Короткий пост про несумісні поєднання

Іноді здається, що я + деякі люди
- таке ж вдале поєднання, 

як і зефір + грубе, важке і брудне чоловіче зимнє взуття.

Таких прикладів повно, несумісних пар.

Взяти хоча б щире бажання усе на світі змінити та шалену грандіозну втому.

Чи полуниця і гниле листя.

Ще відсутність можливості помилитись та дислексія - не надто гармонійний союз.

Понад 8 тисяч пісень і Ipod, що постійно вимикається з таким зрадливим звуком досади і відчаю, - це не кайф, друзі.

Ось цей зрадливий холод + бажання скинути кілограми одежі = ну що за таке?..

Цікаво, комусь смакує червона риба і зачерствілий хліб?

А як воно, ввімкнути шансон і транс водночас?

Wanna brain explosion? Візьміть похідну 48-го порядку від функції, заданої параметрично непривабливими громіздкими закарлюками, при цьому пританцьовуючи джаз-фанк.

Як воно, читати Ірену Карпу і ... ну, будь-що інше разом?

Чи можна одночасно приймати ванну і боксувати?

Однією рукою писати шпори, а іншою вистукувати ритм пісні Jamiroquai досить важко.

Уявити собі магазин одежі для немовлят і шмат болота на тілі заразом - неприємно.

Писати "Три абзаци" незалежно від інших авторів і в той же час мислячи, як кожен з них, здається нереальним.

Щойно помите волосся, досі вологе, + сидіння під відкритим вікном може викликати хаос у світі.

Творчість гурту Bend Like Branches і здорове бажання не збожеволіти тяжко уявити разом.

Перегляд фільму Revolutionary Road та паралельне переклацування кадрів на фотику - несумісні. 

Вища освіта на мехматі і тривіальні (high five, bros!!) навички усного рахунку часом одне від одного самі "відштовхуються".

Нарешті, сильне бажання виспатись і якісь зерна миттєвого натхнення у формі угрупувань слів та ідей в голові, не здатні вступати у реакцію.



Словом, багато чого такого існує поодинці, чого краще з дечим іншим не змішувати.

А надто коли це стосуються людей.

Ти експериментуєш, часто насолоджуючись проміжними результатами. А потім раз! і розбіглись дві колись ледь поєднані особистості. І от не розумію - що тут страшного? Не кожна окрема людина на планеті буде "твоєю". Keep on trying and you'll succeed.

Дякую!

Published with Blogger-droid v2.0.1

Втомлені роздуми, метафори і поради.

Я тут подумала.
І вирішила, що мені трохи набридло бути собою. Я не в тому сенсі, що хочу якось змінитись чи що. А от в дитинстві, наприклад, я часто питала себе: "А що, якщо би я народилась у дуже бідній сім'ї і скоро померла б з голоду? А що, якщо би народилась у дуже багатій сім'ї і жила б у цілковитому достатку?" Цікаво подумати таке ж, беручи за критерій не тільки матеріальний статок. Що, якщо б я була нещаснішою чи щасливішою?    розумнішою чи дурнішою?    красивішою чи страшнішою?     слабкішою чи сильнішою?    злішою чи добрішою?    черствішою чи доброзичливішою?     обачнішою чи необережнішою?    впертішою чи м'якішою?    І що, якщо б я народилась геть інакшою? Яким би було моє життя?
Чесно, я не люблю слово 'якби'. Але визнаю, що немає кращого способу пізнати власне 'я', аніж поставити себе на місце іншого. Що б я зробила в будь-якому іншому випадку, у будь-якому іншому житті?

'Нема нічого неможливого,' - скажете ви. Хочеш змінитись - окрім самої себе ніхто не заважає.


----------------------

Each morning I get up, I die a little.

Цікаво, навіщо переслуховувати пісні раз за разом? Одні й ті ж самі, їй-Бо, ніби є якись від того ефект. Слова завчаються підсвідомо, і у будь-який випадковий момент вони випливають самі по собі. Неначе власна мудра думка, яка колись так натхненно тебе просвітила. Але, як завше, - то лише чиїсь чужі слова, раніше вже використані.

Схоже, що життя у нас - це по-емоційному пишна, нетерпляча, груба і сліпа штовханина. І неважливо, куди саме ти прямуєш: до ескалатора в метро чи до своєї чіткої мети. Важливо ось що - усім не в кайф.

І так часом спостерігаю дивні речі. Як хлопчина чимдуж кидається до дверей вагону, а вони півмиті назад вже зачинились. Нащо було перейматись? Адже неважливо, як сильно ти намагаєшся бігти поперед батька в пекло. Усе одно кожен далі матиме свій унікальний шлях.

Якось спокійніше треба бути. Жити місцями, як робот, бо перенасиченість емоціями знищить будь-кого. Наприклад, неприємна розмова, тобі непотрібна, а фізично уникнути її неможливо. Моя порада: відключись. Це легко. Зовсім трохи уяви і відчуєш, що ти вже деінде. Включайся, коли вважатимеш за потрібне. А як інакше навчитись не перейматись дарма?


Щодо порад, то не залишайте цінних речей перед зеркалом у холі мехмату. Ну це так, про всяк випадок. Ну, і якщо вже залишите, то не відходьте задалеко.


----------------


Ще мені так набридла моя буденність. У голові більше ста ідей, як витратити гроші і повністю відірватись, чи хоча б трошки розім'ятись, ну щоб хоч якісь зміни відчути.

Дякую!!

Published with Blogger-droid v2.0.1

Про відпочинок і подарунок

Ніколи так сильно не хочеться запланованої зміни, як за пару днів до неї.

Усі діти страшно хочуть канікул, і не розуміють, навіщо їм останні дні навчання. Вижимають із себе залишки сил, підбадьорюючи себе лиш думкою про те, що відпочинок буде "от-от". Пишуть контрольні, а самі подумки вже в кучугурах снігу роблять snow-angels чи там катаються на хвилях, жадібно поглинаючи екзотичне  повітря.
Так само і 31-го грудня: де би ти не був, з ким би ти не був, яким би ти не був, а все рівно хочеться скоріше переступити межу і опинитись у чомусь новому. І хоч лізуть думки, що буде все, як і раніше, але ти не підпускаєш їх близько.

Але, здавалось б, - звичайнісінька пора. Нічого особливого не відбувається. Це раніше була купа подарунків, така собі приємна тривога: "А що ж подарують?". А зараз ми більше переживаємо, де і з ким святкувати, як назбирати грошей на те. Раніше новорічні бажання були наскрізь пронизані щирою вірою у їх можливе здійснення, а зараз, якщо й бажаємо, то це спокійного ще одного року, без грандіозних зсувів, і щоб кількісний склад близьких тільки збільшився. Все вірно, ніхто ж не буде деградувати. Проте чомусь хочеться чогось такого, що б заспокоїло і по-щирому розслабило.

Якщо спитаєте мене, який подарунок я хочу більш за все отримати у новорічну ніч - то я вам швиденько відповім з такою тінню смутку на обличчі - на день поїхати у Богданівку. Хай там йому усьому поганому, тяжкому, втомлюючому грець, а я хочу відпочити. Хочу забрести якнайдалі від людей, і щоб мене ніхто не шукав. Боже, як же хороше буває в такі миті! І ти там стоїш, посеред того здаравєнного поля, дихаєш, як ніби більше не дадуть, озираєшся навкруги - а там нікого.... геть нікого! Через сто років повертаєшся додому, а там - рідні. Купа обіймів, незліченна кількість непідробної любові, співпереживань, радості, щастя...
Так!!
От блін, невже я далі матиму в житті щодня можливість поїхати туди?!!!!
Все нафіг.
Поїду.



Вам дякую!

Думки про втрачені знайомства і забуті відчуття

Колись, давно, ви усі були поруч. Ви, усі мої забуті знайомства. Стільки імен, стільки облич, стільки характерів, слів-паразитів, поганих звичок і особливих прикмет. Моя пам'ять тримає ваші образи у своїх цупких долонях; але дещо викинула вже давно. Вас мільярди.

Від дівчинки у дит-садку, котра показувала, як шнурувати взуття, до тебе, придурок з універу, до котрого не бажаю промовляти і звука. Від тебе, хлопчик Рома з двору на Лепсе, котрий у 5 років щось від мене хотів, до тебе, тренере з мого вже зачиненого спортзалу. Від тебе. . . і до тебе. . .



Я ненавиджу себе і водночас знаю, що не змінюсь.


Колись я дуже боялась ліфтів. Тому мене мама весь час у ліфтах пригортала до себе, а я рахувала секунди до падіння. А ще колись вона зачинила мене умашині, пішла в магазин, залишила ввімкненою аварійку. Але я останнього не знала. Думала, то бомба тікає, ревіла, підсумовуючи усі роки життя. Я розповідала сестрі про все. А зараз ми зустрічаємось раз на століття. Тяжко так жити.

Мені дуже не подобається, що я стала страшенно багато звертати на себе увагу. Мені так незручно за це.

Я не хочу вас повертати. Мені банально не вистачає підтримки.
Мені набридло затикати пустоту всередині новими людьми.

