Без назви

У мене є друг і я його люблю.


Чи це нормально? Чи це природньо? Чи мені не пофіг на попередні два питання?


Якщо подумати, то мабуть не дарма любов зветься любов'ю а дружба - дружбою. Інакше б придумали одне спільне слово для цих понять. А якщо так не трапилось, то, значить, це речі різні; і різні корені цих слів можуть свідчити про відсутність будь-якої схожості між ними.

Однак, чому можна любити своїх друзів? Ясна річ, не всіх, однак це мало що змінює. Виходить, то інша любов? Так само інша, як і в "Я люблю морозиво"? Так, це досить вірогідно. Але багато одружених пар кажуть, що їхні другі половинки перш за все їм друзі. За аналогією, тоді й дружба тут інакша? Чекайте, нащо ж тоді об'єднувати настільки різні почуття всього лиш одним словом?

Думаю, я часом дуже плутаю симпатію, прив'язаність, можливість довіряти, приязнь, захоплення, цікавість чи що інше з любов'ю. Мені не соромно казати, що, мабуть, по-справжньому сильного кохання я ще не відчувала. Мені лиш 17, та і в 24 не буде соромно подібне визнати. І не тому що я не вірила чи не вірю у щирість будь-яких з колишніх стосунків. Просто я занадто оптимістично вірю у майбутнє. Мовляв, так, був колись неймовірний відпочинок на морі. Але знаю, що буде у сто разів кращий. Можливо не найдоречніший приклад, та все ж.

Я не збираюсь тут розчулюватись сама чи зворушувати вас. Бо це не моє. Захотілось лиш розібратись з поняттями і їх назвами, от і все.



Рік назад писала про те, чи завжди все обов'язково має вести до романтичних стосунків. Тут посилання

Дійсно, може треба було тим двом зустрітись саме для того, щоб стати гарними друзями? Чи щоб у якийсь конкретний момент одна людина підтримала іншу? Чи щоб обидвом якийсь період не було нудно? Хто його зна.
Я, наприклад, вірю, що є люди, котрих можна любити лиш якимось одним типом любові і ніяким іншим. А хай навіть 100500 цих типів у кожного з нас буде - до чого осуд, якщо нам так зручно? Просто саме у такому випадку не буде проблем з цими назвами і визначеннями.
Казатимеш: "Я тебе люблю типом любові #124" і, блін, буде обом все зрозуміло. Не буде таких проблем, коли різні люди по-різному деякі слова трактують. Так буде все ясно.

"Я люблю морозиво номером 16. І люблю оцей браслет - номером 78. А собаку свою - взагалі номером 5." Чим не досконаліша за звичну нам схема?



А то один хтось каже: "Я люблю тебе, друже!", а ти сиди і думай, чи то ця людина любить тебе більше, ніж дружить; чи то дружить більше, ніж любить.



У мене є друг і я його люблю

Published with Blogger-droid v2.0.4

Години чекання у кнлу

Нуль ідей, про що саме писати пост. Але настрій якраз для писанини.

Весело закривати в кнлу сесію. Ще от трохи - і на півроку забуду про ходіння по дивно з'єднаним корпусам цього університету. Тут навіть посидіти нема де! У наступному семестрі приходитиму зі стільчиком.

Була така думка зранку, що я не знаю, чого я хочу. Коли починаю так міркувати, одразу більше вірю у цю нісенітницю. "Наша Галя балувана"? А хто його зна.

От яка концепція наших вишів? Студенти полюють на бали, бо … Просто собі полюють. А викладачі ці бали "зажимають", і все це перетворюється на гру. А нехай. Мене цікавить мета викладачів, що живе у їх головах і ними керує. Яка вона? Нізащо не повірю, що вони банально хочуть навчити дітей. Це абсурдно. А що ж тоді? Удовольнити себе? Присмачити цікавинками, трагікомедіями і цирком своє життя? Заробити грошей? Останній варіант варто викреслити. Їй-Богу, написала би про це книгу, якби знала, про що саме писати. Стільки у світі можливостей, такий широкий вибір, а ти - лиш викладаєш обжд пару разів на тиждень на  юридичному факультеті. Інша зовсім справа - якщо ти добрий викладач. Не такий, котрий всім псує заліковки. От тоді записуй мене у свої потенційні друзі, чи просто в admirers.

Я вже четверту годину тут стою і ніяких результатів. Зараз сама собі всі екзамени й заліки понавиставляю! Самі будуть винні потім.

