"Я тебе читаю"

Зараз кожен може кудись пописати так, щоб іншим це було доступно. Так само існує можливість легко зафоловити того, хто тобі цікавий. Чи настільки зручне і круте це блог-суспільство, яким воно здається на перший погляд?

Мікроблоги на вконтакті, твітері, фейсбуці, повноцінні блоги на блогері, живому журналі та вордпресі - це лиш дуже скорочений список місць, де себе можна виразити. Так що питання "Куди писати?" зникає, з'являється "Як вибрати, куди писати?". І це, як на мене, просто чудово. Коли ти не губишся з хорошою подругою лиш тому, що ви фоловите одна одну в твітері. Зовсім звично вже почути фразу: "Читав твій останній пост, тому не питатиму, як ся маєш, бо вже все знаю". Ти пишеш - щось розказуєш, тебе читають - сприймають інформацію. Це все виокремлюється у новий вид спілкування.

Звичайно, існують деякі негативні сторони активного блогінгу; це пов'язано з тим, що блогер насамперед привертає до себе увагу, що не завжди має хороші наслідки. Проте я вважаю, що плюсів від такого виду спілкування набагато більше, ніж мінусів.

Однак, незважаючи на зростаючу популярність мікро- і звичайних блогів, дуже багато людей досі записують свої думки у блокноти. І це теж абсолютно нормально. Якщо ви допускаєте опцію читання кимось іншим вашого письменництва, то справжні щоденники дарують вашим читачам відчуття унікальності та винятковості.

 

Писати чи не писати?

Читати чи не читати?

-Особистий вибір кожного.

Мені просто захотілось написати про те, який кайф приносить фраза "Я тебе читаю". Це ж те саме, що і "Я тобою цікавлюсь".

Блогери мають можливість впливати на своїх фоловерів. Читачі ж, у свою чергу, можуть компонувати і створювати гарну насичену картинку інформації, отриманої звідусіль. Кожен щось віддає і щось за це отримує - така стара стратегія. Але ми займаємось цим, допоки нам комфортно, а отже, - це чудово.

Дякую, що читаєте:)

Published with Blogger-droid v2.0.4

Про "Людину року"

Так сталося, що цього року я вирішила не ігнорувати своє іменне запрошення на двох на 16ту загальнонаціональну програму "Людина року". Отож зненацька я схопила подругу і ми з нею пішли смакувати усім тим дійством так, як треба. Я пишу ще по-свіжому, отож приготуйтесь до великої кількості соковитих подробиць і деталей.


Що ж, спочатку скажу два слова про те, як я готувалась до дійства: на ходу. І це дуже буквально. Ледь вийшовши з душу і глянувши на годинник, я трохи задумалась, яким чином мені було фізично можливо потрапити в центр за 15 хвилин. І, ясна річ, це все під гучний супровід моєї крикливої кицюні, яка ніяк досі не заспокоїться. Словом, я рада, що наряд придумала ще в універі - а то б прийшлось пропустити шматочок цього неперевершеного свята розкоші і помпезності.

Якимись незвичними у вечірніх сукнях ми були одна одній з одногрупницею. Але, все ж, з хвацьким запалом рушили змішуватись з найгарнішими і найкращими.



Люди. О, люди там були ну аж занадто різні і шокуючі. Мабуть, у мене досі очі відкриті на повну від подиву - і ще довго будуть такими. Спочатку нам було важко стримувати отой дівчачий рефлекс, котрий спрацьовує зазвичай, коли гортаєш журнал і когось впізнаєш чи висловлюєш своє захоплення/своє "фе" - і все це вголос. Так само і тут на автоматі:
"О, а це що за тітонька? Якась знайома така. І що вона на себе нап'ялила?"
"О, дивись, це ж Осадча!!"
"А ось оця от, ну як її..."  і так далі.
У найпишніших сукнях, з найтугішими корсетами, з найдовшими шлейфами, з найбільшими вирізами, на найвищих підборах, і - всі поруч.

