Привіт, my old friend!
Згадала я про тебе не дарма, щось дуже захотілось виговоритись.
Чесно скажу, перший варіант цього поста починався зі скарг на кшталт "Усі в транспорті пхаються" чи "Я навчаюсь у неадекватному і неврівноваженому середовищі".
Та потім я опинилась усередині величезного натовпу, де траєкторії вражають хаотичністю. І на секунду уявила, що у кожної людини серед тої каші є свій набір проблем і переживань, негараздів і невдач. Наче вони усі йдуть на мене, повз мене і скрізь мене та напружено обдумують, як пофіксити пазлинки, що складаються криво і весь час не так. Від того недалеко до очікування кінця світу, висловів типу "жизньболь" і відчуття всезагального здровецького траблу. На мить здалось, що від того негативу нема куди тікати, але здоровий глузд все ж заперечував.
А "ключик" у тому, що нам завжди недостатньо того, що у нас є. На цьому тижні я сплю по 6-7 годин і мені цього не вистачає, хоча минулий тиждень з 3 годинами сну мав би нагадувати, що не все так погано. У день, коли випав перший сніг, ми йшли з подругами і раділи: усюди гарно, повз тебе пролітають сніжки студентів з Кубіку та РФФ, морозець приємно щипає за щоки і настрій покращується. Та потім згадалось, що втриматись на льоду вкрай важко, сніжки тих самих студентів раз та й влучають у голову, а крижинки вже нагло луплять у твої неготові до такого щоки. Миттєва радість витіснилась суцільним невдоволенням зимою. І нащо ж воно так?
Є один з водіїв на нашому маршруті такий злющий-презлющий. Йому достатньо й найбільш несерйозного приводу, щоб вскипіти і почати страшно матюкатись і дико кричати. І мені завжди по-дитячому страшно їхати у його маршрутці. А є інший дядько: хоч би що станеться, а він втримає себе в руках і ніколи не передасть негатив абсолютно не причетним до його проблем пасажирам. Один і той же маршрут, однакові умови, але один врівноважений, а інший усіх ненавидить.
Ну і коротко:
"Проблєми в жизні?!" - То іди і фіксь їх, а не псуй себе і тих, що поруч.
Згадала я про тебе не дарма, щось дуже захотілось виговоритись.
Чесно скажу, перший варіант цього поста починався зі скарг на кшталт "Усі в транспорті пхаються" чи "Я навчаюсь у неадекватному і неврівноваженому середовищі".
Та потім я опинилась усередині величезного натовпу, де траєкторії вражають хаотичністю. І на секунду уявила, що у кожної людини серед тої каші є свій набір проблем і переживань, негараздів і невдач. Наче вони усі йдуть на мене, повз мене і скрізь мене та напружено обдумують, як пофіксити пазлинки, що складаються криво і весь час не так. Від того недалеко до очікування кінця світу, висловів типу "жизньболь" і відчуття всезагального здровецького траблу. На мить здалось, що від того негативу нема куди тікати, але здоровий глузд все ж заперечував.
А "ключик" у тому, що нам завжди недостатньо того, що у нас є. На цьому тижні я сплю по 6-7 годин і мені цього не вистачає, хоча минулий тиждень з 3 годинами сну мав би нагадувати, що не все так погано. У день, коли випав перший сніг, ми йшли з подругами і раділи: усюди гарно, повз тебе пролітають сніжки студентів з Кубіку та РФФ, морозець приємно щипає за щоки і настрій покращується. Та потім згадалось, що втриматись на льоду вкрай важко, сніжки тих самих студентів раз та й влучають у голову, а крижинки вже нагло луплять у твої неготові до такого щоки. Миттєва радість витіснилась суцільним невдоволенням зимою. І нащо ж воно так?
Є один з водіїв на нашому маршруті такий злющий-презлющий. Йому достатньо й найбільш несерйозного приводу, щоб вскипіти і почати страшно матюкатись і дико кричати. І мені завжди по-дитячому страшно їхати у його маршрутці. А є інший дядько: хоч би що станеться, а він втримає себе в руках і ніколи не передасть негатив абсолютно не причетним до його проблем пасажирам. Один і той же маршрут, однакові умови, але один врівноважений, а інший усіх ненавидить.
Ну і коротко:
"Проблєми в жизні?!" - То іди і фіксь їх, а не псуй себе і тих, що поруч.
Published with Blogger-droid v2.0.6
