Про людей навколо мене

…Часом здається, що хтось штовхає мене у море моїх власних слів, і спостерігає, які ж саме я використаю, щоб вибратись на сушу.

Скільки мені там років? Ледь не вісімнадцять? А як на мене, то буває й не більше десяти. Такими темпами - запрошую усіх завтра на моє шестидесятиріччя!

Скільки чужих імен є у вашій пам'яті? Чи образів, звичок? Я колись про це писала - Думки про втрачені знайомства і забуті відчуття . Та чому так трапляється, що з деякими не губиш зв'язок і підтримуєш його вже так довго?

Бажання обох сторін - це ще не все. Адже часом цього замало. З деякими людьми зустрічі відбуваються настільки у правильних місцях і у правильний час, що здається, усе навколо сприяє цьому. А інші - губляться, як не крути.

От у мене є такий друг, знайомі ледь не все життя з ним. Бачимось разів 4-5 на рік, проте кожна ця зустріч магічно закарбовується у пам'яті. Що потрібно? Чай і бажання поговорити. Так проходять години за теревенями, хоч, якщо чесно, відчуття часу губиться одразу ж. І до чого я веду тут?

Після кожної такої душевної зустрічі відчувається неперевершена гармонія, теплота, насолода і миролюбство. Усе одразу стає на свої місця.

А що нам вартувало розгубитись? Невелике ж діло. А ні, ще тримаємось, вже стільки років. І таких людей, на щастя, є багато. Котрих міцно обіймаєш, щиро цікавишся їх справами і бажаєш найкращого. З якими комфортно, бо ви вже сто років знайомі.

Коли я думаю про таких людей навколо мене, я відверто радію, що ми не загубились. Це ж яке щастя! Шалено вдячна за таку підтримку!

Дякую!

Published with Blogger-droid v2.0.2

Про те, що все чудово

ДяПє часто каже, що все у повній … . Я так боюсь цих слів, бо кожного разу, як в Inception: я одразу сама починаю так думати. І завжди є винні: країна, люди, клімат, випадок, звички чи погляди. Проте частіше він поводить себе так, буцім все в нормі. А ще він завжди знає, як виплутатись з будь-якої ситуації. Тому я думаю, що він і сам не дуже вірить у ті слова.

Усе ж, як треба. Усе чудово!

Часом дивитись при ходьбі лиш собі під ноги, аби не оступитись, геть не профіт. Ось йшла раз, а поруч- ось це. Як у фільм потрапила, лиш мороз не давав цілком у це повірити. Хлопці та дівчата, дяді й тьоті, словом, усі на світі. Повибігали зі своїх коморок, прихопивши з собою сані, пластмасові штуки, дерев'яшки, дошки від скейтів, картонки чи будь-що інше. І з розбігу летять, закручуються в повітрі, кричать і мерзнуть. А далі - знов спочатку. Хай хтось скаже, що це не щастя, і для дітей, і для їх батьків також.





Я рік, як пишу. Неперевершена насолода.

Спочатку мені було цікаво, як воно. Потім мені стало ще й приємно писати. Згодом задумалась, як довго протримаюсь. А тепер - це цілковита насолода.

Що змінилось за цей час з тим, що я веду блог?

Мені стало легше виражати свої думки так, щоб було зрозуміло і ненапряжно читати.

Ще блог - дуже релаксуюча штука: про що не думаєш, а напишеш про це - і стає легше.

Потім, що не кажи, а в мене з'явився такий виключно мій закуток у цьому величезному лабіринті, де мені добре, і де я вітаю усіх, кому цікаво. Тут почуваюсь як риба у воді, все мені вже рідне.

А ще блог дуже посприяв тому, що в мене з'явилось стільки нових друзів. Чи вже дійсних блогерів, чи тих, хто вирішив розпочати щоденник і питає моєї поради. А це ж мені тільки в радість.

Ще дуже цікаво спостерігати за тим, наскільки я дотримуюсь власних правил та графіків.

З блогом, без сумнівів, стаєш ближче до людей. Це чудово, коли можеш подітись з кимось кайфом, радістю, натхненням чи будь-чим таким іншим.

Не приховуватиму - страх, як приємно отримувати відгуки про пости. Усі блогери мене зрозуміють - будь-який фідбек - то просто скарб! Тому мені цінний кожен коментар мого Читача.