Чи не можна це вирішити або кимсь одним таким великим(здаравєнним) або чимсь неживим?

О, ще одного згадала.

Ви всі були. Були. Були.
Спасибі.

Published with Blogger-droid v2.0.1

Про Катю

Прокидаємось на своїх позняках, затискаємось у метро, дрімаючи їдемо, стрибаємо у маршрутку, там, можливо, зустрічаємось, ідемо пішки до універу. Ти думаєш про те, що у тих пагорбах можна заховати трупи, а я - несамовито радію з усіх сил. Добігаєш до мехмату, заходиш в аудиторію, я вже чекаю з посмішкою, сідаєш поруч, чарівно посміхаєшся у відповідь. Вітаємось, цьомаємось. Дві хвилини потому дістається блокнот чи листочок, і тут починається... Починається ВСЕ! Такі приємні розмови, переживання, страхи, радощі, сюрпризи, відчуття, очікування, минуле. І невідомо як стає набагато легше. А чого б не стати? Що б не було там ззовні, поруч - ти. І все чудово!

Чому ти така особлива для мене?

Мабуть, конкретних слів для відповіді геть не досить. Мало того, я знаю точно, що така особлива ти не лише для мене. І я знаю, що важко в тобі знайти щось таке, щоб не подобалось. Ти просто ходячий чарівний прекрасний і дуже-дуже симпатичний магніт!

Я знаю точно, що ти завжди вислухаєш. Ти зрозумієш і відчайдушно даш пораду, найщирішу. Ти розвеселиш, ти поспівчуваєш. Ти поцікавишся, обіймеш, так сильно показуючи своє ставлення. Ти неперевершено чуйна. Ти розумна, і це занадто очевидно. Ти гарна; - мабуть, очевидніше. Ти несамовито любиш людей і залюбки допоможеш. Ти - неймовірна!

І я довго думала, що ж тобі побажати. Навряд чи тобі потрібно ще щось крім здоров'я та близьких поруч. А інше - чомусь я дуже вперто впевнена, що все інше в тебе і так буде. Можливо, це тому що я страшенно цього хочу.

Боже, ну ти ж знаєш все і так - майже не щодня я кажу, що сильно тебе люблю, що страшенно рада, що ти поруч, і що вдячна.

Але от що ще хочу доказати. Мабуть, щось таки є в тому, що ми 11 років поспіль були так близько, і ще купу будемо. 

Будь такою, як ти є. Бо ти - найкраща!

ПС - йой, у нас з тобою навіть найбільше спільних друзів є. 

ПС2 - а кодових імен?.... оооо!

ПС3 - розумієм одна одну з півслова! Гідро...? 

:)

Про розуміння (2)

Тільки що опублікувала пост на цю саму тему у блозі "Три абзаци". І зрозуміла, що трьох абзаців мені мало. Це як страшний фонтан слів і обурення, котрий насильно засипали всі дні чи, хто зна?, місяці й роки.


Дивні люди. Одні кажуть, що, поглянувши на будь-кого, в перші декілька секунд формуєш свою остаточну думку про особу. А інші кричать, що це неможливо, і що для заяви такого характеру потрібно багато часу та сил, щоб "вивчити" один одного. Чекайте, а чи дійсно це є нашою метою в житті - пізнати когось? А нащо? Невже від цього стає тепліше чи холодніше?


А мені важко додумувати. Вірніше, важко від додумувань. Від цих таких першокласно точних передбачень, на кшталт, наскільки цей хлопець надійний чи як довго я буду спілкуватись з тією дівчиною. А потім, ясна річ, величезний експрес з вагонами розчарувань прибуває на мою станцію. У голові тільки: "Ніколи б не подумала, що людина, котра виглядає настільки впевненою у собі, буде мати комплекси таких масштабів." Навіщо думати зайвий раз про такі дрібниці? Не варто вважати себе таким вже психологом, у інших людей все рівно інакші, чим в тебе, думки, змирись вже.




Блін, я тащусь зі своєї цієї прив'язаності надумувати зайвого і, головне, у це вірити.
Вам нудно читати оці шалені тексти про те, бачте, як люди один одного недорозуміють? Знаєте, мені нудно це писати. А думати про це мені  взагалі набридло.
І я геть не зрозумію, чому так важко взяти і забути про якісь нікому не потрібні дрібниці. А тим більше, коли цього хочеш.


І, хей, що за фігня, я не відчуваю кайфу від того, що без усілякої причини радію, як дитя. 
А мала б. 


Я знайшла проблему, більш того, її вже ∄.


Спасибі.

Про затишок після бурі

У голові був сумбур.

То радість за п'ять по екзамену, то недостатньо вмотивовані нудьга, сум та відчай.

Я сиджу без мейк-апу, без окулярів, без навушників, без нікого у Віденських булочках. Це так немодно, але мене точно розуміють ось ті два самотні чолов'яги, що снідають навпроти, у цілковитому затишку. О, вони цінують увесь кайф!   Перекусивши смачненьким тепленьким, попиваю чайок зі свіжої м'яти.  Цей аромат мені щось дає. Щось, схоже на спокій та врівноваженість. А легка ненав'язлива музичка наче заколисує і шепоче: "Усе іде на лад, усе монотонно добре, усе стримано і виважено."

Гарна людина, той викладач, що прийняв у мене екзамени. Так невпевнено хотілось йому це сказати, додаючи: "Жаль, таких нормальних людей мало!". Я дійсно дуже звикла до усіляких нестабільних шизіків, котрі якось та свою підлість й покажуть. А тут - ... Приємно.

Зранку я була впевнена, що цей день, як і велика купа інших, нічим не запам'ятається. Як і ті перехожі, з ким випадково і не дуже іноді зустрічаєшся поглядами. Може так і буде. Навіщо закарбовувати в пам'яті кожну мить? А з іншого боку, цей факт не дуже надихає на будь-якого типу подвиги, правда ж?


Це гарно - сидіти і розуміти, що поспішати нікуди. Це приємно - бачити, що усі колишні переживання і тривоги вже ніщо. Це заспокоює - зупинятись і сприймати. Ба навіть і коли біжиш. Ззовні запізнюєшся, а всередині попиваєш чайок з м'яти. Чи дрімаєш на гамаку. Чи чешеш котешточці животик і сама в унісон з нею ніби муркочеш.

Гарно розуміти, що усе в твоїх руках, і нікому ти нічого не винна. Приємно згадувати час від часу, що усе в нормі.

Запам'ятаю цей день митями свого душевного спокою.

А вам - спасибі!

Хіба хтось сказав тобі, що буде легко?

"Я вступила до ВНЗ, але це було дуже просто."

"Я народила дитину, проте це було не досить важко."

"Я виховав сина, не напружуючись."

"Я сам добився успіху і зараз маю власний бізнес, проте я не докладав аніяких зусиль в житті."

"Я врятував сотні життів, це легко."

"Я навіть не помітила, як захистила дисертацію, без ускладнень."




Чи буває таке?


Кожному здається, що він все життя трудиться, а результатів 0. Що це: погана вдача чи нездатність побачити реальність? Засліплені не помічають, що їх зусиль не досить, а плоди праці - ось вони.

Дуже важливо вміти аналізувати свою поведінку, плюси і мінуси подій, можливість ситуацій. Уявіть собі усе життя з цим аналітичним мисленням і самі скажете: "Годі вже! Коли я буду жити?". Якщо в голові немає місця для "трешу", то є ризик померти з серйозності та сконцентрованості. Чи не велика ціна? Кому це потрібно? Навіщо так далі жити? Чи є відповіді на мої питання?

Недосказане

Люди починають цінувати тільки тоді, коли гублять.

І хай би будь-що то не було: від дріб'язкової цяцьки до, на жаль, найближчого родича. Це очевидно, однак ніхто не збирається це змінювати. Збиваючи свого лоба об нещасні граблі, нас тягне до них знову і знову. Природно озиратись назад і розуміти, що все було б краще, аби від самого себе більше зусиль. Однак цілком неясно, навіщо це робити, коли доцільніше було б подумати про майбутнє.

Як багато слів несказаних ми в собі законсервували! Кожен, як останній раб, несе свій важкий мішок тих самих слів, не знаючи, що з ними робити далі. Як використати "Пробач мене, будь ласка"? Як приготувати смачненьке з "Мені дуже приємно"? Який танець піде для "Ти мені подобаєшся"? Чи можна зробити фотосесію з "Я тебе ненавиджу"? Чи потеревениш з "Не чіпай мене зараз"?

В мені такі речі збираються, збираються, ще раз збираються... а потім вибухають у вирі негативу до будь-чого з озвученою зовсім неправдивою причиною. Чи не легше "викидати" слова поступово?

Мамо, я тебе люблю. Я кажу це часто, але не настільки. Для цього випадку ніколи досить не буде. Тому скажу це ще раз і ще раз. За всі рази, що змовчала і за всі, що змовчу.

Мене відвертає від хлопців, що пліткують. Це на підсвідомому рівні, я їх відчуваю якось. Спершу може виникнути симпатія, але, якщо десь я помічу отакі схильності, сама того не розуміючи, я буду відходити далі і далі.

