Про швидкість змін

За день може статись що завгодно.


Можна закічити читати свою вже улюблену книгу. Можна пофантазувати під найкращі музичні треки. Можна також придумати один зі своїх найвлучніших жартів. Чи нарешті згадати назву того крутого фільму.

Але ще можна забути привітати друга з днем народження. Можна виявити катастрофічну недостачу коштів. Можна впасти і дуже забитись. І можна наговорити комусь забагато й дарма.



Всяке за день трапляється, ще більш всякого може трапитись. Щось значне і не дуже, та все ж, як-не-як це зветься змінами.

Так проходить один день, другий. А потім таким темпом зникають місяці й роки.


І раптом трапляється таке: зустпічаються знайомі, сто років знали один одного, а тут на пару років розгубились. І наче все окей, свої ж люди. Однак хто зна, наскільки великі зміни трапились у кожного з них.

Часом нам треба лиш той один день чи навіть пару годин для найвеличнішої зміни.

А часом навіть і однієї думки досить.

Published with Blogger-droid v2.0.4

Пост-confession

Die, bitch.







Е, ні, не все в житті так просто!


У "Друзях" є серія "The One With the fake Monica". І там ця сама несправжня Моніка каже дуже в'їдливу у підсвідомість фразу. "Якось я пішла дивитись один фільм. І вийшовши з кінотеатру я була здивованою. Невже я витратила пару годин свого безцінного життя на цю муть? І навіщо? Лиш дарма згаяла час."

Чи може так бути не з фільмом, а з людиною? Звучить безжально, та все ж.


Раніше я навряд чи так думала, проте зараз певна: я абсолютно дарма витратила півроку свого життя на одну людину, котра ні краплини не була варта того. У чому я помилилась? Де мені засліпило очі? Так буває не вперше, а я ж маю бути обачною. Ні-ні, так не піде.

Я хочу максимально закріпити це своє бажання більше так ніколи не проколюватись. Нізащо.

Хоч воно і гидко, але я рада. Останній день тих півроку вже досить давно минув, а значить я вільна. Психологічно, фізично, будь-як. Якщо коли-небудь я ще раз зберусь витрачати на таких от фє свій час, щось десь мене трохи боляче ущипне і я отямлюсь. Ну його нафіг.

Можливо, все ж,   Спасибі.

THE ART OF SHORT FILMS

У цьому пості буде мало слів, тому що після перегляду кожного з наступних відео у мене виникає відчуття, що слова взагалі нікому не потрібні. Саме тому деякі з цих короткометражок і зовсім "німі". Здавалось би, як може зачепити десять хвилин звичайних кадрів і гарна до них музика? Краще відчуйте самі.

• SIGNS           (by Patrick Hughes / Australia / 2008. One of the 2009 Cannes Lions winners.) 

• LA MAISON EN PETITS CUBES (by Kunio Kato / Japan / 2008. Won Oscar for Best Animated Short Film in 2009.)     

• VALIDATION         (by Kurt Kuenne / USA / 2007. Has played at 34 film festivals worldwide and won 17 awards.)

• ПРАВДА      (Том Тиквер / Німеччина, Франція / 2004. Золотий Ведмідь за найкращий короткометражний фільм 2004 року.)

• THE BUTTERFLY CIRCUS       (by Joshua and Rebekah Weigel / USA / 2009. Has received several rewards including Best of Show at the Fargo Film Festival, the Clint Eastwood Filmmaker Award and Best film the Doorpost Film Festival.)

Ну а потім я знайшла цей чудовий сайт, де можна вибрати короткометражку за тегами: країною, тривалістю, нагородами, часом створення та емоціями тих, хто вже переглянув. Так що, якщо зацікавили короткометражки - можна там дещо унікальне для себе знайти.


Дякую!

"Диктатор"

У мені стільки емоцій, що я просто не можу все це не надрукувати.

Ідеальне поєднання настрою, випадку і вражень. Було так: вирішила все за хвилину, дуже швидко вискочила з дому, все рівно купувала квитки вже типово після початку сеансу, ну і, ясна річ, одне вільне місце якраз по центру у забитому залі на другий день після прем'єри було саме для мене.