Я не маю, що й сказати. Ну люблю я писати, це вже - частина мого життя. Рік назад я опублікувала перший пост і чекала, що ж воно буде. З того самого дня я ще ні разу не пожаліла. Тепер я пишу завжди: коли мені добре, коли мені тривожно і коли ніяк. І мені це подобається. Сподіваюсь, вам теж! :)

Декілька місяців назад у мене з'явилась нова хороша традиція: закінчувати пост словом "Дякую!". Хочу сказати, що кожного разу я ніби обіймаю кожного з вас цими подяками. Серйозно. Адже кожне прочитане вами слово у цьому блозі - це настільки приємно для мене, що дякувати варто постійно і щомиті.

Чи існує блог без читачів? Бодай один якщо є читач - це вже перемога. І кожного потрібно цінувати за те, що цінують тебе. Отож, ДЯКУЮ!!!

Дякую, що читали, або читаєте, або будете читати.

90% цього блогу - це усі ви.

Так що, сподіваюсь, перший рік свого існування "Декілька слів про моє життя" провів гідно, за що, ще раз - Спасибі!

Published with Blogger-droid v2.0.2

Про безпричинну радість

Я не знаю від чого мені так приємно! І від цього стає ще приємніше.

Наче я не вигравала у лотерею на днях. Та й серед списків власників престижних нагород за останній місяць мого імені не знайдеш. І не було ніяких далеких подорожей з новими враженнями. Та й день народження давно був і не скоро буде знову. Ще й друзів досить давно бачила. Але все ж, від чогось таки мені страшенно солодко і радісно.

А може це тому, що досить вже мені нудьгувати і сумувати. Життя чудове, якщо тільки це розуміти і цим насолоджуватись.

Завжди знайдуться люди, котрим ти небайдужий.

Завжди знайдеш щось в собі таке, що сподобається.

Завжди буде фільм, перегляд якого відкриє очі на щось прекрасне.

Завжди буде мелодія, котру полюбиш дуже-дуже.

Завжди будуть теплі обійми рідних.

Завжди будеш помічати прихильну симпатію когось з нових знайомих.

Завжди відчуватимеш і сам ту симпатію до когось.

Завжди буде така їжа, смак якої буде найбажанішим саме в ту мить.

Завжди буде м'яке тепле крісло в моїй кімнаті, яке розслабить у будь-який момент.

Завжди буде хтось такий невичерпно життєрадісний поруч.

Завжди відчуватимеш цікавість до будь-чого.

Завжди бачитимеш, куди і як рости.

Завжди існуватимуть теплі спогади.

Завжди буде, куди повернутись і куди втікти.

Завжди є, чим насолоджуватись, варто лиш крихти бажання, щоб це помітити. Видно, бажання в мене назріло величезне, якщо стільки причин своїй радості знайшла. І від того лиш більше радію.

А ще, чудовий настрій схильний швидко розповсюджуватись, тому, сподіваюсь, вам стало хоч на зовсім трошки, але приємніше і світліше на душі.

Дякую!

Published with Blogger-droid v2.0.2

Про досаду і незламність

Що таке досада?
- Навіть неприємно, що я про це пишу. Але пишу, бо маю, що сказати.


Так що ж це таке?

Страшна це штука. Різношаровий шмат емоцій та відчуттів, дещо схожих на жаль, сум, відчай, розчарування. Але це - щось інакше.

Досада  - це погляд в очі близької людини, яка в такій же ситуації; і знайдена там пустота.
Досада - це абсолютна зневага до думки оточуючих.
Досада - це безрезультатність відчайдушних спроб.

Досада спроможна ламати і перекреслювати.
А букет із втоми і досади принесе з собою страшні наслідки.

Нехороша це штука, словом, і так всі розуміють. Однак, коли її відчуваєш, від цього розуміння не стає анітрохи легше чи краще. А що ж хочеться у той момент? Безперечно відчути якусь непохитність. І знайти її, як би то важко не здавалось, потрібно в собі самотужки.

Якщо без "води" і по суті:

Загалом я схильна сумніватись, але точно не тоді, коли йдеться, наприклад, про вибір факультету. Досі я була впевнена у своєму рішенні. І продовжую так само.
Однак, щось мені підказує, що я на даний момент знаходжусь в самому епіцентрі, на вершині чогось такого величезного. Звідси я маю вийти або з перемогою, або ж з поразкою. Ясна річ, здаватись я не буду. Але ж блін, де шукати сил в собі?
Здавалось б, я роблю те, що мені подобається. Прекрасно. Але що, коли те, що мені в кайф, мені не в змогу?

Для прикладу, показали тобі виграшну стратегію. А ти виконав її усю, на максимум. І тут виявилось, що ніяка вона не виграшна. І що тоді? Шукай в собі сил ще, на подальші подвиги.