І взагалі я часто собі дозволяю "відходити" від людини. Де таке прийнято? А я собі дозволяю. Пробачте усі, від кого "відійшла".

Я не розумію, чому люди не вміють уявляти себе на місці того, з ким розмовляють. Чи це навколо мене тільки такі? Я так намагаюсь щоразу, як згадаю про це, уявити себе в умовах іншої людини. Хоч виходить кепсько, все ж вірю, що це може перетворитись на звичку.

Приємно, коли люди, котрі тебе мало знають, говорять усю правду. Так вже виходить, що сенсу казати мені брехню вони не бачать, бо його й нема. Виходить, що то саме вони тебе мотивують чи підіймають зі скрути, а не кращі друзі. 

Що таке "кращий друг"? О, для мене то страшні слова: тільки назву у підсвідомості будь-кого так, одразу тієї людини поруч майже не бачу. Мені набридає гратись у "кращий друг", "трошки гірший, ніж кращий, друг" і т.д. Набагато приємніше звучать слова "розсудливий друг", "вірний", "турботливий", "той, що підтримає"..., чи не так? Так.

Є моменти, о страшні моменти, коли мене краще не зачіпати. Причину шукати марно, адже це надто відносно. Зазвичай це видно ззовні, ну, для мене точно видно. Я так старанно маскуюсь, що мабуть інші й не помічають. Хм, може говорити все, як є?

Я не знаю, що робила би без своїх родичів. "Пам'ятай своє коріння" - ці слова звучать у моїй голові так часто, що я навіть не зважаю. Ах, яка велика подяка цим найпрекраснішим людям за усю турботу, допомогу і переживання. Мені пощастило.

Часто вважаю, що я - лузер. А може, може мені все ж навпаки пощастило десь у житті? Чи пощастить? Інакше ж нечесно. Інакше ж не хочеться, щоби було. Хай пощастить.

   
I'm a hug-addict. Правда. Мені  страшенно важко в компанії, де я не можу отак просто підійти і обійняти когось. Це як своєрідний жест довіри для мене. Саме тому серед малознайомих людей чи серед не надто добре знайомих - відчуваю себе як з мішком на спині. Набагато простіше було б з обіймами.

Мене тягне до тих, котрі не бояться змінитись та легко сприймають життя. Зовсім не варто пристосовуватись під усе на світі, але й бути містером-ніколи-не-зміню-свої-принципи - теж не завжди виграш. Це щось таке у погляді, чи в атмосфері при спілкуванні, чи у посмішці. Перше бажання, ясна річ - пізнати. А от чи буде далі те, що втримає - то вже абсолютно на підсвідомому рівні. 

А насправді (О, класичний мотиваційній висновок), усе те, що я вимовила - я мала б вимовити. Усе те, що залишилось "у мішку" - йому там місце. Ти промовляєш те, що вважаєш доцільним. І якщо щось таки замовчуєш, то за власним бажанням. Єдине, що ніколи не буде вимовлено забагато разів - це слова подяки найближчим людям. 

Дякую!!

Про те, чого не вистачає

Часом буває чогось не вистачає.


Катастрофічно.

Спілкування з ось тим моїм другом. Так давно його бачила, і наче десь-там переписуємось, час від часу бачимось. А спілкування мало. Завжди хочеться поговорити ще, обійнятись ще разочок, посміятись, пожартувати ще трошки, словом, відчути те, на чому базується довіра та симпатія в наших стосунках. Зажди залишається недосказане, недопобачене, недообіцяне, недовідчуте.

Змін. Чомусь їх постійно мало. Відбулась одна - а прагнеш ще одної. З чим пов'язана така ненаситність?

Теплого одягу на собі. Одягаюсь як можу тепло, але завжди відчуваю холод. Хто його знав, що два світери - це недостатньо? А там тоді і до чотирьох недалеко.

Відпочинку. Скільки не відпочиваєш, а завжди хочеться ще. От дивина! Ну не відпочивати ж тобі вічно?!

Дійсно гарних, навіть не так, улюблених, сережок. Скільки б їх не було, а я хочу ще он ті. Одненьку пару, що тут страшного? А потім стає смішно, я ж їх всі за раз не начіплю! ...Чи начіплю?

Грошей. Одвічна проблема людства. А ти, як завше, думаєш, що тебе це омине. Але ні, це стосується кожного. Скільки б не було грошей, завжди їх на щось не вистачатиме.

Місця в зошиті.  Коли дописуєш щось, і тулиш його, тулиш, а місця не вистачає. Дрібниці, а дискомфорт.


Часу. Прочитати, довчити, розповісти, побачити послухати, поспати, помріяти, посміятись, дописати, договорити найважливіше.

"З усіх утрат втрата часу найтяжча." (Г.Сковорода)

                                                                Тільки подумаєш, що часу мало - а його ще менше стає.

Смачного чаю в чашці. Якимось загадковим чином, скільки чаю не роби, а його все не досить, завжди хочеться більше. Уже й хитруєш, береш щоразу більшу чашку. Так і до каструлі скоро дійде, але й тоді, щось підказує, теж буде не ідеально.

Досвіду. Це того, що прибудь-якій потребі інтуїтивно вкаже правильне рішення. Де ж його набрати, того досвіду? Більше жити? Більше вирішувати? Чи менше думати, бо досвід сам прийде, з часом?

Щось мені підказує, що усього того, чого мені зараз час від часу катастрофічно не вистачає, скоро буде вдосталь. І не тому, що його стане більше. Просто з часом, з тим самим досвідом, я зрозумію, що та кількість, якої раніше було не достатньо, і є тією, яка якраз зараз потрібна.

Адже швидкоплинність часу має і свої плюси: швидку зміну свого ставлення до деяких речей, котрі зовсім недавно ми бачили інакше.

Дякую!

Про ранки

Бачу, як маленькі, але такі зайняті люди поспішають. А коли видихають повітря при цьому, іде такий кумедний пар.

Я зустрічаю помаранчевий, безсумнівно теплий, світанок через вікна маршрутки. І десь собі думаю: все буде добре.

Ранок - це чудова пора. Забути про всі неприємності і казуси на кшталт випихування з метро, штовхання, удари локтем, спізнення, грубощі та мокру погоду, - буде зовсім казково!
А все ж прекрасна пора. Бо кожен зранку перебуває думками у своєму світі. Прокидуючись, вони думають про хатню роботу, родину, майбутні зустрічі. Часом кортить залізти всім у голову і дізнатись, про що ж вони думають. І одразу ж відмовляюсь від такого бажання, бо думаю: а нащо? Хай кожен залишиться при своєму.

Ось, що непокоїть. Стою біля задніх шести місць в маршрутці. Як чудово, всі вони зайняті чоловіками. І якими різними: молодими, старими, пузатими, вихованими на вид, грубими на вид, сумними і сонними. А поруч ми, дівчата, бабусі, жіночки, на підборах, з важкими сумками, із зачіскою, котру хтось зачепив. О ні, зовсім не страшно постояти трохи часу в складних умовах. Всяке буває, жінки звикли, пристосувались. Мене інше непокоїть, дещо глобальне.


Знаєте, страшно, коли люди стають схожими на тварин. Коли вони ведуть себе, як бики, корови, курки, віслюки, козли, вівці, кози, собаки, щури і т.д. Але буває й гірше. Це коли чоловіки уподібнюються жінкам і навпаки. Тоді відбувається абсолютна підміна понять. І страшно те, що процеси взаємопов'язані, тобто має місце ланцюгова реакція. Чоловік не взяв на себе відповідальності - жінка має це зробити за нього. І навпаки. Далі все трапляється по інерції. Жахливо це знати, розуміти і помічати.
Так же набагато простіше, жити у суспільстві, де є якісь закони, устої прийнятної поведінки. Нащо ускладнювати, виправдовуючи це лиш власним егоїзмом? Та я, наївна, вірю: якщо хтось все ж не буде забувати про такі мізерні, але надто суттєві деталі, то воно піде на краще. Так, процес глобальний, неможливо зовсім нейтралізувати його, проте можна хоча б налагодити своє оточення тією самою ланцюговою реакцією. Не складно зовсім змінитись самому, важко втриматись таким, зміненим, згодом.

Якраз пригадую мамині слова про те, як вона добиралась до пологового будинку зі мною у животі. Каже, що прийшлось їхати трамваєм, бо грошей на таксі не було. І от вона, з животом на найбільшій своїй стадії розвитку, стояла усю дорогу, бо, бачте, їй навіть не додумались запропонувати своє місце. Мене чогось це більше засмучує, ніж дивує.


Ранок, як будь-який початок чого-небудь, має бути гарним. Таким, щоб коли задумуватись, який же в тебе сьогодні день- хороший чи не дуже - одразу пригадувати свій настрій зранку. І хай що би там не сталось, статус настрою дає виключно наша реакція на все.