Це якщо про мене. А ось про фільм:

Одразу помітно, що фільм не дуже то й дорогий. Бюджет у 65 мільйонів, на противагу "Месникам" з їхніми 220-ма мільйонами, не згладив усі найменші деталі. Тобто, звичайно, дорогих авто, позолоти всякої і верблюдів багацько. Але немає якогось шику і довершеності. Що дивує, це абсолютно ні на що не впливає. Фільм настільки напиханий шикарними, влучними і повноцінними жартами, що цікавить від самого початку і до кінця, коли вже титри йдуть, і всі виходять, а тут раз! і ще кадри з жартами (отож раджу трохи посидіти ще, щоб не сміятись з повернутою головою прямо на ходу).

Часом жарти можуть здатись абсолютно неприйнятними і до абсурду образливими. Однак те, як їх представляють, те, як вони подаються, - воно робить своє: ти щиро смієшся. Головне не сприймати усі жарти тупо так, як їх говорять. І з серйозно-наструнченим настроєм вам навряд вдасться посміятись і відпочити - бо придертись до коректності там є де. Отож варто розслабитись і отримати задоволення.

Хоча, що мені дуже сподобалось, всередині усіх цих образ і дурної суб'єктивності диктатора лежить реально дуже розумна думка. Наскільки це круто, викривати усе, що непокоїть, не в манері страйків чи політичних угрупувань, а такою жорсткою сатирою!
Словом, оце моє загальне враження.

Ну, Саша Барон Коен просто геній. Усі його фільми на один манер: Америка зустрічає то Алі Джи з Іст-Енду, то казахського журналіста Бората Сагдієва, то австрійського тележурналіста гея Бруно - одна фігня. Ми спостерігаємо за їх спілкуванням з сучасністю = "нормальністю", і дуже з цього сміємось. Ідучи на "Диктатора", я чесно сподівалась сміятись з чогось подібного. Але я не можу не написати того, що фільм дійсно кращий за усі попередні вищезгадані роботи. 

Сміються усі, і сміються багато. І сміх такий винятковий. Тут багато вульгарних жартів, але не таких низькоякісних, які показав "Американський пиріг". По суті спецефектів немає, а півтори години пролітають як пару секунд.

І ще про Анну Феріс. Дивилась я на неї, і довго не могла згадати, де я той вираз обличчябачила. Таким глуповатим він мені згадався. А, як виявилось, це вона грала Еріку в "Друзях" і Шеллі в "Хлопці будуть у захваті". А я то думаю: ну звідки глупота?

А в "Диктаторі" вона дійсно хлопець. Яке перевтілення!! Супер!

Коротше, фільм чудовий: і для того, щоб розслабитись, посміятись, відпочити, відволіктись; і для того, щоб познаходити справжню філософію бридких жартів, знайти щось високе у дуже морально низькому. Супер!

Де мораль?

Ну, і де мораль?

Пам'ятаю, як я провела три дні перед екзаменом з історії. Вставала о восьмій, о 9-30 я вже сиділа за столом і працювала. Вчила по дві-три годинки, з перервами по 10-15 хв. Перерва на обід забирала півгодини. Таким темпом десь об одинадцятій вечора я все припиняла і одразу засинала. Три таких шалених дні. Брала інформацію з трьох товстезних книг, з найкращим викладом, збирала усе до купи, і писала схемки, таблиці, - усе для того, щоб гарно запам'ятати. Вивчила одне питання - закреслила, іду далі. І я встигла пройти їх геть усі. У режимі мінімальної соціальної активності і максимальної напруги. Шпори я не писала, бо, хей, я ж усе вивчила, навіщо? І от, пишу екзаменаційну роботу. Хто його зна, де пішов збій у цьому ідеальному механізмі. Та бали порішали, і я отримала четвірку. "Вот зе хел?!" - подумала я, - "Невже я витратила на цю нещасну четвірку величезних три дні свого життя? Ну його нафіг!"