Мені б свої останні місяці сімнадцяти років не в кнлу простоювати, чекаючи викладача. Кому це потім треба буде?

Оффтоп: це нормально, навісити на себе через плече маленьку сумочку для айпеда, тримати його самого в руці і слухати з нього музику? От які ви, ін'язні хлопці, круті такі.

Та знаю я чудово, чого саме хочу. Тільки яким би це бажаним не було, але не все абсолютно залежить від мене однієї. Часом в житті треба десь почекати, десь потерпіти, десь промовчати, а десь і чотири години безрезультатно простояти. Інакше сил не вистачить бунтувати і все заперечувати. Чи буде чиясь інша історія. Точно не моя.


Дякую! :)

Published with Blogger-droid v2.0.4

Додаток: про ходьбу

Ходи, Марнін, пішки. Це корисно.

Та невже?

Просто обожнюю ходити отак, куди ноги ведуть, далеко-далеко і довго-довго. І з кимось круто, а часом хочеться й наодинці. Коли погода гармонує з твоїм настроєм, можна ходини годинами!

Але ж не зі стокілограмовою сумкою на бідному плечі! І не так довго! Що за день такий? Годинами стою, годинами ходжу. От якщо зараз саме у цьому вагоні з'явиться величезне крісло, я всядусь і все. Вік відпочиватиму.

Як завжди, зустріла знайомих, поблукала добряче, подивувалась зі всього на світі. Тепер їду додому розповідати про свої пригоди Масі.

Слава Богу, піввагону зникло на Видубичах.

Треба переставати блукати. Я наче досить гарно орієнтуюсь, але якщо призабуду, наплутаю чи протуплю, то стану схожа на сліпе кошеня. І оскільки ще зранку я ввімкнула у собі соціофоба, і нічим не користуюсь, а просто собі іду, то можете уявити, як я далеко могла зайти.

От така собі радість. Тішусь, як дитя.


Ще раз дякую!!

Published with Blogger-droid v2.0.4

Хєпі Бьоздей, Анкінськ!

Ми завжди були разом:

Хай що б там не трапилось, а я тобі дякую, що ти завжди мене підтримуєш:

У свою чергу, ми також зажди поруч:

 

І я дуже сильно тебе люблю

П.С.: Скільки б тобі не виповнювалось років, ти завжди будеш для мене найрозумнішою, найкрутішою, найгарнішою, найріднішою та й просто найкращою ровесницею. Ще раз люблю, рости здоровенька й щасливенька!

Esthetic Education - War

Підошви мого взуття занадто слизькі для платформи станції метро "Виставковий центр".

Але я на це не зважаю.

От що, якщо така рутина - це не випадок декількох днів, місяців чи років? А раптом це норма усього твого життя?

От якби життя кожного з нас було б окремим фільмом, то я би пожалілась, що моїй кінострічці часом бракує мого ж інтересу до її якості й успішності. Втомилась вже реагувати на абсурд та нісенітниці. І набридло весь час казати все, як є, до найбанальніших дрібниць розмусолювати - хіба мене так важко з першого разу зрозуміти?

Але не кидайтесь закривати цю сторінку, зараз все переміниться; у вухах ж бо лунає esthetic education.


Усе, як у пісні War (Ось, до речі, гарне відео для неї: дивитись з 14:50, хоч і увесь фільм вартий перегляду):
Спочатку темно, боляче, "треба подумати" (та тут думання вже не допоможе).
А потім БАХ!
і все в нормі, пташки співають, сонечко гріє і радість навкруги. Проте ви помітили, що ці "бахи" кожного разу все інакші й сильніші? 

Мені особисто помітити щось справжнє посеред сміття допомагає фантазія. Я часто думаю про світ у глобально зовсім іншому форматі. А потім ті реальні речі, що відрізняються від надуманого, і виділяються найбільше. Досить заплутано якось. Однак, такі сеанси фантазування дуже розслабляють та ще й добряче смішать. Спробуйте якось;)

"Сонечко, він би, ясна річ, звернув би на тебе більше уваги, але, мабуть, він зараз у запарі просто." - заспокоюю подругу. З одного боку, дійсно, чому б цьому не бути правдою? Адже "у всіх бувають свої погані дні". А мо' тоді вже й роки? Нє-нє, так вже нікуди не піде!