Загалом було досить цікаво глянути на все це зсередини. Дійство саме по собі також досить цікаве. Перша частина не давала нудьгувати ні секунди, а от під час другої вже стала відчутна втома. Виступи усіляких там співаків не давали заснути. На кшталт Костянтина Ріттель-Кобилянського. Ульотний дядько, вперше в житті його побачила, а стільки емоцій спровокував, що навіть запам'ятався гарно. Або ще виступ Лободи. Чесно скажу, я чекала його, щоб гарно посміятись і познаходити фейлів. Але на великий подив, мені її виступ сподобався. Може то мене хтось причарував, та на фоні усього іншого, Лобода була дійсно нормальна. Не те що Камалія, у дуже дивному сценічному наряді, яка співала не менш дивні і навіть банальні речі. Я досі не визнаю Лободу як творчу особистість чи щось таке, але я просто щиро вдячна їй, що під час її виступу я була спокійною.

Що усе це мені дало?


Усвідомлюєш, що є люди, для кого усе це - реально професія: півдня наряджатись, півдня показувати себе людям. Розумієш, що існує якась велика прірва між тобою і ними, розміром з тонни пудри, помад різноманітних, рівного загару, якихось пліток та інтриг, дорогих авто і  секретної інформації про їх особисте життя.


Переді мною сидить тітонька з сережками, повністю засипаними гарними діамантами - чорними та білими; а я сиджу з сережками з дерева і знаєте що? Я цій тітонці симпатизую. Мені здалось, що вона мила. Яка мені різниця, мені ж з нею не пліткувати і не ходити разом на шопінг? Але все-таки приємно, що до тебе ставляться, як до нормальних людей, а не як до непотребу.

За весь вечір у мене був дуже хороший настрій і реально все подобалось. Що смішило, що дивувало, що радувало, що цікавило - але всі ці емоції були зі знаком "+". І на мить я задумалась: мабуть, добре, що я не пристосована до усієї такої тусні. Інакше б я пізнала усю ту грандіозну розкіш купи бруду, яку так старанно приховують.




П.С.: Просто не можу вам не показати цих красенів.

А ось цей на Кузю схожий:

 

Усім дякую! :)

Published with Blogger-droid v2.0.4

Про думку інших

Хоч останні декілька днів я намагалась написати щось, а воно все не клеїлось, сказати мені є що. Чогось зненацька я зупинилась і запитала себе - а чого ж дійсно я не можу написати все, як є? Який сенс у тому, що ніяк не можу підібрати слова для "вдалої цілісної картинки" поста? Та ніякого. От візьму зараз і напишу Все, що на думці.


Насамперед, вважаю, що така от стратегія - говорити лиш те, що думаєш, і особливо не паритись - найкраща і найправильніша. Ніхто не передбачає якихось перебільшень - етикет та раціональну подачу інформації ще не відміняли. Однак, якщо бачиш, що людина інакше не розуміє - скажи прямо, у чому там проблема. Я не кажу що це веде до унеможливлення геть усіх конфліктів на світі, але принаймні і вам, і вашому оточенню стане вкрай комфортніше.


От мені казали, мовляв, що я правильно все написала, але лиш забула врахувати, що подібні речі писати не можна. Ну що це таке? Я пишу, що думаю, і роблю це виключно для себе. Повірите чи ні, але одразу, як закінчу цей пост, мені стане легко і взагалі чудово. А як опублікую - відчується друга хвиля розслабляючого приємного задоволення. Я веду блог, слава Богу, вже довгенько. І за цей час встигла помітити, що мені це дуже в кайф. Тому робитиму так, допоки вважатиму це за потрібне. So stick around;)

Давайте пограємось.