На чужі стратегії не покладайся, шукай ліпше свої.



Кого я намагаюсь здивувати?
Потрібно вивертатись повністю самій, і яка різниця, наскільки воно мені зараз складно?
Усе пофіг. Якось справлюсь, не зверну, бо куди його звертати. Йду далі. Прямолінійно і неухильно.

We've got each other and that's a lot


Дякую!

Explosions in the sky

Минулої весни мені порадили послухати до цього мені незнайомий жанр пост-рок. Допитливість змусила зробити це якнайшвидше. Серед запропонованих гуртів один здався мені справжнім скарбом. Так я вперше почула Explosions in the sky.

Ось посилання на альбом, котрий вартий того, щоб його прослухати, можете ввімкнути паралельно (бо блогер ще не придумав опцію вставки аудіо).

Не хочу багато слів ні про що, перейду одразу до слів про музику.

У перші миті я відчула нудьгу.
'Фу, а де ж слова?! Інструментал! Що може бути цікавіше?!'

Але обурення тривало недовго, все ж було надто цікаво прослідкувати за динамікою змін звуків.
А потім лише на половині треку я почала розуміти увесь сенс того, що звучало. І стало так нестерпно приємно!

Я ніколи не думала, що музика, в якій відсутні слова, може настільки красномовно виразити шалений зміст миттєвих відчуттів.

Це ідеальний супровід. Завжди.

Треки цього гурту не вимагають постійної уваги і шикарно грають роль фону. В той же час вони можуть поселити зерна величних ідей, то ж слугують чудовим поштовхом для роздумів.

Коли я вмикаю Explosions-ів, я наче поринаю в якийсь новий світ звуків. Мабуть, це й приваблює найбільше - щоразу один і той самий інструментал викликає геть нові емоційні картини.
Але у них якись не той інструментал. Інакший. У ньому кожен трек ховає звуки грандіозної глибини, шикарної різноманітності й неперевершено збалансованої динамічності.

Наче пояснюючи свою назву, музика цього гурту спочатку довго монотонно нас готує до чогось. Ніби розказує якусь свою історію, - чи ні, кожен по-різному собі уявляє; я - ось так. І от коли вони вже всю інформацію виклали, саме в цей момент відбувається якийсь зрив, зміна, велика подія, або й вибух. І от в цю мить і 'чіпляє' ця музика.

Дуже влучний, до речі, супровід для такого собі мрійливо-фантазійного будівництва своїх світів. І не дивно, що саме це виконавці і робили під час створення - бо звідки ж тоді беруться часом такі химерні назви?

Це музика під будь-якого тебе.

Коли тобі неясно, що відбувається, ця неконкретна безсловесність приведе усі думки до ладу.

Коли тобі шалено радісно, шматки накопичення шуму додадуть щастя рівно стільки, скільки треба для перехоплення подиху.

Коли тобі ніяк, різномаїття темпів і ритмів підкаже, в чому реальні проблеми чи де шукати їх відсутність.

Коли відчуваєш втому, ця гармонійна чіткість покаже, як іти вперед, і наситить мотивацією.

Коли шукаєш конкретики, ти її неодмінно помітиш в хаосі нагромаджень.

Коли бажаєш відпочити, гучні та широкі зміни в звучанні розслаблять, як треба.


Описувати цю музику можна по-різному.

Дехто скаже, що звуки йдуть вгору, а потім вниз.

Хтось побачить рух всередину і назовні.

Комусь це подарує відчуття тепла і холоду.

А є такі, котрим ця музика уявляється палітрою яскравих чи тьмяних кольорів.

Та я не про це. Я про те, що кожна людина щось собі під цю музику відчуває. А хоч і нудьгу, це теж експресія.

Проте куди в житті без мінусів? І я не буду приховувати, що за увесь цей час прослуховувала альбом повністю лише разів чотири. А це, в порівнянні з інщими виконавцями, досить рідко. Звідси роблю висновок, що Explosions in the sky таки не під все підходить. Чи, як усе на світі, він може набриднути. Чи не сподобатись, це абсолютно природньо.

Однак щось, окрім банального інтересу, приваблює в цій музиці, хоч ще одним їх жанром є experimental, що часом буває занадто громіздко для вух.

Не знаю, як іншим, а мені ці звуки з якоюсь своєю маленькою періодичністю приносять виняткове задоволення, котре не порівняти ні з чим іншим.

І що цікаво, ця музика породжує в мені щоразу нові бажання та нові ідеї.

Дякую!

