Я пишу вже півроку...

Я пишу вже півроку і задоволена. Коли починала це все діло, то було складно, незрозуміло, що з цього вийде, трохи дивно. Але водночас щось зацікавило у веденні блогу. Не останню роль зіграло те, чи зможу я прийняти виклик самої себе це подужати. Мій Первый блин був смішним. Зараз перечитую і згадую, як бережно підбирала слова мого першого посту. Як роздумувала, чи буде те комусь цікаво читати. Чомусь було трошечки смішно. А потім лічильник переглядів блогу скочив за мить до 60-и.  Наступні два пости опублікувались по інерції. Було так: я збираю гарні слова, емоції, викидаю в пост - лічильник скаче - стимулюється новий сплеск вражень - новий пост. Що цікаво, мені було в кайф. Посмішка не зникала, а все тому, що почала вести блог. Прекрасно!

Я пишу вже півроку і мені досі цікаво писати далі. У лютому для мене почався час тематичних постів, таких як Виключно дівчачий пост та Подорож.  А один Blog Battle чого коштує? Я експериментувала з формами, виглядами, типами постів. Складала різні списки, вставляла фото, нарешті почала себе відчувати вільніше з самими текстами. Я почала писати те, що от-от на думці. Хоча, звичайно, дуже ще ретельно відбирала потрібні слова.

Я пишу вже півроку і радію. Коли почався березень, я дала собі волю. Це поки що найпродуктивніший місяць з усіх. А причина в тому, що я дійсно підсіла на пости. Я писала і писала, писала і писала... Писала багато, писала мало, писала, як хотіла. З'явилась впевненість в собі і в тому, що мене будуть читати, мене захочуть читати і що все це не дарма. Саме через це іноді я дозволяла собі загубити лінію поста, написати трохи нісенітниці, трохи влити новизни і можливо чогось на кшталт сенсації в блог. Доказами є пости Не думаю та Про надзвичайно особливий день, котрі досі мені так сильно подобаються.

Я пишу вже півроку і досі люблю різноманітність. Травень - місяць моїх великих постів. Я зараз не про розмір. А про те, як вони мені давались і які умови передували усім моїм словам там. Було різне: і Класний пост, котрий готувала майже місяць, і Список речей, які я б хотіла зробить... якнайшвидше, котрий вийшов майже спонтанно, але зараз він є чи не найголовнішим постом взагалі. Для Перегляд телевізора раз на місяць довго збирала інфу, підбирала смішні і правдиві слова. В Дуже музичний пост вилила багато чуттєвості. Сподівалась, що він стане популярним, бо писала надзвичайно щиро та бережно. Проте найпопулярнішим став пост Про хвороби, випускний і все інше. Мабуть, я туди більше виклала себе справжню. Чомусь згадую, як невідомо чому було боляче писати його. Як було сумно, як неприємно, що можу тільки отак писаниною відчути себе частиною компанії. В моєму житті було багато випадків, коли дуже сильно хотіла втікти і забути все на світі. Оцей був найболючішим і найвідразливішим.

Я пишу вже півроку і намагаюсь не зупинятись. В червні писанина давалась важко. Єдиною причиною була явна недостача часу на це, та й на будь-що, взагалі-то. Писалось мало, проте ні краплини інтересу писати не зникло. Для посту Кокіс, пам'ятаєш? добірно збирала спогади, писала і раділа з того всього. Ну а глянувши на Шукаєте щось цікаве? навіть неозброєним оком можна запросто сказати, що відчайдушно підбирала цікавинки. Цікаво, що ці два пости зі знаками питань у назві. Ніби я так підсвідомо і прошу якогось feedback-а від читачів, щоб не забували, щоб показували, що вони ще є і ще мене читають.

Я пишу вже півроку і не зупиняюсь. Липень закінчується, але ідеї нових постів тільки народжуються і народжуються. І я цим смакую. Сподобалось писати Трошки про мої підписки на youtube.com, я рада, що витратила на те так багато часу. Спочатку шукала хорошу інформацію, потім відбирала найкраще, потім писала, розповідала про відчуття і всілякі цікавинки. Мені сподобалось, словом, що тут ще додати? Я рада, що мені досі це подобається, писати.