Спробуйте зараз абсолютно серйозно порахувати усіх-усіх людей, котрі коли-небудь вас бачили, знали, чи з вами говорили. Так, це майже напевно неможливо, але витратіть на це хоч якусь кількість свого часу. Це не так вже й складно.
А тепер припускаємо, що у кожного представника цієї групи існує сформована чітка думка про вас, вашу зовнішність, ваш характер, чи про що-небудь інше ваше.
І от тепер питання: А чи є взагалі сенс перейматись за те, що хтось про вас сказав чи подумав?
Сьогодні я спіймала себе на думці, що не пам'ятаю геть анічого з того, що мене так тривожило лиш пару років назад. Абсолютно очевидно, що і те, що схвилює мене сьогодні, завтра я забуду. Чому б тоді не звертати увагу на те, що дійсно має значення? Замість нав'язувати на себе ще більше переживань та проблем, радше знайти інші, дійсно важливі, справи.



І ще трохи. Про те, що всі ми - малі діти. Зі своїми безпричинними примхами і насолодами, невмотивованими страхами, несправжніми прикметами і схемами, на кшталт "власної системи везіння". Щодня ми граємось: коли разом з кимось, а коли - іншими людьми. І насправді це абсолютно нормально, а часом навіть і необхідно. Головне лиш - знати міру у своїх іграх.

Дякую!

Published with Blogger-droid v2.0.4

Пост-відповідь

Розцінюйте цей пост як мій коментар до відгуків на пост Про мехмат та інші дивацтва.

Почну з того, що мене трохи здивувала уся та буря фідбеку, що здійнялась. Чесно кажучи, я такого не очікувала, для мене то був звичайний собі черговий пост. Та все ж, маємо, що маємо, і насправді мені приємно, що лічильник переглядів блогу так високо стрибнув. Дякую!

Перейду одразу до суті. Мене також здивувало, що були люди, які не зрозуміли того, що я намагалась сказати у своєму пості. Основною його думкою було захоплення тим, наскільки різні люди на нашому факультеті. І так, кожна людина у світі по-своєму унікальна, але в підкресленні того, що саме на нашому факультеті всі винятково унікальні (що в якомусь сенсі є майже неможливим), і полягало вираження того самого захоплення. І, звичайно ж, я ніяким чином не виділяла себе з-поміж усіх мехматівців. І не намагалась когось висміяти. Якщо мої слова когось образили, то прошу вибачення. Це ні в якому разі не було моєю метою; тим більше виділення когось одного вже по сенсу не лізе: адже я ж підкреслюю, що кожен унікальний.

Хочу ще висловитись і щодо того, яким чином виражалась анонімна негативна реакція. Навіть не будемо зараз звертати увагу на те, що ви могли неправильно зрозуміти мої слова - що й сталось. Нехай вам не сподобалось щось в моєму пості. Ви висловлюєте це анонімним коментарем, де скоріше кидаєтесь лайками, ніж показуєте, що конкретно і чому вам не подобається. Хай навіть і так. Але ж це блог, тут є певні правила. Ніхто не заставляє вас його читати: це виключно ваше право. І якщо вам що-небудь тут не подобається - то просто його не читайте. І конкретно в моєму випадку, коли для мене блог є дійсно дуже важливим, ви своїми коментарями просто нагадили мені в душу. До того ж спричинили купу негативних ситуацій не тільки для мене. Якщо маєте, що сказати без лайок і по темі: будь ласка, пишіть мені на електронну пошту, себто не анонімно, я вам обов'язково відповім.


І додам про коментарі людей, котрі підписувались своїми іменами: дуже вам усім дякую! Я рада, що вам сподобалось. Особливо було приємно читати коментарі людей, з котрими я не знайома.


Насправді усі ті суперечки в коментарях показали, що мехматівцям реально важливі факультетські справи і взагалі все, що пов'язано з мехматом. Це не може не радувати.


Дякую за увагу!

