевнена, що так швидко все і відбудеться. От же ж і настрій, просто мед!

Та маю в дечому і зізнатись! Трохи, а насправді дуже, встигла заскучати за всіма. Завтра так хочеться всіх побачити, відчути це секундне  почуття незручності і одразу з головою вскочити у сміх. Жах, як згадаю, що нашому класу всього нещасний місяць вчитись разом. І я не буду кожного дня бачити кожного з вас? І не буде з ким згадати виключно наші історії? Ну от що за фігня? Вирішено: напишу пост про клас, блище до кінця травня.

Щодо тематичних постів «на замовлення»(на власне замовлення, так доречніше): Подумую ще колись писати про окремих людей. О, може якесь інтерв’ю чи щось на зразок кумедної біографії. Коротше, планів, як в Наполеона. А шо такоє?

Не маю час писати більше, та й коли чесно - ліньки, плюс не хочеться відкривати всі карти – це про події на олімпіаді. Має ж бути щось таке, що ми б згадували всі разом; щось таке винятково наше?!

От, але додаю відео одне, ну шейм, нічого не скажеш.

Там ще більше є, порийтесь якщо хочте.

ПС: планую відновити блог-батл, там були певні проблеми, так що зараз думаю наладитьсяJ

Подорож

20
Я сиджу в машині, скоро їдемо. Тільки зараз я зрозуміла, що вийшла з дому і повернусь тільки за тиждень. Моторошно.
Ще сміялась з кількості сумкенцій. Думаю, що стану знаменитою як людина, котра завжди бере з собою більше, ніж потрібно, речей. На це можу тільки знизити плечима.

З обличчя не сходить дурнувата посмішка. Цікаво, а воно варте того? Сподіваюсь, що так.

А тепер я вже в потязі. Знаєте, а тут чудово. Просто чудово. Відчуття, ніби тебе відпустили всі проблеми та переживання. Ух, як хочеться побунтувати. З чого б почати? Для початку хоч посплю. А вам скажу: починаю трохи жаліти, що не буду жити зі всіма. Бо жаль якось. А ще хтілось би не заснути з телефоном і айподом на мені. Я ж параноїк, а потяг то для мене "рай" взагалі.
Я рада. Рада, що отак відпочину. Кайф же! Перестану себе переконувати і, може, посплю? Варто було б.
Тоді до завтра.

Забула чашку та кип'ятильник. Зате чаю та цукру повно.

21

Прибули на вокзал в Сімферополь. Вже їдемо в мікроавтобусі до Ялти. "К морю!" Нє, ну а що?
Настрій все краще і краще!! Ух, музичка в поміч.

Багато чого вже відбулось тут у нас. Майже вперше в житті я щиро плакала від сміху, я ним давилась навіть! Чудесно!
А ще думала, напишу "і от мої чотири стіни, де буду жити". А де там? Будуть чотири, та авжеж не мої.

22

Я не маю навіть змоги писати, не те що часу якогось. Ох, суцільна втома. Масажу мені, масажу!!!!
Що розказать? Думок в мене купа, навіть не знаю, чи встигну за весь час написати. Але я, як губка, вбираю в себе купу інформації, про яку неодмінно ще згадаю не раз.
Наприклад, повітря. Часто в Києві милуюсь повітрям, ну от зараз ще й така пора, що повітря так і зачаровує. Але київське повітря не можна і порівняти з ялтинським! Це щось надто вже смачне!

23

Я свинюка. Два дні назад було день народження друга, а я тільки що згадала. Слів від досади нема.
Новий день, а я не маю часу навіть опублікувати це. Ну, чекайте, ще трохи. І самій ще трохи б почекати і все буде. Needtobreathe в поміч. Ха! Щойно згадала, що маю секретну зброю. Хм, а чудова ж перспективка, ммм?(тут я мала на увазі мій плейлист Encouraging - дописано 24го)
Ну все, буду далі нервувати перед другим туром.
+вчора згадала, як сильно за всіма скучаю. Пообнімать би їх!!!!!! Брр, треба тримати емоції в собі. Важкуватенько, та рано розклеюватись.

24

Вже все. Не мала часу написати раніше, та вже все. Закінчились мої муки. Тепер від мене абсолютно нічогісінько не залежить.
Говорити не можу, хочу спати. Ходити більше теж не можу. Лежу тряпочкою, ніяка. Залишилось пару днів і буду вже в Києві. Не хочу туди, бо тут круто!!