Я пишу вже півроку і кайфую. Я обожнюю все. Збирати думки до купи, спостерігати виникнення нових ідей в голові, зіставляти приблизний "скелет" поста подумки, потім починати писати, ці перші слова просто випорскують з мене, гарно показуючи подальший напрямок думок. Потім люблю писати. Писати так, щоб час був неважливим. Ця справа приносить мені задоволення, от і насолоджуюсь. А ще люблю закінчувати пости. Закінчую, відчуваю маленьке щастя за те, що скоро опублікуюсь, от зараз. Перевіряти люблю, шліфувати мої тексти. А потім... Оце блоггерівське повідомлення, що "Допис вашого блогу успішно опубліковано! Переглянути допис" приносить мені дещо величне. Шмат мене відколюється, я видихаю з полегшенням, і чекаю якоїсь реакції від себе на написане. Перечитую, радію ще трохи і все. Через якийсь час можу перечитати і теж радію.
От що найбільше люблю - не жалію, що написала щось десь не так чи не те. Якщо запитають, хотіла би я хоча б що-небудь змінити в усіх моїх 47-и публікаціях, я б відповіла, що ні. Бо так воно мало бути, так воно й було.

Я пишу вже півроку і ..... дякую. Не знаю, як піде далі. Звичайно, хотілось б писати ще більше і ще краще. Але передбачати не вмію. Тому наразі вітаю вас, мої любі, зі святечком! Хотілось, щоб ви були. Хай буде вас мало, хай багато, хай як би ми в реальному житті часто бачились чи взагалі б одне одного не знали. Просто, будьте далі з цим блогом. Якби мене ніхто не читав, нікому б і не писала. Спасибі вам усім.

How I feel

"Можливо, так наполегливо не треба?"
"Може, варто розповісти?"
"Що робити?"
"Як сказати?"


Бувають часи, такі питання мучають, заполоняючи усі думки собою. Нещасний довгий пошук відповідей теж, відверто,не насолода.

Хоча насправді ж відповідь одна. І знаю її ще до моменту виникнення отих запитань.
"Маєш сама відчути," - лунає в моїй голові.

А як же це? Хто мені заклав те відчуття і ті знання раніше? А звідки знатиму, що "відчуттємометр" не зламався; може, теж відчую це?


Я не сліпа, коли доходить до відвертого спілкування. Розумію що, і до чого, і як. Проте ти ніколи не знаєш, наскільки ти щиро/сильно/правильно що-небудь робиш, чи кажеш, чи думаєш. Бо ніколи не можна тут чиюсь думку взнати, їм же в голову твою не залізти! Та й правдивою та думка буде навряд.


Проте.

Ясна річ інших людей пускати у цю дискусію не можна. Інша справа, ..
От вас ніколи не заворожувало розмаїття людських звичок, коли доходить до банальних, можна сказати щоденних, тонкостей спілкування? Прикольно ще й помічати свою різну поведінку в одних і тих самих ситуаціях з різними людьми.

До чого ж блін я так закручено веду. А от до чого.
Я знаю, що веду себе інакше в однакових ситуаціях з різними людьми, бо... я так відчуваю.

І хай йому грець, але саме в цьому не помиляюсь 100%.

Мене не дивують такі різноманітні варіанти власної поведінки, геть зовсім. Я спостерігаю за цим, а потім аналізую, що і як мені відчулось.
Хай кажуть, що треба в голові обдумувати 10 тисяч разів, що сказати і як глянути на людину, а я от знаю інше. Якщо відчуваєш до людини щось хороше, ніколи не схибиш.
Так, якщо говорити про тривіальні речі, то, ясна річ, думати над [буквально] словами - варто.
Але якщо трішечки розширити зіниці, легко помітити усі томики вашого досвіду, який чудом отак просто з'явився. Яке там чудо - просто одна людина відчула щось до іншої :)


Оцим і керуюсь у спілкуванні, отак і відчуваю.