Про мехмат та інші дивацтва

На моєму факультеті усі дуже дивні, навіть трошки "звихнуті", як на мене. Геть у кожного не все ок з психікою - від студента до викладача. Відмінності лише у тому, які саме відхилення і наскільки вони сильні.

Ну і? Так же можна сказати про кожну людину на планеті: "свої таракани". Але, кажу вам, на мехматі ці відхилення настільки різноманітні, оригінальні, виразні та збочені - що часом це все діло стає схожим на величезний букет вишуканої шизи. Наче і не психлікарня, але щодня маєш бути готовим до супер вибриків.
Лагідні буфетчиці посміхаються дівчині, котра купляє вже п'яту булочку за день. Дивакуваті преподи продовжують розкидати свої перли, даючи мені чим заповнити останні сторінки усіх зошитів. А місця під партами продовжують жерти наші речі, які так і губляться кожен день.

Ти ідеш по коридору, а тобі назустріч увесь етнос, усі форми та розміри; Боже, де тільки взялось стільки різних людей, котрих поєднують одні звички і вподобання? Обличчя, такі різні й знайомі, налітають на тебе з усіх боків, а ти відбивайся ледь здивованим покерфейсом.

Я люблю на мехматі те, що завжди є хтось такий, кого вперше бачиш, ну чи помічаєш. Жаль тільки часом так дивуєшся, що аж страшно стає.
Сусанна, Дівчина з пістолетом, Хіпстер, Паша Гудімов, блондинка в рожевому, Китайчик, дівчина з довжелезними віями, Джастін Бібер чи хлопець з товстезними окулярами.
То мініатюрні, то громадні, то страшні, то красиві, то криві, то високі і худі, то прозорі і розмиті, то чіткі, то грубі, то милі, то справжні чуда чи виняткові козли. Усі тут є.

Стратегія стара: хочеш - пристосовуйся, не хочеш - роби, що хочеш.

Проте як же нестерпно приємно серед цього хаосу неформалів-страшнорозумничків знаходити когось на себе схожого. З подібними комахами в голові.

Це в усьому світі червона підошва асоціюється з лабутенами, а у нас - з нашою оригінальною червоною підлогою. Усі інші не сміятимуться від замалювання значка у формулі на дошці, чи від знаходження "найбільшого фейлу в усьому матані"; а нам такі речі продовжують життя ще на трошки. Це в усіх інших будівлях внутрішні дворики використовуються для того, щоб туди проникали люди, а у нас - це просто вікно, щоб повтичити чи позагоряти (і не дивно що після таких сонячних ван через вікно у нас аристократичний блідий "загар").

Страшно чи навпаки приємно - але назад дороги немає. Мехматівські таракани проникають у твої мізки, з'їдаючи можливі залишки здорового глузду. І ти не маєш іншого вибору, аби що тільки зробити це своєю унікальною перевагою.






Світ взагалі став дивним.

Дівчатка співають на всю: "I'm bulletproof". Просто цікаво - а хто ж у них так багато стріляє і головне - навіщо? Вони молодчинки, звичайно, що відбиваються, але чи дійсно варто тримати удар такою ціною?

Чи так важко буває нам щось банальне зробити? Привітатись, поцікавитись, як день, вислухати і поділитись своїм.
Це ж безплатно, хлопці й дівчата, а ви досі скупитесь на подібні дрібнички.

Не нормально казати, що хтось тобі непотрібен. "У мене свої справи, а у нього - свої" - ну що за дитячі відмазки?

Варто щось змінювати. Якщо вас стало занадто багато речей дивувати у житті, то повернути нормальність можна лиш гарним струском, тільки не мозку.


І все стане в кайф, рідненьким і звичним. І речі свої губитимеш-знаходитимеш. На різноманітність облич не так зважатимеш, бо що воно тобі? І не звертатимеш уваги на невдалі жарти викладачів.


Я рада, що воно все є, як є: так по-приємному дивно.

Дякую!!!