Що не кажіть, а я люблю ранки. Зі своїми типовими звичками (включно зі звичкою оновлювати звички:) ), з теплим смачним чайком, з підфарбовуванням очей, з вітаннями з Масею, батьками. З якимись інколи жартами. З цим таким неперевершено приємним холодом, коли щоки мерзнуть і тобі від цього добре. Бо ж вечірній та ранковий холоди - зовсім різні. Ще я люблю ходити. Так, це дуже погано, коли спішиш, і треба частину маршруту подолати пішки. Але я це люблю. Зазвичай біля мене нікого нема, дуже навколо красиво, та ще й посміхатися кортить само собою.

Ранок - гарна пора. І від нього дійсно залежить весь день потім. Тому я думаю варто сприймати усе чудове зранку перебільшено, а усі негаразди недооцінювати. Тоді кожен день буде приємнішим.

Бажаю чудових ранків!

Published with Blogger-droid v1.7.4

Про нові ідеї, переваги пофігізму та продуктивність

Давно хотіла писати блог на пару. Це зменшує ймовірність відсутності ідей, бо ж завжди є поруч людина, котра робить те ж, що й ти, тобто нових думок, натхнення та кайфу від писання вдвічі більше. Хоча, з іншого боку, і набриднути може вдвічі швидше. Але, що це я, ще нічого не почала, а вже пишу погане? Нє-нє,цей пост, прямо відчуваю, буде приємним, легким, веселим; таким, як я зараз є. Так  ось, поки що все обдумується і розробляється, обговорюється. Проте вже можу сказати пару слів реклами: там буде все доступніше, легше і швидше для читання, абсолютно найбанальніший дизайн, хто любить blogger - ця штука зветься "режими динамічного перегляду". У ньому ще й читачі мають можливість змінювати ці самі режими, в залежності, що їм більше до вподоби. Отож, чекайте, зовсім скоро все це запрацює.

І ні, це авжеж не означає, що власний блог закину. Це ж моє, ріднесеньке, де можу розкидатись словами, потім їх старанно позбирати, всунути відео, зображення будь-якого змісту, та все, що завгодно! Маю повну свободу вибору: від заголовку блогу до дизайну бокової панелі і кольору посилань, при наведенні на них вашим курсором. Ні, все ще публікуватиму тут свої найприватніші думки.  Але я, безсумнівно, рада новим ідеям у голові!




Значить, пофігізм.
Чи може це бути чимось хорошим?

Це навіть буває прекрасним життєвим кредо. Залежить від того, на що не звертаєш увагу, як часто ти це робиш, що тоді для тебе головне і т.д. Для мене такий час буває іноді дійсно рятівним - бо я занадто багато чого вважаю надзвичайно важливими. Важко навчитись мудро розставляти пріоритети, але коли це вмієш, то й приємніше живеться. Як я там колись казала? З "відчуттям вдалого інвестування"? Саме так і живеться. Неперевершене відчуття, коли ти спостерігаєш свій прогрес на шляху до певної мети.


Отож, попереду у мене є багато часу. А ще більше, мабуть, важливих речей, котрі треба встигнути зробити. Звичайно, дівчачо-котячі дебоші з Маською будуть мати місце, але я впевнена, що зможу продуктивно використати цей час.
До речі, екстернат - така хороша штука. Дуже вчить самостійності. Дізнався що вчити - вивчив - прийшов - здав. І все. Нікому не цікаво, знав ти коли-небудь ту латинську мову чи ні, просто здавай її.
Ну, я поки що на другому етапі цього логічного ланцюжка.


Наразі це все, дякую всім.

Про зміни та танці

Шоста тридцять, я щойно прокинулась. От тільки це не ранок, а вечір вже. Прокинулась від холоду, вікно було відчиненим. Біля мене декілька разів пробіглась Маська, потім вона заскочила на стіл і почала щось там гризти, гратись, словом. Після чого я на неї крізь сон гримнула, тому котешточка втікла. Далі спати було неможливо, бо холод став ще більш відчутним, і навіть те, що я завернулась у ковдру, не допомогло ані краплини. Згодом згадались усі ті справи на сьогодні, котрі ще не починала робити і ось тобі на - я повністю прокинулась. Тепер сподіваюсь продуктивно використати свій час, грію носа і саму себе теж.
Влаштувала собі прогулянку на півгодини сьогодні, просто насолода! Можливо то я так скучила за свіжим повітрям і спекою, в порівнянні з тим місцем, де проводжу свої будні з восьмої до другої. Думала, в основному, про зміни. Про те, що це - найкраща штука, яка може статися в житті. Зміни, вони і в Африці змінами залишаться, і завжди будуть хорошою штукою. Саме крутецьке в них - це те, що ти вчишся справлятись з усім, що вони провокують. А ще це допомагає побачити те, чого раніше не помічав. Наприклад, є така типова молода сім'я. Нічого особливого, хороша пара, сперечаються іноді, але взагалі все наче нормально. А головне - всі до всього звикли вже. І от сталось дивне - хтось із подружжя палко відчуває, що прагне повернути забуту пристрасть чи хоча б трохи внести теплоти в стосунки. Як це відбудеться, якщо обидва вони повністю занурились в рутину, щодня все одноманітне; щось за таких умов теплоти не мало б буть і в думках.  Відповідь банальна: їм потрібні зміни. Тільки змінивши хоч мізерну частину свого життя десь виникає (але обов'язково при бажанні) така потрібна здатність бачити речі, до котрих звикнув, такими, якими вони насправді є. А тоді вже варто лиш взяти і виправити те, що давно хотів.
От тому зміни - це добре.




Я не знаю, щось мені хочеться писати короткі пости, це ж веселіше.



Damn Dirty dancing scenes in my head!

І ще я дуже серйозно захопилась ідеєю почати займатись латиноамериканськими танцями. Цікавить сальса, реггетон, бачата, більше назв поки що не пам'ятаю. Я в принципі не проти двох разів на тиждень, навіть згодна на центр, не обов'язково Позняки. Потрібен партнер. Пишіть, якщо зацікавитесь.


Це все. 

Спонтанні думки, записані в мить їх виникнення

10.10

12:53 мехмат, ауд.305, лекція аналітичної геометрії

Захотілось страв, котрі зазвичай готують до столу на зимні свята. Щось на кшталт олів'є, тільки вишуканого, грінок зі шпротами, крекерів з червоною ікрою чи навіть шуби. Аж запахи примарились.

17:13 ескалатор на станції метро Золоті Ворота

Стою. Досить вільно. Через пару сходинок бачу перед собою на одній намальовано "18". "Як символічно," - думаю я. Це ж майже мій вік, до якого мені "пару сходинок". А потім вище за цей напис бачу "17". От тобі й символіка!

20:15 фітнес-клуб "Раунд"

Задумалась, що за три з гаком місяці регулярних відвідувань зали я ні разу не бачила тут молодших за себе. Стало приємно!

11.10

18:29 моя кімната

Слухаю Гала радіо, дуже за ним скучила. Захотілось обіймів, бо дуже вже холоднеча страшна!

12.10

15:27 спорткомплекс КНУ

Занадто швидко пливуть хмари. Я не спец, але зазвичай це відбувається повільніше.

17:00 маршрутка №595 

Сплю на останньому сидінні, переді мною 11 пасажирів і ніхто мене не бачить! Ну і я їх - теж. Бо сплю.

13.10

00:15 моя кімната

Дуже сподіваюсь, що ці мої шість годин сну хоч якось мене розслаблять. І ще відчуття таке, буцім завтра вже п'ятниця. Навушники поламались, копитиму на нові. Добраніч, Масік!

9:11 мехмат, ауд.508, семінар з історії України

Кожного ранку все більше хочу не запізнитись, все більше лінюсь прокидатись, все тяжче дається добігти до універу. Станція метро ВДНХ, будуйся і відкривайся швидше, будь ласка!

9:16 мехмат, ауд.508, семінар з історії України

Захотілось млинців. Жаль, Масляна не скоро.

14:57 метро Золоті Ворота

Як фонову музичку пустили спів солов'я. Здивувало!

14.10

11:36 вул. Червоноармійська

Мені дуже подобається волосся моєї довжини, пряме, але шалено чорнюще. Перефарбовуватись не хочу, мені просто це подобається.

11:58 вул. Червоноармійська

Люди біжать, запізнюються. І всі вони - геть різні. Тільки от в КНЛУ всі, як один(одна) - гарні. Пригадую, кібернетики в КНУ ледь не всі по нулям. А у тому КНЛУ і підборища по сходам на сьомий поверх шкребуться, і у хлопців вибір величезний, і страшні неформали, а може і формали, то з якого боку глянути.

12:07 Львівська майстерня шоколаду

Як же чудово, що ми з Сашуньою "вибороли" по картці Локаль. Вийшла на вулицю, а тут так моросить! Нічого, зараз мамуню пригощу "смачненьким зі Львова"!

12:12 ескалатор на станції метро Олімпійська

Стою поруч з красенем, в якого на спині написано Ukrainian wrestling. Все правильно роблю.

12:16 метро, десь між Олімпійською та Площею Льва Толстого

Якщо хтось хоче мені сподобатись, хай відростить бакенбарди. А я на це погляну.

21:32 метро, між станцією Позняки та Харківською

Жахливо сильно подобається хлопець навпроти. Хорошенький!