А якщо так вийде, що дійсно бовкну чи зроблю щось не те - кому воно треба тоді?

Для мене важливо насамперед завжди бути повністю щирою з собою. А то ж і відчуття задурить можна, знаєте.

Published with Blogger-droid v1.7.2

Про мою невеселу мульку

Нічого з собою не вдію - часто буває паршивий настрій.

Починається банально - з причини. До того додається вмотивоване підґрунтя і вуаля! готові котячі кігті казяться на ковзанці - моїй душі. Добре, коли є можливість провідчувати той настрій. Я наче його перетравлюю і потім посмішка сама собою повертається. Ну, то я так думаю.

Лягаю і натягаю навушники. Пісеньки самі такі сумні грають. Медитую, ні краплини не сонна. А потім мене як током вдаряє.  Враз підіймаюсь і вирішую провести більшу частину тої ночі втикаючи у вікно. Давно так, до речі, не робила.
Всідаюсь на стільчик коло вікна, ноги вмощую на диван. А якщо холодно, то плед завжди напоготові.
Починаю дивитись на світ крізь віконну раму. А та картина, от чесне слово, не змінювалась пару віків вже. Ті самі тьмяні ліхтарі. Те саме романтично-прохолодне віддзеркалення в озері. Старі, знайомі, ледь помітні дерева знов заколисують своїми плавними рухами. Давно відомі мені поодинокі примари людей, котрі повільно зникають. Досить рідко помітні фари машин, що кудись несуться. Все я знаю, і дуже давно.

Було колись, гадала, що саме то за люди, що проходять час від часу нічними доріжками. Чи що то за авто, навіщо їм оце ганяти вночі замість сну. Чи чому ось саме в тому вікні навпроти досі не вимикають світла.

Все було. І наївні вірші, і обдумані триста разів тупі смс, і звичайнісінькі слова в прозі. Було й болючіше - думки. Думки про ніщо.

Я сиджу з таким зацікавленим виразом обличчя, ніби про мене десь говорять. А ніде.

Дивлюсь собі, а нічого ж не бачу нового. І так шалену кількість часу. Та до чого там час?! Якось навчилась його вимикати у такі самотні ночі.
Невимушено ковтаю вагони такого, як я, самотнього повітря. А сама перебуваю у найдивнішому з усіх своїх, стані. Я водночас жалюгідна і лірична. Люблю себе такою. Люблю себе будь-якою, аби щирою.
В голові таке лячне відбувається. Це, мабуть, єдиний мій стан, коли думки гублять конкретику. Отак сиджу і насолоджуюсь. Мені здається, що це і є моєю мулькою. Отак виходити в астрал. Чи то я так енергію отримую, не знаю.

Сама собі дивуюсь, якою іншою я буваю в ті дні зранку чи вдень, словом, раніше. Абсолютно весела та безтурботна.

А чого воно так кардинально все змінюється, не скажу.

Як я без цього далі житиму? Ніяк.




На ранок все чудово. "И судьбы всей земли вершат они порой," - це про мене в такі часи.

Маленька казочка із закрученими словами

Пролог.

Йшла друга година, як я лежала на сонечку. Здається, я навіть трохи заснула. Температура тіла піднялась, стан шкіри потроху благав тіні. Людей було не так багато, словом, відчуття блаженства.

І тут враз, не пойми як і звідки, з'явився свист. Такий легенький і приємний, як вітерець. О, вітерець теж відчувся. Він ніжно окутував розпашіле гаряче тіло, немов спасаючи мене від жари. А потім я зрозуміла, що то все не просто так. Коли почула голос. І стало ясно, що то за вітер, the wind of change. Він проникнув крізь кожну клітиночку мене, рятуючи не тільки від тої спеки, а й від буденності. Трохи не зрозумівши спочатку, що то, на приспіві я вже раділа тому моєму wind of change. А далі...