Published with Blogger-droid v2.0.4

Люблю отак іти, куди ноги ведуть, і помічати гарні речі на шляху. Не дуже переживаючи за усілякі побутові дрібниці, і не знаючи точного часу. Ідеш так, і раптом у голові: "А чому б не прогулятись?".

Ось так сьогодні і сталось. Ще й випадково натрапила на щось таке круте, що не могла не сфотографувати. Слова тут, як не дивно, зайві, тому от фото:

 

Чудова ідея, як на мене, чудове й виконання. Деякі лавочки навіть були куплені на якомусь аукціоні - саме це й написано на тих металевих пластинах. Їх власники мають право на першочергове користування своїми лавочками :)

А потім вже я натрапила на оцей смайлик:



Дякую!

Published with Blogger-droid v2.0.4

Про дівчат

Фін. ан., спасибі за натхнення.

Часто нелогічні, нетерплячі і несерйозні.

Часом занадто швидко говорять, занадто перебільшують і занадто переймаються за дрібниці.

Не завжди ясно, що ж  вони говорять, роблять, чого хочуть, а тим більше - на що натякають.

 
Звучить, їй-Богу, так, що хочеться мати щось на кшталт універсальної енциклопедії доцільної поведінки з такими от людьми.

Я ще мала, але в моїй голові склалась така картинка, що жіноча половина людства вічно прагне уваги, підсвідомо шукаючи її з усіх усюд; а чоловіча половина ніяк не збагне причину такого бажання, бо для них, у свою чергу, увага не є чимось життєво необхідним.

Чому ж так складно?


Чи без жінок, чи без чоловіків, світ би був однаково ніяким. Тут складно уявити своє життя без однієї людини, а ти візьми і таку велику кількість людей прибери. Зникає усілякий сенс, коли існує лиш одна стать. Тому нехтувати питаннями порозуміння між нами усіма зовсім недоцільно.

Хай кажуть: "типова дівчина", "нетипова дівчина", "а! їй можна - вона ж дівчина" і т.д. Може ті, хто це кажуть, вбачають сенс у власних словах. Це неважливо.   Головне от що - індивідуальний підхід і толерантність на загал. Не існує нічого кращого за це, кажу вам.

Ми усі люди, ми усі різні. Чому ж досі існують вирази "жіноча логіка", "жіноча поведінка"? Спробуйте оцінити, скільки є окремих варіантів трактування отих слів.

Набагато краще пізнати людинку, її звички, її вподобання, а вже потім творити свій образ "типової" поведінки саме тої людини. От у цьому, як на мене, реально є сенс.

Що я кажу?

Хороші дівчата. Хороші наші мами, бабусі і сестри. Хороші наші одногрупниці, однокласниці та подруги, партнерки та напарниці. Але не за означенням і не бо "8 березня ж…". А тому, що у нас є щось таке, за що ми їх любимо чи за що їм симпатизуємо. Щось, що важко пізнати, не будучи конкретно вами. Саме за це вони нам й такі хороші.

Лиш вдумайтесь - слова з попереднього абзацу можуть бути і про тат, дідусів і братів, одногрупників, однокласників і т.д.
Що за дискримінація? :)

А все тому, що дівчата прагнуть уваги, ще й шукають її звідусіль.
І 8 березня - такий-собі непалівний привід здійснити великий "увагообіг".  Начебто без цього святкування чоловіки перестали б задумуватись про вічне питання "Навіщо ж дівчатам увага?". І пішли б розмови на кшталт : "Так, чоловіки і жінки - різні істоти. Але в нашому суспільстві особливої різниці між ними вже немає, тому… ну, зі святом вас."



Дівчатка, головне, щоб був хтось такий, хто знає, які квіти кожна з нас більше любить.

Іншою мовою, - отримуйте насолоду від виключно своїх звичок й заморочок, і від того, що хтось поруч це все сприймає і підтримує.

Дякую!

Published with Blogger-droid v2.0.4