Я помітила, що останнім часом у мене з'явилась звичка на усі можливі виправдовування чути стійке "НІ" у своїй голові. І сама розучилась, як правильно виправдовуватись, і всім іншим вже не вірю.
Якщо щось ніяк не трапляється, значить - так треба. Тут і пояснювати нічого не варто.



А от я вірю, що якщо не заганяти все до стану, коли радикальні зміни ну просто життєво необхідні, то й великого "баху" не буде. Неперервне поступове вкраплення гарного настрою і хорошого ставлення до всіх і самого себе вцілому і є тим, що будує базу для нормального здорового життя. Того трошки, і того також - от тобі і стійкий захист від усіляких там негараздів, лихих слів, заздрісних поглядів та непорозумінь. От і все!

Дякую

Published with Blogger-droid v2.0.4

Деякі нерівності

От хто вкладає усі ті слова нам у голови, коли спілкуємось з іншими людьми? З кимось розмова ось так легко пішла, з іншими - ніяк слів не підбереш. З одним ровесником спілкуєшся, як з малям, а з іншим - як з досвідченою дорослою людиною.

Мабуть, роздратувати, як і сподобатись, можна абсолютно однаково швидко чи сильно. Але от мені чомусь здається, що симпатія завжди швидша, щиріша і приємніша. Таке пояснення "на пальцях" переконує, що добра на світі хоч на краплину, але більше.


Посмішка передається миттєвіше, а добре слово розчулює сильніше.

Та й згадуєш частіше щось радісне, ніж сумне.

Мій айпод на пошук зі словом 'love' показав аж 382 результати, а на слово 'hate' - лиш 15.

Фотографій мене малої, коли сміюсь, є купа, і лиш декілька - де плачу.

Слів "люблю тебе" було більше у моєму житті, ніж слів "іди нафіг".

Мрію більше про хороше, аніж про погане.

Обличчя друзів згадую усміхненими, а не стривоженими.

Тег "щастя" в моєму блозі посилається на 26 постів, а тег "ніяк" - лише на два.





Цей список нерівностей можна довго продовжувати. Та головну суть я вже передала. Якщо кожному з нас так почати рахувати - то причин для щастя виявиться більше, ніж причин сумувати. Гарно було б не забувати про це постійно! ;)

Дякую!

Published with Blogger-droid v2.0.4

Про суперечності

-"Не спіши жити!"

-"Помиляйся, тільки не зупиняйся!"

Живеш у грі "Вмій пристосуватись", і не розумієш, нащо в неї грати.

Тут потрібно більше натиску, а тут - обережності і терпіння. На цьому іспиті маєш вміти списувати, а на цьому - гарно складати думки до купи і розказувати абищо з розумним виразом обличчя.

І було б все добре з таким поділом: десь - і десь +. Та де можна зустріти подібну чіткість? Завжди відчуваєш не щось єдине, а цілий букет емоцій, деякі з яких одна одну (в теорії) виключають. А скільки суперечностей у наших думках, словах, діях? Часом не знаєш, де ти більше: в плюсі чи в мінусі, бо все ж так відносно. 

Навіть у такому питанні, як власний внутрішній світ, немає чітких контурів. То наче ти погоджуєшся, що існує образ "типовий ти", а то помічаєш, що твої звички і вподобання постійно змінюються.

Ніде немає систематичності чи стабільності. Ніколи не буде ста відсотків. Підготуйся до чого завгодно, а все одно всього наперед не передбачиш. Спитаєте, нащо таке?

Чи було б тоді цікаво жити, коли ми б знали, що з нами трапиться наступної секунди?

Усе, що ми робимо в житті - це неперервно будуємо віртуальні стіни для захисту, підлогу, щоб мати, на чому стояти; та дах, який зможе закрити нас від усіх опадів. І проблема лише в тім, що гарантій ніяких не має. Вони, як і все на світі - знову відносні. Твоя задача - гарно будувати, не забуваючи про те, що ніщо не вічне. І що завжди треба враховувати усі обставини, передбачати їх наперед. Ніколи не можна давати відпочинок своєму мозку в таких питаннях. Адже якщо тут полінуєшся, потім втратиш набагато більше сил, ніж зараз їх зекономиш.

Суперечності летять у нас, як кулі. А ми ухиляємось, замість випрямитись і не зважати.

Але ж так треба - інакше не навчишся життю.

Дякую

Published with Blogger-droid v2.0.4