Published with Blogger-droid v1.6.7

Про розчарування, різномаїття зовнішностей в Києві та божевілля дівчаток.

Починаю писати цей пост на уроці:D

Хотіла би написати трохи про розчарування.
Прошу вибачення у тих, хто сподівався тут порадіти, чи (жах який) посміятись.

Згадайте чи уявіть таку ситуацію: по радіо впевнено передали, що сьогодні буде дощ. Ви вкинули до сумки парасольку, ну а може ще й одежу до дощового настрою підібрали. А тут бац! і ні краплинки за весь день.
Чи (багато з вас це зрозуміють) написали ви конспект, ну скажімо з історії. Ще ж пожертували своїм сном чи ще якимись важливими речами. А вчитель вас взяв і не спитав! Всьо, дарма писали.
Або от сподівались ви влітку поїхати на дуже хороший відпочинок. Ну буквально думали про це кожну хвилину, вже й напланували багацько. А тут... от вийшло не так, як гадалось.

Ну безліч ж є подібних ситуацій, коли надії себе не виправдовують. А що ж тоді робити? На якийсь час суцільна безвихідь та :( на обличчі.

Та це такі мізерні деталі, про які потроху і забуваєш. Ну що з того, що от колись написав довжелезну шпору, і не зміг скористатись? Чи взагалі тебе запалили. - Нічого. Тільки згадати колись і посміятись чи просто легенько посміхнутись можна.
Але є ще такі розчарування, від яких оте :( залишається на дійсно дуже довго. Це коли ти переоцінюєш рівень стосунків з деякими людьми. А ще гірше, коли це ваші близькі друзі. Ну якщо це родичі, то й взагалі може дійти до образи.
Розчарування в людях - то страшне. То коли замість активно брати участь в розмові з ним ти не припиняєш собі повторювати: "Як раніше я цього не помічала?". А головне, що й порадитись нема з ким. Виходить, ви знайшли спільну мову, а потім через якийсь час, що - ви знову загубили її? Найсумніше - це як боляче і пусто буває від таких розчарувань.


Але от я пишу далі. Насправді я приготувала сюрприз: зараз все-таки напишу приємненьке!!
Один з моіїх ньюйоркських міфів - це що там велике розмаїття зовнішностей на вулиці. Але от що я помітила: вже на будь-якій площі нашого міста можна помітити щось схоже. І це круто. Не тому, що можна втикати три години на різних чуваків.Чи що буде чим зайнятись, сидячи в людних місцях, ну щоб врятувати себе від нудьги. Це тому круто, що у вас цілковито звільняються руки виглядати так, як ВАМ того захочеться. А хоч мішка на голову натяни. Чи голим ходи. Моя бабуся мабуть дуже дивується з теперішньої 'моди'. А "унікумам" просто в кайф. І правильно.


Додаю відео з шоу American Idol, Адам Ламберт співає пісню Feeling good. Я от не знаю, чи варто такі штуки коментувать. Ну те, як він співає залишу для вас:).
Ви уявляєте, скільки дівчаток ображені за те, що він гей? Хоча, якщо задуматись, цій масі (куди мене варто було б занести, але вікова категорія мабуть трохи не та) абсолютно байдуже, що саме то за людина. Дівчатка божеволіють від картинки, від створеного образу. Секунда - і вони ладні на все заради якогось смазливого хлопчика, котрого побачили по телику. Насправді сумне це божевілля, бо несправедливо так обманювати цю 'масу'. Та що ж ми зміним? Зовсім ні краплі.
Можна тільки на короткий час подивуватись таким діапазоном голосу, як у Ламберта.
А ще можна поржать з його зовнішності:D
ну ок, ок, не буду

ПС: а зараз все змініть на краще

Published with Blogger-droid v1.6.7

Blog Battle: Про взуття

повітря


Ну і що писати, а?


Взагалі дуже дівчача тема, ну як на мене. Та чомусь пару днів в голові рівно 0 слів. Хм.


Взуття обов'язково має бути зручним. Саме значення це передбачує.