Давайте пограємось з уявою. Не так вже й складно.
Намалюйте собі наступний момент. Коли раптом ніде не стало людей.
Зовсім ніяких. Ба навіть згадок про них нема. Ні фільмів, ні професій. Поруч нема людських звуків чи запахів.
ТИ - єдина людська істота на планеті. Цікаво, як же тобі?




Чудово. Прекрасно. Як ніби ті залізні лещата нарешті зникли і чуєш тільки "роби, що хочеш!". І ти слухняно вивільнюєшся, розкидаєш все навкруги, кричиш і падаєш. Це час для тебе. І ні для кого більше.



Великий шмат мене залежить від людей. Від того, що вони скажуть, подумають, зроблять. Я залежу від тих, хто поруч, і від тих, хто аж задалеко. Їхні слова часом замінюють мій власний внутрішній голос. А їхні погляди завше заважають самій приймати рішення. Майже кожен мешканець нашої планети якось на мене впливає.
Саме тому випадок, коли навколо не стане людей, у моїй підсвідомості прирівнюється до цілковитої свободи. І те, чим самим буду займатись тоді, в моїй голові вимальовується гарними рухами і вчинками, котрі описати нереально.

Проте повернемось до ситуації, коли не стало інших людей. Спочатку ж не віриться. А потім так по-лячному приємненько і по-лоскотному гарно стає!


Так проходять дні, місяці, роки... Для кожного з нас, насправді, цей час фіксований і прихований.
Але одного дня...
Одного дня з'являється вона- людина... Така щира у виключно своїх звичках. А з чого б то брехати, ти ж пам'ятаєш, вона в таких самих умовах - нікого навкруги нема. Ти помічаєш нову людину, точніше єдину. І враз таке оце часом ніби зрадницьке відчуття шаленющої симпатії захоплює тебе. "Еее-ні, тримайся!!" - кажеш собі і стримуєш себе почуттєлещатами. Потім згадуєш, що причини приховуватись нема. Ондо та твоя людина, он, вона єдина, котра тобі так потрібна.


І блін як одразу забуваються усі ті привілеї життя на самоті.


"Кайф наодинці? Пхе! Он же ж єдина інша людинка з'явилась на горизонті! Ви як хочте, а я - на вихід!"


Але... куди його на той вихід? Де хоч він?
Словом, а що ж його робити?


Відчайдушно хочеш сподобатись ще одному мешканцю планети, та все марно. Збоку виглядає так: 

Але ось. Ви разом. Щирими словами та людина звернула на тебе увагу і ви разом. А що тепер з вами двома?


Уявляємо, що вас знову закидують в консервну банку з людьми у неймовірній кількості. А ту вашу "єдину іншу" людинку ви загубили. Ну отак. Може й забули. І не того, що егоїст, а просто так вийшло. Маса вплинула, ну, як завше.
І чи знайдеш тепер того соулмейта? Де його шукать?!
А вам же, блін, було так разом добре, коли вам не заважав натовп. А зараз- все.


І помираєте ви наодинці з самим собою.
Кінець.





Всі мої казочки закінчуються трагічно, це щоб ви знали собі.


Епілог.

Після тої миті, як відчула the wind of change, стало, чесно, легше. Не обдумую всіляке лайно знов і знов. Легше дихати.
І все мрію, що в мене таки буде сил знайти того соулмейта, якого, вочевидь, загубила у миті свого найсоковитішого щастя.

Published with Blogger-droid v1.7.2

Один мій сон

Після фільму "Початок" думаю у всіх в голові загорілась ідея й самому навчитись контролювати свої оті сни. Щоб прямо уві сні керувати своїми рухами та й світом навколо. Свідомі сни (Lucid dreams), чули про таке? Кажуть, потрібно, наприклад, уві сні тільки побачити свої руки і почати ними контролювати, тоді і всім зможеш. А ще кажуть, що для того, щоб все-таки вміти помітити, що то все-таки сон, можна потренуватись, чи що. Ну ось є метод позаписувати за собою ті сни, які снились. Отак прокинутись і одразу до зошита писати. Чудова ідея, мені одразу сподобалась. Тому якось з одного дня я вирішила започаткувати традицію записувати свої сни зранку. Хороша традиція. Мабуть, промовчу, що більше крім одного оцього запису я нічого і не писала ніколи.
Тому зараз подаю цитований текст мого записаного одного разу сну.