15.10

14:54 біля будинку 1-а по вул. Драгоманова

Що за невезуха? Вчора зібралась в зал, вони з якогось дива закриті були. Зараз потрапила на обідню перервув них. Цікаво, чому її все життя по вихідним не існувало, а от саме в цю суботу - на тобі! От іду, і тільки через хвилину помічаю, що сама до себе говорю. Ще й жестами щось доводжу собі. 

15:37 моя кімната

Шалено ностальгую. 

16:10 моя кімната

А потім згадалась піратська вечірка на мій день народження. 

Поки що все.

Ходжу пішки. Подумки пишу прозу

Буває й таке.

Часом відчуваю себе звичайнісіньким Х'ю Грантом, котрий під Ain't No Sunshine повільно бреде по вулиці, думаючи про своє.

Отак ідеш собі, у вухах якісь пісні, а ти, не втрачаючи власного ритму, сприймаєш усе, що трапляється навколо. Виглянуло сонечко - знімаєш верхній одяг, повіяв вітер - назад одягаєш, пустився дощ - чимось себе закриваєш, сніг - закутуєшся. Так багато крокуєш, що твоє взуття стає таким, яким би Форрест Гамп точно зацікавився.

"Людина здатна звикнути до будь-чого." - Чули таке? Я впевнена, що не тільки чули, а й відчували на собі.



Я писала минулого разу, що життя - це послідовність везінь та нещасть. І от ми вміємо пристосуватись до будь-чого такого. На ходу вчимось, на ходу посміхаємось і сміємось, на ходу й сумуємо. Помиляємось, йдемо далі. Шукаємо, знаходимо, йдемо далі. Розчаровуємось, дивуємось, йдемо далі. Знайомимось з кимось новим - пізнаємо його, спілкуємось, забуваємо, і все це, не втрачаючи ритму. Так, наче існує лиш одне правило: "Не зупиняйся!". Зустрічаєш симпатичну собі людинку - беретесь за руки, йдете далі разом. Набридає - припиняєте йти поруч, знову крокуєш один. Іноді здається, що й перекусити можна, йдучи. Відпочиваєш в своєму ритмі, читаєш на ходу, вчишся та дивишся фільми, і знову не зупиняєшся. А головне - все встигаєш, все виходить як слід і все чудово.
Іду, не зупиняюсь, залишаю позаду усіх тих, кому цікаве щось інакше. Отак сама собі будую свій світ і розвиваюсь.
От я проживаю свою вісімнадцяту осінь, і відчуваю, що не просто іду-живу, а прямо змінююсь, щось усвідомлюю, вдосконалююсь. І мені так зручно, бо все ж на ходу, і я завжди в своєму ритмі.


Але ж не знайдеться того, хто спокійно зупинить мене і скаже: "Хей, маленька, зажди трохи. Спробуй забути про свій шалений ритм. Налаштуйся не тільки на сприймання усього, що відбувається, а ще й на свою відповідь усьому цьому. Бо так ти нічого не помічаєш, нікого не бачиш, а мене не впізнаєш... Припини уникати всього, що здається тобі складним, перестань кидати те, що не вийшло з першої спроби. Жити можна й інакше, не "крокуючи у ритмі". Це просто. Зупинись."


Виходить, ніфіга я не змінююсь, а просто шалено жену вперед, обманюючи себе, що відкрила "друге дихання". Чи є в цьому хоч трохи сенсу? Не думаю.


На щастя, таке буває лиш інколи і я все ще вважаю себе здатною тверезо оцінити стан навколо і вміти зупинитись, все зважити.

Головне - щоб було, куди повернутись.
Усім дякую!

Про щастя, життя та мої бажання

Так, окей, попишу трохи.

Сьогодні 4  і мені від цього ніяк.

Нічого такого не відбудеться скоро, нічого такого і не відбулось. Все одноманітно.

Лиш часом хмари розходяться і тонесенькими промінчиками моя свідомість сприймає натхнення. У, як солодко тоді! І думки лягають так ясно. І слова складаються так гарно. 

Сміюсь, сміюсь, ще сміюсь; глянувши на мене, точно скажеш: "От щаслива!".

А чи так це?

От ви, 23 з 27, що вибрали "так" справа, чи ви дійсно щасливі?

А може слід визначити це поняття для початку?

Здається, щастя - це не таке, що приходить і зникає. Це не настрій, що змінюється. Це не людина, що залежить від чогось. Це не новина, що вражає. Це не стан, що проходить. Це не слова, що обдумуєш. Це не особиста думка, котра у кожного різна. Але це й не предмет, завжди однаковий. Це не наука, яку потрібно спершу пізнати. Це не книга, бо ніхто не спитає, що ти про неї думаєш. Це не музика, що штовхає на певні вчинки. Це не старий приятель, що "завжди тут". Це не вдача, котру не спіймаєш. Це не одяг, що зношується. Це не враження, що швидко набридають. Це не насолода, що захоплює миттєво.

А звідки мені знати, що це? Проте дещо знаю напевно: Якщо хочеш щось для себе визначити, то з'ясування, чим це не є не досить.



Я, здається, зрозуміла, що собою являє життя. Як виявилось, це - звичайнісінька послідовність везінь та нещасть. Від людини досі залежить все, але є така підступна штука, як випадковість, з якою не посперечаєшся.
Мені залишається, власне, лиш сприймати цю послідовність. Спостерігати, аналізувати, і жити далі. А там як буде. Хіба вплину?


Обіцяла наступний вдумливий пост, а замість того вийшла довга пауза. Вибачайте вже.

Хочу написати про бажання. Взагалі, вважаю, таке робити дуже корисно для самопочуття.

Хочу, значить, десь побігати. Ні, в майже пустому вагоні метро на ходу - замало. Хочу в ліс. В справжнісінький осінній ліс. Оці сезонні кліше так набридли, але хей, без них життя не таке кайфове! Тому, дітки, миріться вже якось зі снігом узимку, розквітом навесні, спекою влітку, та свіжістю і купою листя восени. А невже комусь з вас не подобається? Нісенітниці!

Хочу пошвидше вже на бук-клаб. Один раз пропустила і вже хандра. Добре, що така штука є. Де ніхто ні від кого не залежить, роби собі, що хочеш і те, що подобається.

Ще хочу такі довжелезні теревені з кимось приємним. І щоб потім пішла така серйозна розмова, на тему на кшталт політики, естетики чи стосунків.

Хотілось би ще пописати десь в іншому місці. Ци щось іншого формату. Просто часом тем для блогу не вистачає. Пишу, і така підступна думка: "Ага, повторюєшся. У пості такому-то вже ця сама думка звучала! Уважніше, будь ласка, самій ж нецікаво!". Так що, всі, в кого ідеї є - я готова вас вислухати!

Хочу вже хоч трохи далі просунутись в тому своєму Списку речей, які я б хотіла зробить... якнайшвидше. Бо зараз штук з 6-7 сумлінно виконано, не більше.

Ще б хотілось чогось нового. І так все нове, але, блін, хочеться ще новішого, що вже там казать.

Ну і, нарешті, хочу це опублікувати. Взагалі хочу частіше це робити.

Хоча я цілковито впевнено усвідомлюю, що всі оці бажання запросто можуть залишитись тільки бажаннями. Тому й формлювала їх з якнайменшою конкретикою.

Усім спасибі!

ПС: Не забувайте "thumbs-ать" UP чи DOWN. Мені потрібен хоч якись feedback.

Банальні думки про очікуване, милих сусідів та про інші приємності

Буває, хочеш чогось дуже сильно.

Ні, навіть не так.
Не хочеш, а просто знаєш, що от-от це відбудеться. Що от настане час і все прийде. І все складеться, як ти собі в голові бачиш. Ніхто цього не казав - ти просто знаєш. Я навіть прикладів навести не можу, бо, ясна річ, це - дуже особисте та ще й у кожного різне. І ось, живеш потихеньку. Дні, роки летять, а ти тільки час від часу згадуєш про те, "що скоро настане" і трохи радієш.
Але доки ж чекати? Невже так можна, кожного разу - хибне припущення, і заново заспокоювати себе, що все переміниться, - це все марно.

А я тут подумала. Причина ж банально в тому, що:
а) ще не час
б) ніколи не час = цього не має бути.

Отак все просто. І, повірте, коли спробувати так для себе пояснити, в чому реально справа, стає набагато легше, ніж коли постійно себе запевняти у чомусь.

Ах закортіло поділитись з вами частинкою свого замороченого світу, це ж приємно!
Є в мене на площадці гарних сусідів трохи. З однією тітонькою часто зранку виходим в унісон, вітаємось, в ліфті ще про щось потеревенимо, а потім обов'язково, як виходимо з під'їзду, прощаємось. "До побачення!" - "Щасливо".
І геть дрібниця ж. Проте приємності і щасливості на всенький день наповну стає!
А ще є дядечко милий. Частіше зустрічаємось, коли я біжу увечері в залу, а він з дочкою гуляє. Я, як звичайно, кажу йому з посмішкою "Добрий вечір". А він одного разу сказав просто так ""Привіт" з ще більш усміхненим обличчям. І що ти скажеш? Ну настрій сам стає таким, як треба!