Блін, Артем мабуть має що писать.
(Дивіться всі, ось так я ламаюсь:))


Ну ок. Я особисто люблю мартенси. А ви знаєте, що перші пару днів в нових мартенсах відчуваєш себе наче на двох міні-батутах? Так круто. І взагалі, я надаю їм перевагу за зручність та практичність. Мокро, брудно? Пофіг. Холодно? ПОФІГ! Ще й чудовий вибір: від класичних до лакових і з гострим носком. Як на мене- те що треба.


Я маю стільки чого вам розказати! Так-так!! Тіки що якийсь лох ледве мене своєю машиною не задавив.
А ще я маю чудовий настрій.
Плюс осього переді мною в черзі стоїть мама з дочкою, миловидною такою. Але, блін, яке ж воно розбещене! Бідненька матуся їй вже не знає, що давати: то йогурт, то цяцю, то ще щось. А та тільки гасає повсюди і завдає клопоту. Дорогі майбутні і вже батьки! Будь ласка, витратіть часу на правильне виховання своїх дитинчат. Хочу написати "Бо ...", та як на мене це занадто звична штука, щоб вам її пояснювати.
А ще вчора, їхала ввечері в маршрутці на свому "улюбленому" місці і отаке побачила!

Була мені причина полибитись трішки. 

До речі, ви пробували сьогодні повітря на смак? Таке нейвірно солодке і п'янке, що хочеться в нього закохатись. Ні краплинки не холодно, тільки м'яко і приємно. Таке повітря, щоб ви знали, добряче стимулює усі процеси вашого мислення!! Так що підіть і спробуйте його, поки час ще є.




От тепер попишу про взуття.

Цікаво, так? Я от люблю роздивлятись чуже взуття в метро. (Мабуть багато-хто цим страждає.) Але ні в якому разі не з осудом. Просто так цікавіше їхати:)
 Ну що ще написати? Зі взуттям в мене відносини хороші, але не страшенно сильно розвинуті. Ну як з не надто далеким родичем. Одного разу мені навіть наснилась пара босоніжок, дуже чітко я їх побачила і запам’ятала. Але, на жаль, не змогла ніде в реальності знайти навіть схоже щось. Чесно кажу, шукала довго і нудно. Але безуспішно.
Але на от що наткнулась поки шукала: 

От прикольно в таких походить, правда? Самі легкість та комфорт!)

Уже набридло писати, так що дякую за увагу. Артемський:) пост осього.

Published with Blogger-droid v1.6.7

Не думаю

Я хочу написати пост про кожного з вас і усіх водночас. Щоб от ти прочитав це, зупинився на одну мить, набрав повітря в груди і задумався. Я хочу, щоб читаючи це ти щиро посміхнувся. Щоб ти згадав про тих, кого дарма призабув. Я бажаю, щоб хоч якісь мої слова тебе змінили на краще. Так, ти - довершена особистість, але варто трішечки ще вдосконалитись. Я була б безмежно рада, якби цей пост наштовхнув би тебе на подвиг, хоч самий мізерний. Чудово, якщо саме ці слова стануть мотивацією до здійснення твоєї давньої бажаної мрії.
Кожен день тисячі причин вищесказаного трапляються в нашому житті. В маршрутці, на роботі, в школі, на курсах, з друзями. Якщо шукаєш знаки, знайдеш їх повсюди. Справедливо й навпаки: коли не хочеш чогось, будеш до самого кінця вперто ігнорувати приховані спонукання.


Я сіла і пишу "в захльоб". Я хочу, страшенно хочу... чогось. Чого саме - не знаю, та хіба важливо?


Навіть в шаленій рутині можна зупинитись. Хвилька для себе - невже так багато? Просто щоб поглянути на світ інакше.

Перестань постійно критикувати всіх навколо. Зупинись і подивись з іншого боку: ти ж ніколи не знаєш справжніх чужих намірів.
Відмовся від якоїсь своєї звички, яка давно тебе дратувала. Якщо ж так, то нащо витрачатись на негатив? Легше раз і назавжди покінчити з тою штукою. Ти не думай як і чому, ти спробуй.
Забудь про минулі негаразди. Їх в тебе така велика купа, так нащо напружуватись, щоб утримати всі в пам'яті? Краще зроби так з тим, що тебе розслаблює і смішить. З тим, що нагадує тобі про дорогих людей.
Досить вже бути таким егоїстом. Проходиш мимо когось з видом королівської особи? "Good for you"?! Невже не розумієш, що звичайна, може маленька, але відверта розмова здатна на так багато? А ти спробуй, а то ризикуєш так ніколи і не пізнати тієї посмішки у відповідь.
Зроби щось нове. Подумай інакше. Встановлюй рекорди в досі незнайомому. Змінись.
Та хоча б посміхнись на одненький раз більше, ніж звичайно.
Обніми друга. Пригорнись до батьків. Поцілуй близьку людину.
Важко?
Не думаю.