09.05.11

Мені подзвонив Сільвестр Сталлоне, розмовляв російською. Передісторія: наче ми робили з ним(Катя Склянченко, Катя Забулонська, Яся, Лаліт і ще люди) сценку. А зараз він знову приїхав до Києва і загубив вилку свою(бо наче він нею розчісується). Я думала, він може мені хтів її віддать. От він каже: "На твій день народження твій друг Сільпо хотів зробити тобі подарунок і з двома дівчатами поставити знову сценку." Як я зрозуміла, нас мало бути четверо(хоча ж неправильно, п'ятеро). Ми мали б десь виступати.

Я була у Каті Склянченко вдома і ми мали поїхати в якийсь магазин. Я, вона, її мама та Дяпє були на площадці. Ми з Катею сіли в ліфт і поїхали. В ліфті ще була якась дєвка. Ми вийшли, сіли в маршрутку. Переді мною сидів якийсь симпатичний хлопець.

Я, бабушка і Дяпє пішли на футбольний матч козятинських команд. Якийсь стадіон, дуже маленький. Іноді крісла були в один ряд. Там було два крісла-лежаки, ми з бабусею туди сіли. Прийшли дві тьоті, одна з них - вагітна, але чомусь сіла на звичайне сидіння, хоч я пропонувала лежак. 

Ми з мамою вибирали взуття. Там були ще сумки. І не було такої, як я хочу (далі примітивний малюнок "авоськи"). От і я жалілась. Потім мама запропонувала помірять пару пар і сказала, що купить, якщо сподобаються чи підійдуть. Я вибирала. І тут з'явився друг. І одразу перетворився на незнайомця. А потім чомусь далі все було по мотивам "Попелюшки"(типу я).

На футбольному матчі ще в лежаках сиділо два якихось створіння, один злодій, другий наче журналіст. І злодій хотів нам нашкодити, але нашкодив журналісту. А той виявився хитріший і зліший. Тому злодій дуже засмутився. 

Мої думки про невеселе.

Їду в метро, а думаю про що? Звичайно про щось велике. Про те, де саме я буду через років так з десять. Хмм. І де ж я буду?

-Далі пишу через добу.-


Знов їду в метро. Чогось так важкувато стало, ще й це щире втомлене маля навпроти, гарніших якого не бачила в житті. Закрила очі та враз побачила наступну картину. Наш хутір, я залізла на самий верх автобусної зупинки і вляглась на підмощену солому. На нашій Богданівці це не так, але от я глянула наліво чи направо - а там геть нічого нема. Вірніше, може й є, але тааааак далеко! А я отак дивлюсь і дивуюсь, бо ж гарно мені стало. Без галасу і метушні. Лежу я так багато дуже. Думаю про своє про велике. І враз на кульмінації моїх думок десь з-за дерев так наче підіймається музика. Така надихаюча, неймовірно гучна та все ж приємна. Нехай це буде пісня "Мой рок'н'ролл" Би-2 та Чичеріної. Бо саме вона зараз на таке наштовхнула.

Ненавиджу, коли люди, котрі знають мої слабкі місця, маніпулюють ними. У ту саму мить я ж не просто відчуваю відразу і біль, мені вмить здається, що образила не та одненька людина, а увесь світ одразу зрадив. У той нещасний момент моя свідомість молить лише про одне: поскоріше забути той жах, як страшне маріння. Намагаючись всередині себе знайти втіху і якесь полегшення брехнею, я зовні виглядаю максимально стримано. А щоб, блін, не видати своє по-справжньому слабке місце. Проте є й такі, котрі таку мою поведінку вже знають. І тоді у цих людей на руках повний вибір того, як найболючіше мене зітерти.