І хіба тільки сусіди? І хіба тільки посмішка? І хіба тільки приємне слово? Міцні обійми? Озвучена симпатія? Зізнання в тому, що "заскучав"? Погляд, по якому все ясно? Погляд, по якому думаєш все ясно, а насправді нічого не ясно?? Цього всього більш ніж достатньо, щоб я писала от такі пости,щоб нє, навіть не в постах річ, геть ні.
Справа вся у тому, як я відчуваю той чи інший момент. Як я смакую. Моменти різні, а сприйняття то одне. І я та сама.

Одна проблема. Чи й не проблема геть.
Я, як губка, втягую в себе чужий настрій, ваш настрій, і потім воно само до мене ліпиться. Маю гарну легенду, можливо, буде цікаво.

Мама казала, що коли була мала, то дуже важливим було для мене те, як налаштоване оточення. Наприклад, коли вдарялась якось, то, перш ніж щось заводити, дивилась, як на це звертали увагу. Якщо прибігали і починали тішити - то плакала. А якщо увагу ніхто не звертав - то затихала. Так і живемо.

Ще дещо хочу втулити сюди. Завжди приємно дивує, коли співрозмовник говорить те, що ти теж мав на думці. А ще краще коли це одне з твоїх життєвих кредо. І ще більш краще, коли це твоя така хороша подруга.
Було сьогодні таке. Йдемо з універу, співаємо. Так-так, співаємо та ще й пританцьовуємо (це я з Катею). І тут раз вона каже іншим дівчатам: "Яке це щастя, мати змогу заспівати на повні груди саме тоді, коли так сильно цього хочеш!" І скажіть, хіба ми домовлялись про щось? От взяла і моє найдорожче виказала за раз! Чудово мати людину, котра начебто й інакша, а з іншого боку- прямо, як ти!!


Усе. Написала все, що хотіла, всім дякую.
Обіцяю наступного разу написати таке щось дуже виважене, розумне. Щоб було помітно кропітку працю і довгий процес обдумування усіх слів, концентрація їх у гарні словосполучення. Котрі так і хочеться розкусити, зупинитись, і посмакувати. :)

Про фільм у мене в голові, купу питань та одногрупників.

Значить так.
Я маю, що сказати.

Якщо уявити один збірний образ мого слухача, то вийде наступне. Усі родичі, близькі друзі, однокласники, одногрупники, люди зі школи, з ВУЗу, мої вчителі, тренери і відвідувачі зали, букклабівці, незнайомці, сусіди, люди, з якими коли-небудь хоч якось перетиналась; всі ті, хто мене знають і не дуже, словом, кожен, хто може виявитись зацікавленим у моїх словах. Так от. Я б цим людям багато б чого розповіла. Дійсно. Бо часом в голові ідеї виникають, а толку з них ніякого - все забувається. То хоч їх запишу, якщо розповісти нікому. ...Згадуються моменти, коли поруч хтось був, а толком важливого чогось розказати не було. Як же хороше було!!


Так ось.

Чи може то без музики, а може то щось таки змінилось, але останнім часом відбувається дивина. Їду собі в метро, чи в маршрутці, роблю щось неважливе, сама в своїх думках і раптом в голові - "Хей, а чи не знаходжусь я всередині одного з модних пост-модерністських фільмів?" Монотонність звуків, час від часу виступають на перший план якісь аномалії, пов'язані з аморальністю чи абсурдом. Потім ритм буденності, мерехтіння картинок, постійно нові обличчя, котрі немає сенсу фіксувати в пам'яті. Взагалі всі оці моменти, котрих стало чомусь дуже багато, схожі на такі, котрі забуваєш. Що робити, коли їх так багато?
- А нічого. Все ж змінюється. От в тому то й фішка, - все змінюється. Ти не можеш звикнути до везіння чи до нещасть, бо сенсу немає - все дуже короткочасне. Тому, думаю, слід просто переключитись, звернути згодом увагу - і вже раз! і все перестане бути таким монотонним.

Я вже часом й не знаю, чи варто кожен момент життя смакувати, як слід, чи все ж чекати на те нове, що приходить на зміну усьому старому??

Забагато питань в моїй голові. Легше ж жити отак просто, не задумуючись, навіщо і як; не продумуючи все по декілька разів, не вагаючись у власних вчинках, не в підозрі, що щось не так. Жити легко. Перешкоди створюємо собі самі.


Не можу не написати про ще дещо. Ось уже 23-ій день навчання у новому середовищі, в нових умовах, з новими людьми. Перші декілька днів були просто медом! Все цікаве, все хочеться поскоріше розпізнати і розгадати. А зараз... чи я вже все так ладненько розгадала, чи що там ще, але ... інтересу геть нема. Всі мені в моїй групі здаються такими егоїстичними. "Своя хата скраю" - ото дійсно про них. А в моїй голові ж геть не так побудована спільнота з декількох ровесників, що навчаються разом. У моєму уявному світі кожен, ні, думає про себе, але, блін, не останній егоїст же, допомагає іншим. Та чим завгодно допомагає! А тут... Таке відчуття, що у всіх одразу не стає настрою, коли ми в універі. Чи що отак раз і всі одразу ображаються один на одного. Чи що взагалі ми вчились вже типу сто років і встигли набриднуть один одному. Капець, це ж ніфіга не так!! Якби в мою групу не потрапили люди з моєї школи, я б собі стала типовою людиною з групи - зацикленою на собі, егоїстичною, ні з ким не розмовляла б, намагалась бути б першою, найкращою, найрозумненькою.
Ах неприємно ж чути, як власні передбачення і сподівання розбиваються об реальність, як тендітне тонке скло об асфальт. Таке життя, що поробиш... От, що поробиш?!

Забагато питань, знову. Тому вимикаюсь.

І ще дещо. Пам'ятаєте пост з обіцянками не планувати нічого? Ага, я так собі тоді й одразу повірила. Наприклад, на завтра в мене був нічогенький такий списочок справ, а тут на тобі: не робитиму нічого! Я розумію, що так краще, але ж коли я навчусь не помилятись в одному і тому ж?

Ну ось і все. Якісь більш розмовні стали в мене пости. Захотілось поменше цієї формальності. Втім, досить реально, що зміню стиль. А може й ні. Хто мене знає.

Published with Blogger-droid v1.7.4

Дуже життєрадісний пост про моє життя-буття

Привітулі, мої дорогесенькі.


Давно не писала щирого, місцями брєдового, тексту про свої заморочки. Все якось занадто тематично, а іноді ж так хочеться по-розслабляючому поговорити про життя-буття.

Будні поволі одноманітніють, з'являться шалена втома і нестримна жага поспати ще хоч трохи. А в розмові з ким-небудь, яка трапляється не так часто, як хотілось би, завжди хочеться доказати чогось ще. У результаті постійно є те, чого недоговорила.
Тому слухайте сюди. Авжеж скучили за моїми постами про всяке-таке? Бо я скучила-таки.

Оце вчора виступили групою. Я ж бо вирішила собі зробити день релаксу для очей, пішла без лінз. Скажу вам, тяжко у великому скупченні людей не бачити, що відбувається. А окуляри одягнути було занадто просто. Співала собі, а кому - не бачила. Розмазням якимсь.
Була в кіно на Джонні Інгліші. Усім поціновувачам британського гумору обов'язково переглянути (British, бігом в кіно, кажу тобі!)) Гарна комедія. Взагалі прикольно ходити на такі фільми ні про що, для того самого релаксу та гумору. Не напрягаючи мізки звичайнісінько сміятись - неабияка насолода!

Життя змінюється, а ти собі тільки про це часом згадуй і сприймай. Нові обличчя, котрі так швидко стають рідними. А ще от всенький день у п'ятницю мене мучало нестримне бажання розобіймати і зацілувати того, хто поруч, ким б він не був. Так винятково звучить, бо ж геть рідко буває. Тому, усі мої коханенькі, кого поруч в той день не було, - вибачайте!


Про погодку. Так, читачики, тривіальна (мехмат, high five за словечко;)) тема. Але ж зізнайтесь, приємна така теплота?) І стають теплішими почуття враз. І руки самі вже напоготові когось обійняти. І посмішка сама привітно зустрічає геть усіх - знайомих і ще не дуже. А тих "стареньких" своїх хороших друзів і подруг наче же дужче починаєш любити! І вдячний, що вони з тобою вже так довго...

І хай якісь проблеми, негаразди, але ж, глянути інакше - чи твоє життя не мед? Радій, воно варте того! І без негативу нічого не реальне, проте справа у тому, як ти сприймаєш. Отож сприймай так, щоб було легко і не напряжно. І "Хай проблеми та незгоди не роблять вам в житті погоди!"©

Freddie Mercury. Частина 2

Найвидатніші, на мою думку, частини інтерв'ю Фредді Меркюрі. "Життя його словами"

Crazy Performance

Я просто горю на сцене! Чувство, которое я получаю от контакта с аудиторией, намного сильнее секса. Мне нравится это возбужденное состояние, и я все время чувствую, что хочу больше — больше, больше, больше. Я просто музыкальная шлюха! Это у меня в крови, но это не значит, что я такой и в реальной жизни. После выступления мне требуется несколько часов, чтобы успокоиться и вернуться к себе настоящему. Моя личность состоит из многих граней, и Фредди на сцене — только одна часть меня.