Published with Blogger-droid v2.0.2

Список рендомних речей, які я недавно зробила/лайкнула/відчула чи ще щось

• надсильно налаштувалась на роботу, ще й з небаченим ентузіазмом

• лікувала Масю; тепер знаю, як давати уколи котам

• дуже звикла до твітера, бо там реально купа людей. Результат: за один день +14 фоловерів-ботів :\

• захопилась гуртами на кшталт Foster the people, Hoosiers, Metro station, Black keys, які разом із Weezer тепер мені здаються геть одноманітними.

• виявила чувака, який мене скопіював: моя стіна і плагіат

• отримала нагороду "Автор найкращих саркастичних коментарів усіх часів"

• помітила, що провітрюю кімнату хоча б раз на три години

• знайшла, як вчити матан, коли всі інші в квартирі сплять; особливо коли одна мешканка розляглась прямо на блокнотах переді мною, муркоче і позіхає

• лайкнула



• анлайкнула



• трошки помріяла про гастрономічну різноманітність ще неіснуючої програми на Львів

• потанцювала під власний The winning dance playlist, створення якого дуже радує

• почала читати з десяток книг, а вірніше довго не могла вибрати щось одне. Потім зупинилась на якісь мотиваційній психології, де чувак розписав передмову на півкниги.

• шокувала друга, коли він запитав: "Коли будеш вільна?", відповіддю "У лютому!"

• у новорічну ніч не загадувала бажань, натомість пропалила руку бенгальським вогником

• видалила стіну в контакті, а потім дуже засумувала від того

• посмакувала Шарман(с)

• марно захотіла відпочити під



• пропустила теплу родинну зустріч

• забула всі дрібниці, котрі були надзвичайно важливими ще з місяць тому

• захотіла знову на олімпіаду з англійської мови, де дивним чином в немейнстрімному місті (цей рік не рахуємо) збирається колекція шикарних унікумів. Дійсно, усі мої друзі і знайомі звідти настільки цікаві, що пізнавати їх можна роками, і так повністю й не розгадати. Жаль, я вже не частина цього всього

• від стількох людей за раз почула "Ти зможеш!!" та "Все у тебе вийде!!", що аж здивувалась їх вірі у мене. Але, дякую!

Отож, це увесь список.

Дякую! :)

Published with Blogger-droid v2.0.2

Мої улюблені вірші

Щось захотілось поділитись тими римами, 

котрі часто згадуються в моїй голові. 

Окрім рядків з пісень, 

ними можуть бути шматки наступних поезій. 

***

Ну скажи - хіба не фантастично, 

Що у цьому хаосі доріг

Під суворим небом,

Небом вічним,

Я тебе зустрів і не зберіг?

Ти і Я - це вічне, як і небо.

Доки мерехтітимуть світи,

Буду Я приходити до Тебе,

І до інших йтимуть 

Горді Ти.

Як це все буденно!

Як це звично!

Скільки раз це бачила Земля!

Але ми з тобою...

Ми не вічні,

Ми з тобою просто - ти і я...

І тому для мене так трагічно

Те, що ти чиясь, а не моя. 

   Василь Симоненко

***

Страшні слова, коли вони мовчать, 

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучився, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди, і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти і спориші. 

Поезія - це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

Ліна Костенко

***

Тільки тобою білий святиться світ,

тільки тобою повняться брості віт,

запарувала духом твоїм рілля, 

тільки тобою тішиться немовля.

Спів калиновий піниться надо водою

тільки тобою, тільки тобою.

Тільки тобою серце кричить моє,

тільки тобою сили мені стає

далі брести хугою світовою - 

тільки тобою, тільки тобою.

    Василь Стус 

***

Коли до губ твоїх лишається півподиху,

Коли до губ твоїх лишається півкроку –

Зіниці твої виткані із подиву,

В очах у тебе синьо і широко.

Щось шепчеш зачаровано і тихо ти,

Той шепіт мою тишу синьо крає,

І забуваю я, що вмію дихати,

І що ходити вмію, забуваю.

А чорний птах повік твоїх здіймається

І впевненість мою кудись відмає.

Неступленим півкроку залишається,

Півподиху у горлі застрягає.

Зіниці твої виткані із подиву,

В очах у тебе синьо і широко,

Але до губ твоїх лишається півподиху,

До губ твоїх лишається півкроку.

Але до губ твоїх лишається півподиху,

До губ твоїх лишається півкроку.

Грицько Чубай

***

Вона була задумлива, як сад.

Вона була темнава, ніби сад.

Вона була схвильована, мов сад.

Вона була, мов сад і мов не сад.

Вона була урочиста, як ніч.

Вона була одненька, ніби ніч.