І от зараз. У мене була можливість не нервувати абсолютно за цей от екзамен, бо усі думки були зайняті дечим зовсім іншим. І що? Мене на диво не трясло, і я не думала про самі лише бали. Не можу сказати, що мені якось дуже пощастило, бо усі, хто мене знають, у це не повірять. Така вже в мене вдача. Коротше, тут я теж отримала чотири. І що? Ніяких синців під очима від недосипу і нервова система в порядку. І слава Богу, що так.

От що я кажу? Буває, хтось зовсім не готується і отримує п'ять, а інший дні і ночі вбиває і ледь дотягує на три. І що з того?

А в результаті маю такі абсолютно різні четвірки.

Чесно, мені лиш жаль ті три дні, котрі так стратила. Хороша мені наука, яку, втім, я повинна була на собі відчути.

А взагалі, це все. Усім добра!

Published with Blogger-droid v2.0.4

Новий пост

Усяке в житті час від часу трапляється.

Хтось хворіє, комусь усе просто враз набридає, а хтось завжди сам по собі злий.
І що з того? Дивно лиш, чому люди навколо повинні з усіма цими фактами миритись.
А й не повинні.

Буває часом дуже страшно. Коли з'являється думка, що все втрачено і нічого вже не повернути, - от тоді і страшно. Але ж воно проходить згодом.

Буває і самотньо. І нема з ким поговорити, з ким чимсь своїм таким важливим поділитись. Але ж нічого, зажди десь поруч є люди, котрим ти дуже важливий.

І як часто буває складно! Проте у цьому ж і весь сенс. Складнощі вони теж для чогось потрібні.


Мені чомусь останнім часом здається, що принцип скидання проблем зі своїх плеч на плечі іншої людини став занадто популярним. Це ж гидко! Сам факт того, що перший псує настрій другому, другий - третьому, ..., (н-1)-ий - н-тому, - жалюгідний. Бо далі трапляється таке: поки перший вже забувся за все і знову радіє життю, до нього приходить н-тий і доміношки падають заново. Як же тоді зупинити цей процес? Вийти з ланцюга чи просто не передавати негатив далі? Мабуть, способів є й більше. А якщо вони існують, то це вже не так погано. Для початку можна принаймні побільше стримуватись. Бо насправді ніхто ніколи в житті не допоможе тобі з твоїми власними проблемами так добре, як ти сам.


Ну то таке.

Усе просто чудово! Хоч і сесія, зате лиш три тижні напруги - і потім здаравєнні три місяці відпочинку. І погода пречудова; у повітрі перманентний запах шашличків, час від часу - свіжості і прохолодного дощу, а іноді й запах конвалій пробирається. І кому ті проблеми потрібні?
Точно не мені! :)




Набагато краще віддавати максимум позитиву з себе оточуючим, чим "зганяти злість" на них.
Ось це гарний приклад для "БРО - НЕ БРО"!

Зрозуміло, що за такої залежності від своїх близьких, набагато раціональніше продукувати навколо гарний настрій, котрий, не складно перевірити, потім до тебе ж і повернеться. Все ж так закручено.

Отож, усе ясно: розбирайся зі своїми тарганами самостійно, а іншим віддавай лиш гарні емоції.
І відчуття таке, ніби усі світові проблеми вирішила! Хоч і не так, але, здається, усе поволі встає на свої місця.









Ну і трохи ні про що.


Найбільш за все люблю засинати у такі вечори, як зараз. Коли трошечки прохолодно, зовсім не душно, а дуже свіжо. Ідеально, щоб отримувати багато повітря, і щоб ніхто творчі вечори не влаштовував під вікнами. Згодом стає дуже тихо, автомобілів зовсім не чутно, і глухо квакають жаби. Мені чомусь дуже приємні ці звуки. І я мала б до них звикнути, але кожного разу - щире захоплення! Словом, дуже люблю такі вечори.
Ось що знайшла:

На останньому фото навіть себе бачу! :)

Усім дякую!