Та й взагалі. Саме страшне, як на мене то от що.
Коли така ситуація, де викрутили руки і я ледь терплю. Оця фраза мами "Нічого. Закрийся, зберись і будь сильною. Ти це вмієш." Вона не бачить, як ці слова спершу обпалюють. Ще й так, ніби це перевага: "Ти ж вмієш..." Жаль, ніхто от не знає, які це реально муки, "закриватись".



Ой, пробачте за меланхолію. Мені вдруге, мабуть, в житті стало ніяк.




- Той, кому погано, - плаче.
- Той, кому добре, - сміється.
- ...що робити тому, кому ніяк?

Published with Blogger-droid v1.7.2

Трошки про мої підписки на youtube.com

Пам'ятаєте, колись писала про Tiffany Eugenio та ще й про те, як по-приємному лячно стає від її голосу? Жаль, що таких, як вона, досить мало. 

Хоча, чекайте, чи дійсно мало??

Чомусь раптом дуже захотілось поділитись з вами тим, що мені поліпшує настрій, коли передивляюсь нові і нові кавери та ще й власні пісні талановитих зірок ютубу. Якщо пошукати, то можна знайти купу таких юзерів. І, головне, що співом це не обмежується. Цим постом вам доведу, що невідомі імена так само можуть з першого треку заставити когось отримувати велике задоволення від почутого, як і світові легенди це роблять. Пошаривши по каналам, на які підписана, я постаралась вибрати найкращі відео, які б за оті пару хвилин змогли б показати і розказати геть усе про "героя". (Ті, хто на мене підписаний могли помітити, що пару днів підряд я додавала у "вибране" відео наступних виконавців).

Згадаємо про "стару-добру" талановиту співачку Tiffany Eugenio. Багато нового вона не наспівала, вся в концертах. Але ось це відео трохи нагадає вам, що вона за така. Гарне відео, яке при підходящому настрої неодмінно викликає мурашки по шкірі. Сподіваюсь, їй подобається те, що вона робить. Дійсно цього хочу. Але, думаю, так і є. Інакше таких гарних штук би не виходило.

А ось і ще один талант, Gabe Bondoc. Гарно співає, гарно грає. Ось спробуйте оце відео.

Дуже миле відео милий хлопець, як на мене. Але це старий кавер. Я спробувала знайти щось поновіше і раптом вирішила послухать його власні пісні. І одна так запала, що я прилаштовую сюди ще одне відео. І хоч мелодія і слова незнайомі, та спробуйте вслухатись в них. Гарний такий масаж для вух, мед для вдоволення самого себе.

Хоч як мені ці двоє вище не подобались, але кожне їх відео переглянуто в середньому менше мільйона разів користувачами youtube. А це мало. Ні, може не так вже й мало, хто його знає, як люди приходять на їх концерти; це просто менше, ніж в інших деяких зірок ютубу. 

Як вам таке - 12 мільйонів?! Нереально? Так, розумію, це лиш один кавер, але в середньому у них побільше мільйона переглядів на кожне відео буде. Все, я вже розкриваю карти, якщо вже пишу "вони". 

Ітак, зустрічайте Jorge Narvaez та його доньки, Alexa та Eliana (якщо я не наплутала. Остання дівчинка ще дуже маленька і майже не приймає участі в каверах). Взагалі більша частина завантажень від цього акаунта - це відео з сімейних подорожей, що теж дуже цікаво поглянуть. Але, зізнаюсь, я більше зацікавлена в каверах, бо... ай, самі погляньте. Так, це той самий 12-мільйонник!

Татко, як на мене, прикольно грає і приємно співає. Дівчинка з першого погляду трохи забагато кричить, але все рівно має уявлення про хоч якусь мелодійність. Якщо ви зацікавлені, де ж їх мама, то не переживайте - вона там поруч, подивіться відео з подорожей:)








Проте (бачте, я все ще пишу, а, значить, я приберегла на кінець щось дуже цікаве).... і це ще не крайня межа. Чи повірите ви, що існує такий кавер на пісню Apologize, кількість переглядів якого сягає ... 14 мільйонів? Я б не повірила. А ще б якщо додати той факт, що це лише якась piano-версія... Тут є підвох. Ось він.