Published with Blogger-droid v1.6.7

Виключно дівчачий пост

Зовсім, як в цьому відео вище, хочеться повеселитись і трішки збожеволіти!

Подивіться його - стільки є коментарів, але не слід забувати, що це було знято в 1983 році!!! Звичайно ж, зараз все для нас не так. Окрім цієї шаленої виключно дівчачої жаги до веселощів!

От візьмемо дєвішніки(дівич-вечори). Ну коли, скажіть, дівчата, ви були на нудному дєвішніку? 

Завжди є якісь 

скакання, 

пищання, 

сентиментальності, 

 перегляд фільму,

                     

обжиралівка

чимсь 

смачненьким,

  примірка усього що є,          

  обговорення усіх 
 останніх новин і пліток, 

 теревені про хлопців
 (БАГАЦЬКО),

сміх, 

гучна музика,

фарбування,  

 якісь косметичні 
процедури 
для себе коханих,  




відверті розмови про наше особисте, якісь безглузді вибрики, словом, все те, що потім можна згадати і при цьому посміхнутись. Найголовніше - це зручно вмоститись. А далі все буде як треба. Зазвичай не помічаєш плину часу. Ось хочу створити щось подібне - віртуальний дєвішнік. Так що, дівчатка, вміщуйтесь зручненько;)

 Зробити собі коханій вихідний - це те, що нам необхідно час від часу. І кожна наодинці робить те, що заманеться! Я, наприклад, люблю натягнути зручну одежу: нетугі лосини, огромну сорочку чи світер, чи футболку, теплі шкарпетки(ну це зараз, бо зима). Волосся заколюю, рукава закочую, навушники великі натягую і все готово до справжнього кайфування вдома! Для мене ознакою того, що в мене все ок і фізично, і морально - це те, танцюю я чи ні, коли сама вдома. Якщо все гаразд, то, залежно від настрою, співаю і танцюю щось сумне або веселе. Потім виснажена роблю, що далі треба, але з таким кайфом! Дуже рідко можу навіть сама до себе щось сказати. Але ні в якому разі не захоплююсь надто. 
  

Займаємось нігтями, чи наприклад усілякі маски для обличчя робимо самі зазвичай. Але приємніше це робити з подругою. І веселіше, і зручніше. А при цьому стільки часу з’являється потеревенити! Про того хлопця, який отаке написав! Чи про того, який отаке зробив. Чи про ту дівчину, оту дурепу, яка одягається як справжня ... і ще й щось пихато висказує! А ще є багато "А ти чула ...?" чи "А знаєш, що тепер ...". "Що?! Він тепер з нею зустрічається?!! От дурний, вона йому зовсім не підходить..." і таке інше.

Всі розуміють, що так було, є і буде!

 Ясна річ, що дівчата одна з одною говорять про хлопців. Ну от про того, вище, поговорити, дівчатка, не хочете?;) Ну, дійсно, що ж тут говорити-то?! І так все ясно)))

І ще одне. Потім, зранку, так приємно прокидатись, згадувати, як ви вчора круто відірвались. Потроху почати пригадувати те, про що півночі балякали. Тобто тих:) Посміятись ще з того. Це все так тривіально, що аж писати таке соромно. Всі ми це прекрасно розуміємо, бо дівчата дівчат розуміють саме так!

Знаєте, дівчата, все що я хотіла написати тут - це те, що у дівчаток, дівчат, жінок, бабусь - у нас всіх є цей дивний зв’язок і чудове розуміння. Легше стає, коли поруч "одна з нас" - бо одразу знаєш, що тебе зрозуміють. В будь-якій ситуації. А хоч це дві подруги, мама й дочка, учениця і вчителька, дві жінки в черзі, ведуча і гостя і т.д. Я не можу не сказати, що цим іноді користуються проти нас. Ті самі, кому ми довірились, бо вони "одні з нас", - ті взяли і зрадили тебе. З хлопцями так не буде. І взагалі, нащо тоді все, що ми робимо, якщо будуть поруч самі дівчата тільки?!   Та що вам пояснювати - ви самі все розумієте.