Однажды мы играли в Нью-Йорке вместе с Mott The Hoople, и какая-то дотошная особа написала, что, меняя костюм, я успел переодеть даже туфли и носки. И добавила еще, что находилась так близко ко мне, что ей было видно, какого я вероисповедания и что я был без трусов! Ох уж эти журналисты! Они замечают все, вплоть до прыща на твоей заднице! Кстати, мои дорогие, никакой бутылки из-под колы у меня в штанах нет. То, что там выпирает, — мое собственное!

Я хочу сказать, что большинство песен можно исполнить просто сидя на стуле, но тогда они не произведут такого эффекта. В противном случае мы бы установили на сцене наши картонные фигуры и запустили бы свой альбом через усилители.

Я создал своего рода пародию на балет, и я знал, что вводить балетные элементы в рок-н-ролл в то время было рискованно. Как бы прореагировала хипповая рок-публика на все эти балетные пируэты? Но я решил: «Буду петь свои песни в балетной пачке, мне плевать», потому что это было скандально и возмутительно.

Я пытался за несколько дней научиться делать вещи, на которые у них ушли годы тренировок, и должен вам сказать, это было просто самоубийство. Через два дня я был еле жив. У меня болело в местах, о существовании которых я даже не догадывался. 

Я привнес немного рок-н-ролла в балет, и меня это очень возбуждало. Но это была и приличная нервотрепка для меня, меня всего трясло. Так всегда бывает, когда находишься в непривычной для тебя обстановке. Это очень тяжело, но я люблю рисковать.

One Man, One Goal, One Vision

Я наконец нашел ту нишу, которую искал всю свою жизнь, и ни один урод в этой вселенной не расстроит моего счастья.

Брайан действительно настоящий джентльмен — не то что я, старая блядь, — но он ни на минуту не задумывался покинуть нас. 

Я получил удовольствие от альбома [Mr. Bad Guy] и от своего голоса. Мне понравилась это хрипотца. Поэтому я курю — чтобы голос стал хриплым. Я посвятил этот альбом всем любителям кошек. К черту всех остальных! 

Нас четверо. Это сильный квартет. Мы собираемся быть вместе, пока не сдохнем к чертовой матери. Мы достигли той фазы, когда уже слишком стары, чтобы расставаться.

Когда я оглядываюсь назад, вспоминая все эти шифоны, атлас, черный лак для ногтей и прочий реквизит, я думаю: «Боже мой! Что же я вытворял?» Я чувствовал, что все это мне нужно на сцене. Это придавало мне уверенности. Но сейчас мне это не нужно. Я немного повзрослел. Оглядываюсь назад и думаю: «Что за мудак!» или «Что за глупая девка!» Мне становится смешно. На многие из моих костюмов сейчас просто стыдно смотреть, но тогда я воспринимал их на полном серьезе. Но у меня всегда было чувство юмора. 

I'm Just A Singer With A Song

Мои песни как одноразовые бритвенные лезвия; они сделаны для удовольствия, для сегодняшнего употребления. Люди могут выкидывать их как использованные салфетки. Они могут слушать их, получать от них удовольствие, выбрасывать и ставить новые — одноразовая попса.

Песни — это как покупка нового платья или рубашки; вы носите их, а потом выбрасываете. Конечно, несколько классических вещей, безусловно, останутся, но, насколько мне представляется, то, что я написал когда-то, уже осталось в прошлом. 

До сих пор… я был очень плодовитым. И, понимаете, ОН присматривает за мной, так что я в порядке. Это меня не заботит. Я просто об этом не думаю. Пусть другиеволнуются. Когда это случится, тогда я буду с этим разбираться. Но такого не случится. Не думаю, что такое произойдет. Я умру раньше, чем испишусь.

Ненавижу писать стихи. Я бы хотел, чтобы кто-нибудь делал это за меня. Был бы у меня Берни Топин! Но заметьте — я не такой человек, я люблю все делать сам. Я жадная сволочь! 

Taking My Ride With Destiny

 Я не рассчитываю дожить до старости, и, более того, меня это совсем не волнует. У меня нет ни малейшего желания дожить до семидесяти.

Это было бы так скучно.
Я умру раньше, чем это случится.

Я молюсь, чтобы не заболеть СПИДом. Столько моих друзей уже заразились. Некоторые умерли, другим осталось недолго. Я боюсь стать следующим. Сразу же после секса я думаю: «А что, если это оно и есть? Что, если вирус уже в моей крови?» Я мчусь в душ и отмываюсь дочиста, хотя и знаю, что это бесполезно.

 СПИД испугал меня до смерти, и я сразу же бросил секс. Сейчас мне нравится просто возбуждение. Я пребываю в возбуждении. Это гораздо забавнее. А что мне остается делать? Я перестал заниматься сексом и начал выращивать тюльпаны!

Сколько можно говорить об этом? Я не спаситель от этой чертовой заразы! Мне нравятся телевизионные ролики, в которых говорится, что перед СПИДом все равны — что деньги здесь ничего не значат. СПИДу все равно. СПИДу безразлично, кто ты и что ты делаешь. Он просто настигает тебя!

Я совсем не собираюсь изменить мир. Самая важная вещь для меня — это счастье: быть счастливым и получать удовольствие от жизни. Если я счастлив, это отражается на моей работе. Я все прекрасно вижу, но в результате делаю так, как я чувствую. Я прислушиваюсь к советам, но я не могу слушаться всех, иначе я не буду самим собой. В конце концов, ты сам себе хозяин и кнут в твоей руке, а это очень уязвимая позиция. Это моя жизнь, здесь я командую, и по-другому я ее не представляю. Я выслушиваю критику и советы, но потом я должен принять свое собственное решение. В итоге все ошибки и оправдания ложится на меня. Я не могу переложить ответственность на других. Мне нравится чувствовать, что я был честен перед собой, и я хочу всего лишь получить столько радости от жизни, сколько я смогу за годы, которые у меня есть.

Выдержит ли моя музыка проверку временем? Мне на это плевать! Меня тогда уже здесь не будет, чтобы переживать по этому поводу. Через двадцать лет… я буду мертвым, дорогие мои. Вы с ума сошли?

Я не рассчитываю дожить до старости, и более того, меня это совершенно не заботит. У меня нет ни малейшего желания дожить до семидесяти. Это было бы так скучно. Я умру раньше, чем это случится. Меня здесь не будет. Я буду где-нибудь в другом месте начинать новую жизнь, выращивая собственные гранатовые деревья.

Я не хочу ни для кого быть обузой. Я бы хотел уйти, не будучи ни для кого обузой, и это не из надменности. Я просто этого не хочу. Это чистая правда. Я бы хотел уйти еще на вершине славы. 

 Я не хочу, чтобы это звучало мрачно. До семидесяти слишком далеко. Думаю, я жил полной жизнью, и если завтра я умру, меня это не пугает. Я жил. Я действительно все сделал.

Когда я умру, я хочу, чтобы меня похоронили со всеми моими сокровищами, как Тутанхамона, и это вполне возможно. Если бы я захотел построить пирамиду в Кенсингтоне, я бы мог себе это позволить. Разве это не было бы потрясающе?

Попаду ли я в рай? Нет, я туда не хочу. В аду намного лучше. Представьте только, каких интересных людей там можно встретить!

C'est. la vie!

Я хочу, чтобы после смерти меня запомнили как музыканта, который чего-то стоил и чего-то достиг. Я не знаю, каким меня будут помнить. Я не думал об этом — умер и умер. Нет, я об этом не задумывался. Я действительно не задаюсь вопросом типа: «Боже мой! Когда я умру, будут ли обо мне помнить люди?» Это их дело. Когда я умру, кого это будет волновать? Уж точно не меня!

Конец
Спасибо!

Храни вас бог и сладких вам снов… дорогуши!

 

Фредди Меркьюри. Жизнь его словами (пер. Д. Шерер) Грег Брукс - Саймон Лаптон

Freddie Mercury. Частина 1

Найвидатніші, на мою думку, частини інтерв'ю Фредді Меркюрі. "Життя його словами"

The Great Pretender

Я часто думаю, что бы сказала моя мама, увидев мои фотографии, где я на сцене во всем этом королевском облачении и с макияжем, но, как и мой отец, она никогда не задает лишних вопросов.

 Я думаю, что таинственность, незнание правды о ком-то очень привлекает, и последнее, что бы я сделал, — дал бы понять, какой я есть на самом деле. Именно поэтому я разыгрываю эту бисексуальность, потому что это еще и забавно.

Я люблю бросать вызов, и мне нравится делать вещи, выпадающие из мейнстрима. Я не боюсь открыто говорить об определенных вещах в своих песнях, потому что уверен, что в конце концов быть естественным — самый беспроигрышный вариант.