В середньому кожне його відео переглядалось два-три мільйона разів. От я так часто пишу оце слово "мільйон переглядів", а сама якось вже забуваю всю ..ну не знаю, численність цього слова, чи що. Да це ж купа купезна!!!!! Кажучи про свій блог, не хочу загадувати, але, Боже, як би я була рада, коли б і у мене колись стало мільйон переглядів. Хоч щось би мене зігрівало. Але так, щось я розігналась на цілісінький мільйон. Я шукала, може десь на офіційних блогах Гугл чи ще десь можна побачить кількість переглядів, але не знайшла. Ну, коротше, то аж дуже велика кількість.




На цьому все, працювала над цим постом досить довго, але воно того чесно варте. Я задоволена, сподіваюсь, вам теж сподобається. Прошу ділитись враженнями в коментарях. 




І ось вони, герої мого поста і не тільки його:


Tiffany Eugenio - http://www.youtube.com/user/Tiffyiffyiffy


Gabe Bondoc - http://www.youtube.com/user/gabebondoc


Jorge Narvaez and girls - http://www.youtube.com/user/realitychangers


David Sides - http://www.youtube.com/user/kemlye1

Мабуть про щастя

Ви не повірите, таке вперше зі мною. Третій раз пишу цей пост. Перед цим виходило не те і все видалялось. Слова не лягають у фрази, та навіть букви десь губляться.

А все тому, що мені добре.
Доообре.
Добре.


Та ще й як добре! Я тут зранку подумала, що так багато змін в моєму житті ще ніколи не відбувалось.
Минулого року влітку мене зранку мама пробудила фразою-пропозицією відрізати волосся, щоб легше жилось. А я подумала, що то сон. Бо всі 16 років просила про те, а тут раз-і от тобі так просто все вже є.

Все життя, їй-Богу, не брешу, всеньке своє життя я мріяла про домашню тваринку. Ця дискримінація мене дуже засмучувала, але я була безсильна. Та от раз, вчора ми поїхали в зоомагазин, сьогодні всю ніч я не спала, весь час розчулююсь, глянувши на цей вже коханенький комочок м'якості. Що ж воно то таке робиться?!

Раніше, глянувши на чиїсь обцарапані руки я тому комусь сильно співчувала. А зараз, бачачи свої, я не розумію, як могла так довго копити ту любов і турботу в собі. І як же я не вибухнула?:)

Воно таке миле. Пухнасте, м'яке, кохане, гарне, своє. І пахнюче таке. В магазині чомусь здалось, що воно ще не має свого унікального запаху. Такого, знаєте, який мають усі живі істоти. І ви - не виключення. А зараз воно таке пахуче мені!

Можу вставку про запахи сюди написати. В мене якась дуже розвинена запахова(запашна?) пам'ять. От в голові є купа зараз запахів близьких людей: родичів і друзів. Обожнюю їх впізнавати.

Не можу довго відволікатись від теми поста(яку я ще не вписала).
Я помітила за собою, що все стало набагато простіше. Їжа, повітря, думки, ставлення. Я іду собі по вулиці, і в мене вже немає отих моїх нескінченних схем у голові. Я, як дурна сама собі, думаю про якесь звичайнісіньке безглуздя! Мені стало так простіше робити кроки. І люди стали такими звичними і зрозумілими. То ті, котрих так і не змогла розгадати раніше.


Я не розумію зовсім, може по голові хтось довбанув?

Я ходжу і постійно посміхаюсь, роблю те, що хочу і радію з того, як апельсин. Таке відчуття, ніби я зовсім не тут живу, а деінде. Хоч хто-небудь, впізнайте ту стару мене в оцьому!..

Хочеться це затримати і пообіцяти собі дещо.



 А геть і не знаю що!



Дурний пост. Але блін як же мені добре.
ДОБРЕ




дооооообре



та мені пречудово

Масічка от