Так от, все що я хочу сказати, дівчата.... Кожна з нас - унікальна і чудова в чомусь своєму. І кожна сама знає, як їй жити далі. Кожна має свої унікальні звички та вподобання. Але як же просто та легко нам стає розмовляти з дівчатами, хоч якими різними ми не були б. І от саме за це я люблю вас. За цю невимушену легкість і за відсутність потреби пояснювати все по триста разів. За ті надто інформаційні невербальні повідомлення! За всю цю турботу і допомогу. За наш невимушений сміх та власні жарти. І так буде завжди!)

 Якщо закортіло зробить дівич-вечір, то от вам ідейки;)

Blog Battle: Історія про те, як я робила щось буденне і задумалась про глобальне.

Я починаю писати цей пост, і не знаю чим він закінчиться. Та я навіть не знаю про що саме він буде. Тим цікавіше. Єдине, це я хочу щоб тут було трохи вигадки. Ну побачимо.

Їду я собі в метро - нічого буденнішого не придумаєш. На годиннику чи то четверта, чи то вже п'ята. У вагоні не надто тісно, мені поталанило і я опинилась у досить зручному місці. Стою собі, нікого не чіпаю, слухаю музику, починаю потрохи уповільнювати всі думки і невідомим способом починаю релаксувати. В голові часом проявляються картинки сьогоднішнього дня, чиїсь слова, мої найрізноманітніші думки знову вимальовуються в голові. Іноді вони мене заносять так далеко, що якби можна було таким чином мандрувати, то я би опинилась у космосі! Ось тільки-тільки я думаю про панянку переді мною, аж раптом я вже роздумую про сенс кольору її сумки, наприклад. Чи он тільки що я розфасовувала усі плани на вечір, як раз - і я вже думаю про такий самий вечір через 20 років. Чудово - значить, я отак весь час - починаю думати про шкарпетки і закінчую долею людства? То це зі мною щось не так? Дивно.
Отож я собі їду. Аж раптом я задумалась про не надто мені звичне по масштабу: а що якщо дійсно все на світі давно сплановано? Навіть оці мої слова я мала написати, а потім і опублікувати з самого початку. Я в це вірю: все давно вже сплановане. Але це ні краплини не значить, що людина не має нічого робити далі з своїм життям, типу "Нашо щось робить, якщо все продумано". А ось і ні. Ми маємо намагатись щось перевернути, маємо прагнути змінити світ і себе на краще! У цьому сенс самовдосконалення і життя далі. Навіяні думки про один загальний план усього були фільмом "Adjustment bureau". 

Фільм дивилась вчора з подругами. Не знаю, чи то їх чудова компанія, чи мій настрій, але мені все дуже-дуже сподобалось. А фільм чомусь нагадав Початок. Звичайно ж, він не такий досконалий як той, але мені було цікаво, смішно, страхітно - значить все якнайкраще!

 Знаєте, коли я була мала, ну років так з 6 чи 8, не пам'ятаю точно. Так от, була в мене одна причина дійсно добряче поплакати і пожалкувати. Я задумувалась про те, що буде з моїми рідними після смерті. І от ця невизначеність, пустота, усвідомлення того, що життя закінчене і ніколи все не буде так, як раніше, - це спричиняло в мене такий величезний відчай, смуток та шалене небажання того. І от я починала дуже сильно плакати, мабуть через страх. Потім якось намагалась перемикнутись на щось інше.

Я взагалі  ще та боягузка. Часто трапляється таке, що от ні з того, ні з сього починаю думати про якісь жахи і сама на себе наганяю величезний страх. Наприклад, коли йду по вулиці, ну майже завжди, думаю що якісь дядьки-перехожі - то маніяки. Чи коли засинаю можу почати думати про те, що хтось вдерся в квартиру. Або коли приходжу додому, в навушниках, ліфтом приїжджаю на площадку, то зазвичай дуже оглядаюсь, бо здається, що зара на мене накинуться грабіжники і злодії, словом, всі на світі. Я завжди ці речі в уяві перебільшую. Коли я вдома одна і ніде не грає музика, чи хоч щось там не гуде, то одразу стає страшно. Я думаю, саме через це в мене пунктик, що я майже постійно слухаю музику. Навіть зараз. Мабуть мені так спокійніше, і думки зайняті чимсь іншим, ніж усі поганці світу.