Вона була в червоному, мов ніч.

Вона була, мов ніч і мов не ніч.

Вона була, що наче й не була.

Але вона була! Була!

Любове, ні! не прощавай!

Непевний крок свій не збивай.

Непевний крок свій в ніч і в сад...

Сердець розбитих серцепад...

Непевний кроче мій, іди!

Непевний кроче мій, іди!!

Непевний кроче мій, іди!!!

Непевний кроче мій, не йди...

Страждаю я, страждає труд,

А хмари небо труть і труть,

І дні, мов коні вороні,

Дорогоцінний час несуть.

Вона була, вона була!

Вона була, як світ, як гори!

І її гори - моє горе,

В її краю мені хула.

Але вона - жона. Вона -

самозбереження народу.

І мову, кров його і вроду

Її доля зберегти дана.

Ну що ж тепер мовчиш, мій вік

Цивілізованих калік?!

Вітчизно-сльозе-мріє-сну,

Прийми болінь моїх весну.

Бо наче я вже не живу,

Свою надію неживу

Приспав під серцем і не сплю...

Двадцятий вік, як я люблю.

Вона була за всі віки...

В прощальнім слові до руки

Схилялись їй і ніч, і сад...

Сердець розбитих серцепад.

Микола Вінграновський

Суперники

І
Вітер пісню співав стоголосо,
Але раптом в екстазі німім
Зупинивсь біля тебе і млосно
Зазітхав у волоссі твоїм.

І підслухали зорі і трави,
І підслухали ріки й мости,
Як шептав тобі вітер ласкаво:
«Я такої не бачив, як ти...

Хочеш — хмари для тебе розвію?
Хочеш — землю в дощах утоплю?
Тільки дай мені крихту надії,
Тільки тихо шепни — люблю...»

І хоч ти не сказала нічого,
Бо не слухала вітрових слів,
Він, забувши солодку знемогу,
Розганяти хмарки полетів.

А як глянуло сонце із неба
Через сині зіниці ніш,
Закохалося сонце у тебе,
Засіяло іще ясніш.

ІІ
Вітер в небі за хмарами гониться
І про тебе складає пісні,
Почалася у сонця безсонниця —
І подовшали раптом дні.

І обоє тобі заходились
Говорити у всякий час:
«Ми по вуха в тебе влюбились,
Усміхнися ж хоч раз до нас...»

ІІІ
Тож послухайте, сонце і вітре!
Перестаньте скиглить на мить!
Маю річ я до вас нехитру,
Ви послухайте, помовчіть.

Я б хотів, щоб мені ви сказали
Без брехні, без ридань і виття:
Скільки раз ви уже кохали
За своє безконечне життя?

У скількох у волоссі мліли,
У скількох іще будете мліть?
Ви всіх разом так не любили,
Як одну її треба любить!

Я для неї хмар не розвію
І дощами землі не заллю.
І хвалитись, як ви, не вмію,
Але я її дужче люблю.

Те, що кидали ви, як намисто,
Міліонам красунь до ніг,
Я в душі недоторкано чистим
Для одної для неї зберіг.

Василь Симоненко

Прохожий

Идешь, на меня похожий,

Глаза устремляя вниз.
Я их опускала — тоже!
Прохожий, остановись!

Прочти — слепоты куриной
И маков набрав букет,
Что звали меня Мариной,
И сколько мне было лет.

Не думай, что здесь — могила,
Что я появлюсь, грозя...
Я слишком сама любила
Смеяться, когда нельзя!

И кровь приливала к коже,
И кудри мои вились...
Я тоже была, прохожий!
Прохожий, остановись!

Сорви себе стебель дикий
И ягоду ему вслед,—
Кладбищенской земляники
Крупнее и слаще нет.

Но только не стой угрюмо,
Главу опустив на грудь,
Легко обо мне подумай,
Легко обо мне забудь.

Как луч тебя освещает!
Ты весь в золотой пыли...
— И пусть тебя не смущает
Мой голос из-под земли.

Марина Цветаева

Світлий сонет

Як пощастило дівчині в сімнадцять,
в сімнадцять гарних, неповторних літ!
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Вона ридає, але все як слід.

Вона росте ще, завтра буде вищенька.
Але печаль приходить завчасу.
Це ще не сльози – це квітуча вишенька,
що на світанку струшує росу.

Вона в житті зіткнулась з неприємістю:
хлопчина їй не відповів взаємністю.
І то чому: бо любить іншу дівчину,
а вірність має душу неподільчиву.

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

Ліна Костенко

Сподіваюсь, вам сподобалось. 

Дякую!