Я не хвастаюсь, но иногда я действительно выдаю их одну за другой. Это получается легко, если сосредоточиться. Думаю, я сочиняю песни гораздо быстрее других. Меня часто спрашивают: «Насколько вы плодотворный автор?» Я пишу десятки песен в день, радость моя!

 Вдохновение может посетить тебя где угодно. Оно приходит, когда его меньше всего ожидаешь, и мешает моей сексуальной жизни. Некоторые песни приходили ко мне прямо в постели. Но мне просто необходимо записать их немедленно, иначе к утру от них не останется и следа. 

Я наичудеснейший человек, какого только можно встретить, мои дорогие, но жить со мной очень тяжело. Не думаю, что кто-нибудь смог бы меня терпеть, хотя иногда я очень стараюсь. С одной стороны, я жаден, хочу, чтобы все было по-моему, но кто этого не хочет? Я очень любвеобильный человек, знаете, и я очень щедрый человек. Я требую многого, но я и много отдаю взамен.

Я не озабочен звездностью. Я звезда.

 Я, например, никогда не завязываю сам шнурки. Никогда. Так в рок-н-ролле не делается. Друзья мои, я самое тщеславное создание из ныне живущих. Иногда я делаю упражнения, хотя я не люблю ходить в тренажерный зал. Я немного смущаюсь, особенно, когда все эти здоровые парни смотрят, как какой-то задохлик пытается поднять гирю. Еще мне не нравится, что мои зубы выступают вперед. Я собираюсь заняться ими, но все никак не хватает времени. А во всем остальном… я — само совершенство.

Были случаи, когда мне говорили: «Обязательно сходи к такому-то — он здорово точно предсказывает». Но если честно, это меня пугает. Я хочу узнать все сам. Было бы очень скучно знать, что должно со мной случиться, потому что тогда я бы всю жизнь потратил на попытки этого избежать.

Я из тех людей, кто не оглядывается назад и не останавливается над пролитым молоком. Если и была какая-то ошибка, я просто думаю: «Было и было, и забудем об этом». В то же время нельзя упиваться успехом, потому что в этом бизнесе ты чего-то стоишь, пока чего-то стоит твой последний альбом. И наоборот, так что если бы я выпустил какую-нибудь дрянь, то не особенно бы волновался.

Сейчас я гораздо лучше, чем раньше, могу распоряжаться собой, потому что точно знаю, чего хочу, а чего нет. Я живу будущим. К черту сегодняшний день! Только завтра! Я не намерен слушать того, кто говорит мне, как следует поступать. Никто не говорит мне, что делать!

Я не считаю себя легендой. Я и легенда — просто две разные вещи. Я просто славный малый… Я миляга. Легенда для меня — это кто-нибудь вроде Монсеррат Кабалье. Вот она — легенда, а я всего лишь старая шлюха. Мне не нравится сравнивать себя с кем-нибудь, потому что, думаю, я вне сравнений.

...как только я чего-нибудь добиваюсь, я теряю к этому всякий интерес.

Я люблю Нью-Йорк. Это удивительный город. Но когда я представил, что буду жить здесь все время, то подумал: «Бог мой, это ведь совершенно другое дело!» Сохранять тот ритм, который вы набираете в Нью-Йорке, будучи в нем проездом, невозможно. Мне не понравилась эта идея. Я бы сдох в первую же неделю.

Playing My Role In History

Порой удивляешься, насколько скользкими могут быть люди. Много раз люди, вошедшие ко мне в доверие, предавали меня. Я выстроил барьер — я допускал, что любой, кто хочет сблизиться с нами, обязательно нас надует. Это придавало мне очень холодный вид.

Элтон — отличный парень. Я до смерти его люблю, он кажется мне просто потрясающим. Я отношусь к нему как к голливудским актрисам всех рангов прошлых лет. Он стал пионером рок-н-ролла. Он был просто великолепен, когда я впервые встретил его — один из тех людей, которые сразу располагают к себе. Он сказал, что ему очень понравилась Killer Queen, а каждый, кто это говорит, попадает в мой белый список. Мой черный список уже трещит по швам!

Мне кажется, с большинством людей я схожусь легко. Я уверен, что отлично поладил бы даже с Кинг-Конгом. Мы одного возраста, и не забывайте — я забирался на здания повыше этого!

Со мной очень трудно иметь дело, и для некоторых людей я настоящая сука. На самом деле мне нравится быть сукой. Мне нравится, когда меня окружают суки. Я не ищу идеальных людей, потому что мне с ними скучно. 

Люди ценят скромные подарки. Приведу вам хороший пример. Как-то Мэри сделала мне замечательный подарок — нечто совершенно невиданное. Нечто такое, о чем никто другой и не подумал бы и что вам было бы совершенно бесполезно, но это подарок от человека, которому ты не безразличен, — вот в чем дело. Не знаю уж, каким образом ей удалось достать эту маленькую безделицу. Эта была газета, вышедшая в тот день, когда я появился на свет — так что можно было прочитать о том, что происходило в мире именно в тот день. Это был номер The Times от 5 сентября 1946 года. Еще она достала мне экземпляр 1846 года — это было замечательно. Я подумал: какой милый подарок — просто безделица. Всего лишь ворох бумаги, а так чудесно! Она сказала при этом: «Это тебя займет, дорогой. Можешь читать это сидя на троне». Я люблю читать на горшке!

I'm Lonely But No One Can Tell

Я влюбляюсь очень быстро, и это всегда кончается страданиями. Может быть, я просто притягиваю к себе не тех людей? Мое сердце все в шрамах. Но я ничего не могу с собой поделать, потому что по сути я слишком чувствителен и доверчив.

Должно быть, во мне есть какой-то дух разрушения, потому что я изо всех сил стараюсь выстроить отношения, но каким-то образом подвигаю людей к тому, чтобы они меня бросили. Они всегда обвиняют меня в разрыве отношений, потому что я знаменит. Все, с кем у меня когда-либо были отношения, начинали борьбу, пытаясь стать достойной парой для меня.

Да, я голубой. Я все это прошел. Я голубой как фиалка.

Успех принес мне миллионы фунтов и всемирную известность, но он не дал мне того, что нужно всем — любви. Тебя могут любить тысячи и тысячи поклонников, но при этом ты остаешься самым одиноким человеком на свете. И от этого становится еще хуже, потому что люди не в состоянии понять, как ты можешь быть одиноким.

Многие удивляются, как это Фредди Меркьюри может быть одинок. У него есть деньги, машины и шоферы, у него полно всего. Им кажется, что ты имеешь всё, но на самом деле у тебя нет ничего. Возможно, однажды разберусь сам с собой, и это станет полным моим крахом. В действительности такое одиночество порой очень трудно переносить, потому что, несмотря на окружающие тебя толпы людей, ты все равно одинок. Понимаете, одиночество совсем не означает затворничества наедине с самим собой — ты можешь находиться среди массы народа, но оставаться самым одиноким человеком в мире. Это очень тяжело. 

Love Of My Life

  Я не чувствую ревности к ее[Мэри] любовникам, потому что она, разумеется, имеет право на личную жизнь, так же как и я. В принципе мне достаточно знать, что она счастлива — не важно с кем; и она старается относиться точно так же ко мне. Мы заботимся друг о друге, и это чудесная форма любви.

Иногда хороший друг намного дороже, чем любовник. Кроме Мэри, у меня нет настоящих друзей. По крайней мере, я так думаю. Друзья приходят и уходят. Действительнонастоящий друг для меня должен быть очень сильной личностью, чтобы терпеть меня. Думаю, Мэри со мной прошла через все, что только можно. У нее есть необходимая глубина и все те качества, которые позволяют ей принять меня и говорить со мной о серьезных вещах. Даже теперь, когда мы не вместе, я часто общаюсь с ней по телефону. Она единственный человек, о ком я думаю. В других отношениях я забочусь о себе сам и, как могу, справляюсь со своими проблемами.

Я выстроил очень тесные отношения с Мэри, которые становятся только прочнее. Если мне суждено уйти первым, я оставлю ей все. Никто больше не получит ни пенни, кроме моих кошек. Они это заслужили. 

Единственный мой настоящий друг — Мэри. Она унаследует все мое состояние. Кому, как не ей, оставить все, когда меня не станет? Если бы я вдруг умер завтра, только она смогла бы управиться с моим богатством. Она распоряжается всем моим капиталом и имуществом, а также шоферами, прислугой, бухгалтерами и адвокатами. А мне остается лишь трясти своим телом на сцене.

Никто больше не получит ни пенни, кроме моих кошек Оскара и Тиффани. В противном случае я вообще не собираюсь никому ничего отдавать, когда умру. Я утащу все с собой. Хочу быть похороненным со всем своим барахлом. Все, кому что-нибудь нужно, могут последовать со мной. Там будет полно свободного места!

На меня могут свалиться все проблемы мира, но у меня есть Мэри, и это помогает мне справиться. Она живет всего в двух минутах от меня. Я по-прежнему вижусь с ней каждый день, и я так же от нее без ума, как и раньше. Я буду любить ее до последнего вздоха. Возможно, мы состаримся вместе.

Фредди Меркьюри. Жизнь его словами (пер. Д. Шерер) Грег Брукс - Саймон Лаптон