До речі, найбільше страхіття мого дитинства(окрім ліфтів, безумовно. і ще загубитись боялась. і незнайомців. і собак, коли ті дуже гавкають. і темноти) коротше, найстрашніший фільм мого дитинства - це Обитель зла, самий перший.

Моя сестра в когось взяла тоді відеокасету і вмостилась зі мною те діло дивитись(знайшла, блін, компанію для ужастіка!). Причому, от що вона хотіла? Ну, якщо чесно, думаю вона зі мною те хотіла дивитись, щоб самій не так стрьомно було. Так от, я пам’ятаю той шок від перегляду, причому фільм я так і недодивилась. Точно не згадаю, скільки днів я не могла тоді прийти в себе. Я навіть тої відеокасети стрємалась. Але на днях я вирішила перебороти той мій давній страх і передивитись кадри ще раз. Знайшла на youtube оцей кліп, з жахом на обличчі переглянула. І що ви думаєте? Знову не могла заснути! Ну от не створена я для фільмів жаху. Мені, знаєте, і своїх домислів вистачає, щоб зашугатись.

Ну, оце й все. Читайте пост Артема на цю саму тему тут.

Published with Blogger-droid v1.6.7

Зовсім трошки про feedback

Сіла писати, а нема про що.
Щодо опитування отого зліва. Я так зрозуміла, у мене є 10 постійних читачів. Це мене радує:) Потім двоє випадково на блог натрапили, семеро час від часу почитують звідси дещо. А інші мабуть просто провтикали, що там зліва взагалі було. Писати є для кого, це круто! Ви так іноді поглядайте на те місце, може нове щось буду питать.

Була парочка зауважень від читачиків, що їм, бачте, читать влом і довго. Буду старатись писати поменше. Або розбавлятиму все це діло фотками з відео. Хоча, сильно обмежуватись не буду - бо тоді пост вийде невідвертим.

Ще що хтіла написать - я ж ще досить давно вдосконалила процес коментування! Можна залишати навіть анонімні коментарі. Єдине, це що я не зняла того підтвердження введенням рендомного коду з картинки. Так що, будьте ласкаві, кажіть, як маєте що сказати!

І останнє. Я розумію, що далі стає складніше писати, бо менше людей читають це все діло. А може й ні. Словом, я продовжуватиму, але в думках є одне бажання. Хочеться перестати сповіщати про кожен пост через посилання в контакті. Думаю скоро так і зроблю. Залишу одне посилання в статусі чи десь там, а хай хто хоче - той і читає. Пишу я досить з однаковими інтервалами - десь разів два-три на тиждень. Це включає в себе і обов’язкові блог-батльські пости по суботам. Так що скоро я це діло припиню. Сповіщу коли саме.
Отож це все на зараз.

До речі, дівчачий пост вже запланований  -  blogger його сам без мого кліку опублікує 7 березня о 18-00. Отепер вже все.

Про фобії, підтримку та пару слів про Гагу

Нарешті я можу писати про те, що хочу. Ніхто мені не задає тем(я в тому числі). От просто сіла і пишу про те, що в голові. Власне, блог для цього і створювався.
Маю на столі каледарик з Мілану і на місяць березень там отаке:


І от я собі подумала. Що, якщо уявити цю картину перед собою по-реальному?.. От ти - на сцені. Величезна кількість людей(я не вмію так приблизно визначати кількість) дивиться на тебе і чогось чекає. Поки ти повільно і боязко, але впевнено, набираєш в себе якнайбільше повітря, у твою голову лізуть різноманітні думки. Я себе уявляю на цьому місці і ось що з'являється в голові: а от що там за люди, от хоча б на балконі третього ярусу, ложа, ну наприклад, десята? Там може бути мій друг. Або отам в партері сидить людина, котра мене давно знає. А ще отой чолов'яга, що підвівся, бо не бачить, може вперше на подібному присутній. Безліч думок і я - в центрі уваги. Насправді, це досить дієве випробування для особистості. Знаєте такі висловлювання на кшталт "Якщо хочете найбільше дізнатись про людину, роздратуйте її." або ж "I've learned that you can tell a lot about a person by the way (s)he handles these three things: a rainy day, lost luggage, and tangled Christmas tree lights." (Maya Angelou).  Я вважаю, так само легко можна сказати "дайте їй цю картинку і хай уявить себе на сцені". Так от. Після того, як я набрала в себе підбадьорюючого повітря, я... розгублююсь. Не знаю, на як довго, але мені стає страшно. Всі нормальні думки пропали, тіло заніміло. Пауза затягується, я в розпачі. Ооооой!! От саме тут настає момент, коли я знаходжу вихід і беру ситуацію в свої руки. Потрохи, уривками, бачу близьких людей в уяві і згадую їх підбадьорювання. І мені, от диво!, стає легше. Я починаю тверезо оцінювати ситуацію; ще мить - і проблема вирішена! Я роблю свою справу, словом, все йде, як треба. Так, як я сама почала говорити про страхи, хочу цю тему трішки продовжити. Почну одразу! Моя найбільша фобія, отак не задумуючись, - це бути поміченою власною дитиною в нетверезому стані. Я рада, бо поки що це нереально, але ж свідомо готую себе до моменту, коли буду вберігать себе від подібного. Не хочу довго розмусолювати. Мають бути цілком зрозумілими мотиви цього мого страху.
Пару годин назад була складна штука. І хоч, здається, лексики вже було більше достатнього на сьогодні, я все ж продовжу далі писати. Було все: від страшенного гуркоту серця(здавалось, що люди навколо помічали, як часто воно билось) і до абсолютної втоми і незмоги і два слова зв’язати після закінчення штуки.
 Перша ситуація у нас, уявляєте, була про блоги. Питали, чи пишете ви блог, нащо це взагалі і т.п. І всі 8 з 9 учасників відповіли, що блог не ведуть. А потім деякі з них додали свої роздуми щодо мотивів ведення блогу. Хтось казав, що блог ведуть самотні люди. Чи ті, в кого проблеми у спілкуванні в реальному житті. Один сказав, що в блозі жалієшся на своїх батьків і що він боїться, щоб таке не прочитали його батьки. Інший додав що в блозі весь час кажеш яка нудна школа чи щось таке. Одна висловила думку, що записи у щоденнику - це щось її дуже особисте, і вона не хоче ні з ким ділитись цим. ЙОЛКИПАЛКИ! Такі різні емоції були в мені!!! Особливо, коли казали, що блог заводять ті, в кого якісь проблеми. Які це такі проблеми, а? Дурня якась.
Ну, я остання була і сказала, що вже місяць пишу блог(зі святечком:). І що мені це подобається. І що є й негативні сторони, але є й явні переваги. Потім сказала, що справляюсь з різними challenges тут, наприклад, написати хлопчачий пост. Один хлопчик, якого я знаю ще з минулого року, дуже різко на це відреагував. Тю.
Коротше, відбулось ще одне самоствердження щодо того, вести це діло далі чи ні. Вестиму!
А ще я не можу не написати про те, яку підтримку я відчула від моїх близьких. Оце вранішнє "На хр*на воно тобі треба?!" і потім ці знаки і повітряні поцілунки від абсолютно різних людей... це тримає мене, як ніщо інше! Все, що я хочу сказати, це що не важливо, як ваші стосунки називаються, чи цілуєтесь ви з цією людиною в щоку коли вітаєтесь чи ні. Важливо тільки те, як вона до вас ставиться от в таких от ситуаціях. Коли вам потрібна допомога навіть у вигляді найменшого прояву безцінної і щирої підтримки. Оце невербальне пару-секундне спілкування, чи найміцніші обійми, чи найсправжніша посмішка. На себе ніколи не можна покладатись в усьому. Тому спасибі вам велике, за те, що завжди підтримаєте мене, що б там не сталось!


На останок хочу викласти новий кліп Гаги. Ну, пару слів про нього накалякаю. Кгем, чесно, кадри народження нею не пойми чого досить-таки противно вразили. Оці штуки на їх плечах і обличчях в перші секунди лякали, потім я звикла, а потім почала взагалі дивуватись: "А як ото їх зробили?..". А ще танці - ну, тут їй з балетом немає рівних! А загалом: вражаюче, по-новому, стрьомно і незрозуміло. Як завжди, Гага, роби так і далі!